«3а мною, бра­ти, ко­му смерть лю­ба!» крик­нув він і ки­нув­ся на Бур­лая. Ко­за­ки по­да­лись до став­ка. Ба­га­то їх по­то­ну­ло; за­ги­нув і Бур­лай. Мо­ро­зен­ко ки­нув­ся по­ма­га­ти га­дя­ча­нам; але йо­го відби­ли; він сам лед­ве всидів на ко­ни і тро­хи не по­пався в по­лон, в не­во­лю. Хмельницький по­ба­чив, що не візьме польсько­го ста­на на­па­дом, і пос­та­но­вив собі обс­ту­пи­ти йо­го навк­ру­ги, би­ти з гар­мат і за­мо­ри­ти го­ло­дом. За од­ну ніч ко­за­ки на­си­па­ли кру­гом польсько­го ста­ну вал, вищий од польсько­го і пос­та­ви­ли на йо­му гар­ма­ти.

Рано третього липня ко­за­ки вда­ри­ли з гар­мат з валів прос­то в польський стан. Тоді по­ля­ки по­ба­чи­ли, що во­ни ду­же ши­ро­ко роз­тяг­ли око­пи, і дру­го­го дня око­па­лись дру­гим ва­лом ба­га­то вуж­чим, виг­на­ли за око­пи не­потрібні коні, а самі ру­ши­ли за ті нові око­пи. Тілько що во­ни ввійшли за нові око­пи, ко­за­ки ки­ну­лись за ни­ми вслід і на­си­па­ли ще ви­ще око­пи та знов по­ча­ли би­ти з гар­мат в по­ляків. По­ля­ки на­си­па­ли свої ва­ли ще більше, а ко­за­ки і собі на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що з йо­го мож­на бу­ло влу­чи­ти ку­лею со­ба­ку в польських око­пах. День і ніч ко­за­ки сма­ли­ли з гар­мат на по­ляків. Кулі си­па­лись, не­на­че град. Па­ни розібра­ли свої шат­ри, прик­ри­лись ко­рог­ва­ми, потім як нічо­го не по­мо­га­ло, по­ча­ли об­ко­пу­ва­ти се­бе й коней. Кож­ний пан ви­ко­пав собі яму та й сидів в ній як кер­ти­ця у норі. Тоді по­ля­ки об­ко­па­лись третій раз ще тісніши­ми око­па­ми, вже під са­мим містом; але як тільки во­ни ру­ши­ли з місця, щоб схо­ва­тись за но­ви­ми око­па­ми, ко­за­ки ки­ну­лись на задніх і по­би­ли ве­ли­ку си­лу по­ляків. Че­рез три го­ди­ни ко­за­ки й собі вже на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що як тілько кот­рий пан ви­су­нув го­ло­ву з своєї но­ри, ко­за­ки за­раз стріля­ли в йо­го. Ко­за­ки зовсім за­ко­па­ли по­ляків і місто Зба­раж. Щоб швид­ше заб­ра­ти по­ляків, Хмельницький ка­зав ко­па­ти під зем­лю ве­ликі но­ри, чи пе­че­ри, попід ва­ла­ми в са­му се­ре­ди­ну польсько­го ста­ну. По­ля­ки по­ба­чи­ли, що ко­за­ки чо­гось пе­рес­та­ли стріля­ти з валів, і до­га­да­лись: во­ни ста­ви­ли на землі мис­ки з во­дою і кла­ли буб­ни. В де­кот­рих місцях буб­ни гуділи, а во­да в мис­ках во­ру­ши­лась хви­ля­ми. По­ля­ки до­га­да­лись, по­ча­ли і собі ко­па­ти пе­че­ри на­суп­ро­ти ко­заків та й зди­ба­лись з ни­ми під зем­лею. Там в тем­них но­рах би­лись ко­за­ки з по­ля­ка­ми, на­че в пеклі.

На ли­хо па­нам в їх місті по­ви­хо­ди­ли вся харч та по­жи­вок. При­вез­ти че­рез ко­зацький стан не мож­на бу­ло ні за що в світі. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ней. Ко­ли не ста­ло ко­ней, во­ни зби­ра­ли й їли здох­ля­ти­ну з тих ко­ней, що бу­ли постріляні. Жовніри зби­ра­ли їм в місті котів со­бак і ми­шей, а як поїли й це доб­ро, то зди­ра­ли з возів шку­ри, кра­яли на шма­точ­ки чо­бо­ти, роз­мо­чу­ва­ли в воді і їли. Де­котрі гриз­ли зу­ба­ми спек­лу зем­лю. Ко­за­ки на­ки­да­ли в во­ду трупів, і па­ни мусіли пи­ти во­ду з сук­ро­ви­цею. Нас­та­ла літня спе­ка. Тру­пи гни­ли і смерділи: їх не бу­ло ку­ди ви­во­зи­ти, не бу­ло де хо­ва­ти Ко­за­ки і се­ля­ни ще над­то глу­зу­ва­ли з панів, од­по­чи­ва­ючи на ва­лах:«А ко­ли ви па­но­ве, бу­де­те од­би­ра­ти чинш на Україні?» - кри­ча­ли се­ля­ни «от уже рік ми­нув, як ми вам нічо­го не пла­ти­ли, чом оце ви не за­га­дуєте нам на яку пан­щи­ну? Годі вам уже дер­жа­тись! Тілько дур­но кун­туші по­ни­щи­ли та со­роч­ки по­дер­ли, по шан­цях ла­зю­чи. То­го вам на­ро­би­ли ріжні здирст­ва, як оте оч­ко­ве, пан­щи­на, та су­хо­мельщи­на. От те­пер ко­за­ки доб­ре вам заг­ра­ли в дуд­ку!»

Пани по­ба­чи­ли, що їм до­ве­деться про­пас­ти, по­ча­ли про­си­ти у ко­заків ми­ра. Виш­не­вецький виїзджав з окопів і пе­ре­го­во­рю­вався з ха­ном. Кисіль з па­на­ми приїзджав до Хмельницько­го. Хмельницький до­ма­гався, щоб йо­му ви­да­ли Виш­не­вецько­го, Ко­нецьпольсько­го і ін­ших панів, і щоб гра­ни­цею між Польщею й Ук­раїною бу­ла ріка Віс­ла. Па­ни не зго­ди­лись і да­ли од­повідь, що не ма­ють пра­ва без ко­ро­ля одділю­вать Хмельницько­му гра­ни­цю. Хан Іслям Гірей роз­сер­дився, дов­го сто­ячи під Зба­ра­жем, пок­ли­кав Хмельницько­го і ска­зав йо­му:

«Як ти за три дні не за­бе­реш по­ляків, то до­ве­деться тобі до­ро­го ви­ку­по­ва­тись. Ти обіцяв за­се­ли­ти мені Крим ля­ха­ми, за­се­лиш ти йо­го своїми ко­за­ка­ми».

Хмельницький виїхав до ко­заків і ка­зав їм ла­го­ди­тись до прис­ту­пу. По­пе­ред усього він ка­зав до дручків поп­ри­вя­зу­ва­ти по­ляків, заб­ра­них у по­лон, і на­чеп­ля­ти їм на шиї мішків з зем­лею, щоб їх не бра­ла ку­ля. Потім їх пос­та­ви­ли ряд­ка­ми, ще й підга­ня­ли зза­ду на­гай­ка­ми За ни­ми вис­ту­пи­ли ко­за­ки з дра­би­на­ми, крюч­ка­ми і ланцю­га­ми… Вже ко­за­ки пе­релізли в де­кот­рих місцях че­рез око­пи і різа­ли панів. В польськім стані був та­кий дим, що один по­ляк не ба­чив дру­го­го. Па­ни зак­ри­ча­ли:

«Не мож­на нам дов­ше дер­жа­тись. Киньмо гар­ма­ти в зам­ку, по­киньмо два пол­ки, а самі втікай­мо!»

«Куди ж ви втіче­те!» - ска­зав Виш­не­вецький, - хіба при­че­пи­те кри­ла собі і ко­ням та пе­ре­ле­ти­те че­рез ко­зацький стан. «Бу­де­мо би­тись до ос­тан­ку» - крик­нув Виш­не­вецький і ки­нув­ся на ко­заків, пе­рес­ко­чив че­рез око­пи і розігнав се­лян.

Другого дня ко­за­ки знов полізли по дра­би­нах на ва­ли, би­ли панів і ви­тя­га­ли га­ка­ми на вал во­зи з польсько­го ста­ну. Вже па­ни по­ча­ли гри­ма­ти на Виш­не­вецько­го за те, що він не дав їм ні втіка­ти, ні відда­тись ко­за­кам, та ще й ду­рив, що ко­роль швид­ко прий­де на поміч. Князь Єремія сидів з па­на­ми в на­меті, ду­мав, ду­мав та нічо­го не ви­ду­мав. Па­ни по­ба­чи­ли, що вже нас­та­ла їх ос­тан­ня го­ди­на. Ко­ли це од­ра­зу при­летіла стріла, ніби од ко­зацько­го ста­ну, і впа­ла пе­ред но­га­ми Виш­не­вецько­го. На стрілі стримів па­пі­рець, а на ньому бу­ло на­пи­са­но:

«Я по­ляк, хоч му­шу по неволі слу­жи­ти Хмельницько­му, даю вам звістку, бра­ти по­ля­ки, що ко­роль ваш за п'ять миль з відціль йде з ве­ли­ким військом; ждіть і сподівай­тесь ко­ро­ля!»

Ту шту­ку ви­га­дав сам та­ки Виш­не­вецький. Він звелів од­но­му свой­ому при­яте­ле­ві пус­ти­ти стрілу між панів. Па­ни дійсно повіри­ли і по­ча­ли жда­ти та сподіва­тись од ко­ро­ля війська на поміч. Сам Виш­не­вецький нічо­го не знав про ко­ро­ля й йо­го військо. Ко­ли вістка за те, що польський ко­роль вже не­да­ле­ко, роз­нес­лась по обозі, оповістив Виш­не­вецький, що дасть ве­ли­ку на­го­ро­ду то­му, хто пе­рей­де че­рез ко­зацький стан і дасть зна­ти про усе ко­ро­ле­ви. Знай­шовся шлях­тич Стомківський. Йо­му да­ли лист до ко­ро­ля, в котрім про­си­ли, щоб при­бу­вав з військом до Зба­ра­жа, як най­швид­ше! Оди­над­ця­то­го серп­ня, в спасівку, Стомківський пе­реб­рався за ук­раїнсько­го се­ля­ни­на і в ночі сів на чо­вен, пе­реп­лив ста­вок, і як ко­за­ки по­ко­том спа­ли, рач­ки пе­реліз че­рез ко­зацький стан. Як ста­ло сві­та­ти, він заліз в оче­рет на бо­лоті і сидів там цілий день. Дру­гої ночі бур'янами відійшов да­ле­ко, побіг че­рез се­ла, і при­був до містеч­ка То­порів, ко­ло Бродів у Га­ли­чині, де в той час сто­яв Ян Казімір.

В той час, як ко­за­ки би­лись з по­ля­ка­ми під Зба­ра­жем, ко­роль Ян Казімір дав за­гад па­нам зби­ра­тися у військо. Кож­ний пан виїжджав на війну з кілько­ма служ­ни­ка­ми на ко­нях; за ним їхав віз пов­ний харчів: су­харів, ши­нок, оц­ту, горівки. Там ле­жа­ли до­ро­гий по­суд і вся­ка зброя, а бу­ло ра­зом з тим ка­за­нок, со­ки­ра, ло­па­та і все, що потрібно для війни. Се­ля­ни тоді не од­бу­ва­ли служ­би в війську, а тільки ро­би­ли пан­щи­ну. Пиш­но виїхав ко­роль з сто­лиці, але на виїзді під ним спіткнувся кінь. Всі ска­за­ли, що то по­га­ний знак. Ко­ро­ле­ва бу­ла ду­же смут­на, вип­ро­вод­жу­ючи в до­ро­гу ко­ро­ля. Ко­роль виїхав до Люб­лі­на і цілі два тижні ждав пансько­го війська. Па­ни зби­ра­лись по­ма­лу. Після Пет­ра ру­шив ко­роль в до­ро­гу і тоді впер­ше по­чув, що вже кримський хан прий­шов на Ук­раїну і прис­тав до Хмельницько­го. Але де тоді був ко­зацький і та­тарський стан, то­го він за­раз не знав; він ішов та все ог­ля­дався на всі бо­ки, чи не на­па­дуть на йо­го ко­за­ки й та­та­ри. Не раз і не два він по­си­лав післанців на розвіди­ни, а во­ни на­зад не вер­та­лись: ма­буть їх ло­ви­ли ко­за­ки та вби­ва­ли. Ко­роль роз­пи­ту­вав се­лян, але ті не ка­за­ли йо­му зу­мис­не нічо­го.