«Ті ук­раїнці то те­пер за­га­лом повс­танці!» - про­мо­вив ко­роль і все по­ма­лу йшов упе­ред, щоб до йо­го встиг­ла прис­та­ти шлях­та. Замість Зба­ра­жа, ко­роль по­вер­нув на Зо­лочів. Сю­ди привіз Стомківський ко­ро­леві лист од Виш­не­вецько­го. Як на ли­хо, літо 1649 ро­ку бу­ло ду­же до­що­ве й мок­ре. Цілий місяць лив­цем ли­ли дощі, як з вед­ра. Во­зи груз­ди в бо­лоті та ба­ка­ях по до­ро­гах; ріки роз­ли­лися, що повіддя поз­но­си­ло мос­ти, по­за­топ­лю­ва­ло греблі. Війська скар­бо­во­го в ко­ро­ля зіста­лось не­ба­га­то. «Пос­по­ли­те військо» у са­мих панів дідичів та дрібнішої шлях­ти схо­ди­лось до ко­ро­ля мля­во, по­ма­леньку, наз­до­га­ня­ючи ко­ро­ля в по­ході та прис­та­ючи до ко­ролівсько­го війська На ли­хо по­ля­кам во­ни йшли впе­ред, ніби десь на морі пли­ли, не віда­ючи га­разд, де знай­дуть ко­зацьке військо й стик­нуться з ним. Ук­раїнські се­ля­ни по всіх се­лах хоч і доб­ре про те взна­ли, де сто­ять ко­за­ки, та не ка­за­ли по­ля­кам.

Тим ча­сом Бог­дан Хмельницький, довідав­шись під Зба­ра­жем, що ко­роль по­су­вається з військом усе близ­ше та близ­ше, по­ки­нув част­ку сво­го пішо­го війська в око­пах під Зба­ра­жем, щоб во­ни сте­рег­ли по­ляків в їх око­пах, а сам з кінним ко­зацьким військом та з та­та­ра­ми і їх при­вод­цем ха­ном Іслам-Гіреєм вис­ту­пив прос­то до Збо­ро­ва. Хан вис­ту­пив, ма­ючи на думці до­ко­неш­не взя­ти ко­ро­ля Яна Казіміра в по­лон і потім злу­пи­ти з по­ляків ве­ли­кий ви­куп за йо­го.

Ліворуч од міста Збо­ро­ва на Во­лині був гус­тий ду­бо­вий ліс, що зас­ло­няв виг­ляд од міста на да­ле­ку лу­ча­ну місци­ну. Хмельницький повів ту­ди своїх ко­заків і та­тар і засів у лісі. Ко­зацьке військо сто­яло за ми­лю од польсько­го обо­зу, і по­ля­ки навіть не заздріва­ли сього. Че­рез місто Зборів тек­ла са­мо­вил­ка од річки Стри­пи. Польське військо сто­яло по пра­во­му її боці і на­ла­го­ди­лось пе­ре­во­зи­тись на лівий бік. Тоді Хмельницький по­ки­нув част­ку та­тарсько­го війська по лівий бік річки, а дру­гу част­ку вкупі з ко­за­ка­ми пе­ревів на пра­вий бік. Він ждав, по­ки польське військо ста­не пе­ре­во­зи­тись че­рез річку, і тоді са­ме на­пас­ти на них з обох боків. Пос­та­вив­ши військо напо­го­тові і зібрав­ши стар­ши­ну, він вис­ту­пив впе­ред і пе­ред ла­ва­ми ко­заків про­мо­вив та­ку про­мо­ву:

«Молодці! батьки й бра­ти й діти прос­тя­га­ють до вас ру­кою і бла­га­ють вас виз­во­ли­ти їх із фа­ра­онсько­го ляцько­го яр­ма. Душі за­мор­до­ва­них ля­ха­ми бла­га­ють про пімсту за їх кров та му­ки. Але не зва­жуй­тесь підня­ти убій­ницької ру­ки на йо­го ми­лість - ко­ро­ля! Ми ва­гаємо про­ти панів, на­ших гно­би­телів, котрі нап­ра­ви­ли йо­го про­ти нас».

Було це в серпні на пе­ре­додні ла­тинської Пер­шої Бо­го­ро­диці. Ко­роль пе­ревізся че­рез річку до кос­те­ла, слу­хав служ­бу Бо­жу й зап­ри­час­тивсь Ксьондзи вис­повіда­ли за­га­лом військо. Ко­роль ска­зав до війська про­мо­ву. Як він скінчив свою про­мо­ву, один пан прибіг і оповістив, що ба­чив не­да­леч­ко та­тарський загін. Ко­ро­ля це ду­же стур­бу­ва­ло.

В неділю вранці по­ля­ки на­ча­ли пе­ре­хо­ди­ти по двох мос­тах, що впе­ред­день бу­ли зроб­лені на швид­ку ру­ку на річці. Мос­ти бу­ли вузькі. Військо роз­тяг­лось. Ко­за­ки з ліса ба­чи­ли усе до­чис­та. Сам Хмельницький виліз на ви­со­ке де­ре­во і кмітив по мос­тах за усім. По­ля­ки не ха­па­лись пе­ре­хо­ди­ти. Па­ни, пе­рей­шов­ши че­рез міст, ще й посіда­ли обіда­ти. Бу­ло це вже опівдні са­ме на по­ло­вині пе­ре­хо­ду війська.

Коли са­ме в той час та­та­ри вис­ко­чи­ли з ліса і на­па­ли на зад­ню по­ло­ви­ну війська. В Збо­рові ук­раїнські міща­ни задз­во­ни­ли в дзво­ни, бо бу­ли в змові з ко­за­ка­ми; ко­за­ки й та­та­ри по обид­ва бо­ки річки нес­подіва­но на­па­ли на польське військо, з страш­ним гу­ком та га­ла­сом. Слу­ги з пе­ре­ля­ку повтіка­ли і по­ки­да­ли во­зи на мос­ту, так що по­ля­кам не мож­на бу­ло ру­ши­тись, щоб пе­ре­хо­пи­тись че­рез мос­ти і ску­пи­тись до ку­пи. На дворі бу­ла мря­ка, сльо­та і ту­ман. По­ча­лась страш­на різа­ни­на. Шлях­тичі па­да­ли як ско­ше­на тра­ва; кінне військо по­ча­ло тіка­ти. Піхо­ту ко­за­ки шат­ку­ва­ли, як ка­пус­ту. Ко­роль з обо­зом сто­яв оддалік і по­си­лав із сво­го війська за­го­ни на підмо­гу. Але ко­за­ки ви­лу­щи­ли їх один по од­но­му; цілі пол­ки шлях­ти бу­ли ви­ру­бані в пень. За­ги­ну­ло й бага­то панів знач­них пра­вос­лав­ної віри.

Поклали свої го­ло­ви й цілі пол­ки пра­вос­лав­ної га­лицько-української львівської і пе­ре­миської шлях­ти, кот­ра в купі з во­ро­га­ми би­лась про­ти своєї Ук­раїни! На пів милі все по­ле і бо­ло­тяні лу­ки та мо­чарі бу­ли засіяні панським тру­пом. Кров тек­ла ріка­ми; од­них панів, окрім слуг та че­ляд­ників, по­ляг­ло п'ять ти­сяч, ввесь скарб, всі гар­ма­ти і во­зи заб­ра­ли ко­за­ки і та­та­ри.

Побивши од­ну по­ло­ви­ну війська, ко­за­ки ки­ну­лись на дру­гу. Дру­га по­ло­ви­на польсько­го війська вже пе­рей­шла че­рез річку, по­ла­ма­ла мос­ти і ста­ла в ла­ви. Але Хмельницький ще пе­редніше післав за річку та­тар. Не встиг­ли по­ля­ки ог­ля­ну­тись, а на їх на­летіли та­та­ри і вда­ри­ли з од­но­го бо­ку. Гус­ти­ми ла­ва­ми з ди­ким кри­ком ки­ну­лись на їх та­та­ри, а за ни­ми з ліса по­си­па­лись ко­за­ки. Тричі под­да­ва­лось польське військо і тричі вип­рав­ля­лось. Був дощ: уже дав­но за­до­щи­лось, то че­рез те сто­яв ту­ман. Та­та­ри ки­ну­лись у се­ре­ди­ну польсько­го війська зміша­ли йо­го так, що неп­ри­томні по­ля­ки би­ли один од­но­го. Не всто­яли по­ля­ки і по­ча­ли втіка­ти. Ко­роль над­летів з сво­го обо­зу ко­нем на­суп­ро­ти їх, ма­хав шаб­лею, сам ха­пав за уз­деч­ки і по­вер­тав на­зад, вмов­ляв та кри­чав, що вб'є своєю влас­ною ру­кою то­го, хто на­ва­житься втіка­ти; але те нічо­го не по­ма­га­ло. Та­та­ри лізли сліпцем, нас­тир­ли­во, ніби їм хто очі по­ви­ко­лю­вав. По­ля­ки по­да­лись на­зад, і тілько смер­ком пе­рес­та­ли би­тись.

Настала тем­на ніч. Страш­на та неп­риємна бу­ла та ніч і для по­ляків. Всі з пе­ре­ля­ку не зна­ли, що діяти. Ко­роль і стар­ши­на, си­дя­чи на ко­нях, з'їхались на ра­ду.

«Ми про­па­ли!» - за­го­ло­си­ла стар­ши­на, - «У Хмельницько­го пев­но бу­де до сто ти­сяч са­мих ко­заків. Нам тре­ба спас­ти хоч са­мо­го ко­ро­ля!»

«Я вмру от-ту­теч­ки, а не піду з ста­ну!» - про­мо­вив ко­роль.

Король звелів ро­би­ти око­пи, щоб вдосвіта око­па­тись ва­ла­ми. По­ля­ки взя­лись до окопів. Ко­ли це пішла чут­ка між жовніра­ми, що ко­роль хо­че по­ки­ну­ти військо.

«Це нас хо­чуть зра­ди­ти та по­ки­ну­ти на заріз ко­за­кам та та­та­рам!» - крик­ну­ли не­помірко­вані па­ни по­ля­ки і по­ки­да­ли зас­ту­пи. Один лит­вин роз­ка­зу­вав, що вже ко­ро­ля не­ма в стані.

А ко­роль тільки що приліг на зем­лю, щоб хоч тро­хи од­по­чи­ти. Тільки що він по­чав дріма­ти, пе­ред ним сто­яв польський ксьондз і роз­повідав, що між військом уже пішла не­доб­ра чут­ка, ніби ко­ро­ля вже не­ма в обозі.

«Коня!» крикнув ко­роль: «Я сам поїду поміж ла­ва­ми війська і до­ка­жу, що я й дум­ки не маю втіка­ти».

Подали ко­ня. Ко­роль сів на йо­го; пе­ред ним нес­ли па­ла­ючі смол­ки, смо­лос­ки­пи.

«Ось-ось я! ваш ко­роль! сха­меніться! не втікай­те! не ки­дай­те ме­не! Я вас не по­ки­ну».

У ко­ро­ля кра­па­ли по що­ках сльози. Всі по­ля­ки ущух­ли, зас­по­коїлись і знов взя­лись за ло­па­ти та зас­ту­пи.

Стало роз­вид­ню­ва­тись. Ко­роль пос­та­вив військо на бит­ву. Зійшло сон­це. Та­та­ри вда­ри­ли на те місце, де не бу­ло окопів. Хмельницький розділив ко­заків на дві част­ки: од­на вда­ри­ла на ко­ро­ля, а дру­га на місто. Ко­роль ка­зав оповісти­ти ко­за­кам, що він од­би­рає гетьманст­во од Хмельницько­го, а хто при­не­се йо­му Хмельницько­го го­ло­ву, то­му він зап­ла­тить де­сять ти­сяч та­лярів. Ко­за­ки са­мо-по-собі глу­зу­ва­ли з то­го оповістіння. Міща­ни задз­во­ни­ли в дзво­ни, за­ки­да­ли ро­ви хво­рос­том та хми­зом і по­ка­за­ли ко­за­кам до­ро­гу до міста; ко­за­ки взя­ли церк­ву, що сто­яла з краю в місті, встяг­ли на неї гар­ма­ти і звідтіль сма­ли­ли в польський стан. А тим ча­сом Хмельницький ки­нувся на око­пи. Вже на око­пах сто­яла ко­зацька ко­рог­ва. Як хви­ля во­ди, ко­за­ки шу­бовс­ну­ли в польський стан.