Це патетика. Гумор у тому, що я боюсь усяких страхагентів.

Він прийшов, коли вдома я лишився сам — дружина й тесть відбули у середземноморський круїз.

Отже: принесла нелегка страхагента.

Я показав йому останній червінець, передостанні штани, а на додачу — ікебану страхових квитанцій.

Та кругленький страхагент, попри кролячі очі, мав анакондову хватку. Зігнорувавши доказові червінець і штани, він миттю виявив за квитанціями, що я не застрахований від постійної втрати працездатності од нещасного випадку, не кажучи вже про летальний кінець. Дружина й тесть, звичайно, були застраховані й від цих прикростей. Хто-хто, а я таки добре їх знаю. А вони мене.

Ну, нежданий візитер вчепився за мою особу, як кліщ весняно-літнього енцефаліту. Цей страхагент був якимсь неперевершеним ентузіастом летального кінця.

Із запаморочливими подробицями він наводив хвилюючі приклади виплати чималих сум за летальний кінець застрахованих «внаслідок вибуху, обвалу, опіку, удару блискавки, дії електричного струму, обморожування, нападу злочинця, нападу тварини, раптового отруєння, крім алкогольного (що мене насторожило) та отруєння іншими речовинами, вжитими замість алкоголю (що теж не порадувало з огляду на дружину, не кажучи вже про тестя), а також від кліщового весняно-літнього енцефаліту (який згадувався вище), патологічних родів або задушення внаслідок попадання в дихальні шляхи стороннього тіла».

— Помирать нам ранувато! — грянув я, намагаючись заглушити страхагента.

Він витримав мій спів до кінця (не летального) і сумовито посміхнувся.

— Днями один клієнт — викапаний ви — по-хуліганському викинув мене зі своєї квартири. Поки я обтрушувався, він з'їв тарілю їстівних грибів, серед яких був один неїстівний. І гаплик, тобто — летальний кінець. А яка радість сім'ї, коли страховки нема...

Тут я оскаженів і, озброївшись досвідом покійного, потяг страхагента за петельки на східці. Він пручався, але я, тренований тестем, не кажучи вже про дружину, успішно спустив летальника вниз.

— Допоможіть! — почувся стогін. Я блискавично скотився до бідолаги.

— Здається, зламана нога, — мужньо мовив він. — Бюлетень бюлетенем, але ви, як чесний клієнт, маєте утримувати мене принаймні місяць. Ну, ліки, соки...

— А страховка? — недоречно прохопився я.

— Чого нема, того нема! — — скрушно зітхнув страхагент. — Кожна копійка на обліку: на «Жигулі» збираю...

____________________

Майстер животного сміху.

____

Тверезо дивився на речі — пропивав їх.

____

Демагог — той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.

____

Втелющив свої мрії у життя.

____

Гумор? Це від лукавого...

____

Захлинувся від повноти життя.

____

Нарешті поет самовиразився. На перший раз оштрафували.

____

Вона спіймала його на слові. І тут же затягла в загс.

____________

Лейтенант міліції Віктор Стрільчук при партикулярному костюмі і препоганому настрої наближався до університету.

На те були свої причини: студент-заочник Стрільчук ішов на екзамен до професора криміналістики Муромця Іллі Давидовича, відомого своїм драконівським характером.

Нараз Віктор застиг. Якийсь дідок, стрельнувши очима навсібіч, перемахнув через парапет і, лавіруючи між машинами, підстрибом подався вперед. Лейтенант кинувся за ним, ухиляючись від важких шоферських компліментів. Він наздогнав порушника, коли той скоком намагався подолати загорожу над протилежним тротуаром.

Дідок бризкав слиною, лаявся, як завклубом, і навіть замірявся ціпком.

Віктор передав старого черговому старшині і командирським голосом наказав:

— Штраф — п'ять карбованців! І повідомити на роботу! Проте, яка в нього робота...

Старшина охоче виконав наказ. Він знав Стрільчука в обличчя, хоча молодий лейтенант ніс службу в задніпрових районах.

А з приводу роботи дідугана Віктор фатально помилився.

Промашку свою він зрозумів лише тоді, коли, вдаривши палець об палець — на щастя! — останнім представ перед грізним екзаменатором.

На заочника з цікавістю позирав зухвалий дідок-порушник. Тобто сам бог криміналістики Муромець Ілля Давидович.

Хай це лишиться глибоко між нами, але Стрільчук втратив свідомість.

Очуняв Віктор лише тоді, коли перелякане світило спорожнило на нього сифон газованої води.

— Ах, нещасне дитя! — бідкався професор, гарячково пригадуючи методи штучного дихання.

Двометрове дитя само зіп'ялося на рівні і клацнуло закаблуками.

— До-доз-вольте відповідати...

— Ні в якому разі... Що ви! — зовсім розхвилювався професор.

Стрільчука знову захилитало.

— П'ять! Ставлю п'ять! — нарешті знайшовся Муромець. — За професіональну принциповість! За почуття обов'язку навіть у штатському костюмі!

На вулицю Віктор вийшов у стані грогі. Добре, хоч на прощання професор пригадав (феноменальна пам'ять! ), що його напівсвідомий студент — той самий лейтенант Стрільчук, який на високій швидкості зробив стрибок з мотоцикла на машину рецидивіста...

Віктор перепочив у сквері і рушив додому. Недалеко від підземного переходу лейтенант побачив професора Муромця, який... знову кинувся навпростець через вулицю, ловко маневруючи між тролейбусом, моторолером і «Волгою».

Така людина! Небезпека! — майнула думка, а ноги вже перекинули Стрільчука через парапет і понесли на порятунок старого.

Якась знайома сила крутонула Віктора за руку і він опинився в обіймах сержанта.

— Пусти! — крикнув лейтенант, намагаючись вирватись.

Сержант виявився кріпкеньким.

— Штраф — мінімум п'ять карбованців! — виголосив він.

Краєм ока Стрільчук помітив, як професор благополучно причалив до протилежного тротуару. — П'ять карбованців! — повторив сержант, який явно не знав Віктора в обличчя.

— Та ти знаєш, хто я! — скипів Стрільчук.

— Хоч генерал, — збиткувався сержант. — Закон для всіх закон.

— А старого чого не спинив? Я ж за ним і біг!

— Старого! — передражнив сержант. — Це ж професор Муромець — бог криміналістики! Мені йому завтра екзамен складати...

— Завалиш! — зловтішно сказав Віктор.

— А ви не тикайте, громадянине порушнику! — гримнув сержант. — Виписувати квитанцію будемо чи, може, пройдемо?

Стрільчук зітхнув і поліз до кишені.