В той час, як Ма­ша сиділа з Су­хо­дольським під вер­бою, най­мит приг­нав на­пу­вать во­ли та коні, на­ба­чив їх і потім роз­ка­зав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взя­ли за­вид­ки, що Ма­ша пішла на про­гу­лян­ня, не­на­че справ­деш­ня пан­на, ще й ли­цяється з ми­лим тро­хи не се­ред дня. Тим ча­сом і най­ми­ти, і най­мич­ки вва­жа­ли на неї, як на прос­ту най­мич­ку-дівку, а не як на пан­ну, і ча­сом підніма­ли її на сміх та на жар­ти.

Човен пе­ре­ли­нув че­рез став в од­ну мить. Один мірош­ник, ввесь білий, не­на­че на­пуд­ре­ний аж до чобіт, вибіг з пит­ля, при­ча­лив чов­на, прив'язав лан­цюж­ком до стовп­чи­ка й замк­нув клю­чем. Па­ничі по­ви­сад­жу­ва­ли дітей з чов­на й ви­ве­ли Софію Ле­онівну попід ру­ки на кру­ту греб­лю.

Сонце вже низько спус­ти­лось над да­ле­ки­ми вер­ба­ми по­над річкою й ки­да­ло ко­се проміння впо­довж став­ка, на вер­би на греблі, й не­на­че об­си­па­ло річку, став і вер­би зо­ло­тим по­ро­хом. Усе не­бо на захід сон­ця не­на­че то­ну­ло в зо­ло­то­му повітрі. А десь да­ле­ко, вгорі над річкою, сизіли зуб­часті ку­пи осо­корів, об­литі чер­во­ну­ва­тим та фіоле­то­вим сяєвом.

Наркис Ам­фи­лохійо­вич дов­го ди­вивсь на той по­етич­ний, ніби фан­тас­тич­ний виг­ляд і про­мо­вив:

- Прощай, ве­се­лий ста­воч­ку! про­щай, зо­ло­тий дню! До­ки жи­вий бу­ду, цього дня й ве­чо­ра не за­бу­ду, - сказав Нар­кис з по­етич­ною за­ду­мою й заг­ля­нув в очі Софії Ле­онівні.

Софія Ле­онівна приміти­ла ту по­етич­ну за­ду­му й сму­ток в йо­го очах, і в неї в серці за­во­ру­ши­лось щось більше й міцніше од прос­то­го спо­чу­ван­ня до співу­чо­го кра­су­ня.

- На вас повіяла кри­лом по­езія. Але… мені здається, по­ки ми дійде­мо до гос­по­ди, то ва­ша по­езія й ваш сму­ток зник­не, розійдеться, мов оте зо­ло­те ма­ре­во, отой зо­ло­тий по­рох сон­ця над став­ною ти­хою во­дою, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Невже ви ду­маєте, що я та­кий лег­ко­дум­ний та за­буд­ли­вий? - спи­тав у неї Нар­кис.

- Я цього не ду­маю. Але я знаю доб­ре, що сли­ве всі мо­лоді па­ничі не­дерзкі, змінливі, як оте зо­ло­те ма­ре­во над став­ком та вер­ба­ми. По­ки дійде­мо до­до­му, отой зо­ло­тий пил зник­не й ви­щез­не до ос­танньої по­ро­ши­ни, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Вони вий­шли на горб до церк­ви й поп­ря­му­ва­ли че­рез втер­ту стеж­ку до шко­ли. На ви­гоні по­чув­ся спів півчої. Го­лосні співи ли­лись десь з верб з пса­лом­щи­ко­вої са­ди­би.

- Цей пса­лом­щик справ­ляє півчу на неділю, надісь, в се­бе вдо­ма, а вікна, ма­буть, по­од­чи­нені. А побіжім та поспіваємо тро­хи пе­ред чаєм. Я вже дав­но співав у хорі, - ска­зав Лев­ко.

- А справді побіжім. І мені за­ман­дю­ри­лось пок­ри­чать, - обізвавсь Нар­кис.

І мо­лоді од­но­ду­ми, не­на­че змо­вив­шись, бігцем побігли навп­рос­тець до пса­лом­щи­ка че­рез густі бу­дя­ки, нев­ва­жа­ючи на те, що їм бу­ло колько бігти че­рез бу­дя­ки та ко­люч­ки. Діти побігли за ни­ми навз­догінці.

- Та не баріться, бо вже за­то­го чай бу­де го­то­вий! - гу­ка­ла до їх Софія Ле­онівна з-за бу­зи­ни та ко­лю­чок.

Вона прий­шла до­до­му ще за­вид­на. Ма­ша вже нас­та­ви­ла са­мо­вар. Вже й са­мо­вар за­кипів, а півча все співа­ла й не вга­ва­ла. Пса­лом­щи­ко­ва ха­та сто­яла в опрічно­му дворі тільки че­рез го­род од шко­ли. Співи хо­ру бу­ло чуть, не­на­че хор співав десь над­ворі під вер­ба­ми. Спо­чат­ку співа­ли цер­ков­них пісень, а зго­дом по­ча­ли співать хо­рові ук­раїнські пісні. А са­мо­вар кипів та вже й по­чав гас­нуть. Софія Ле­онівна пос­ла­ла Ма­шу пок­ли­ка­ти їх на чай. Але во­ни на неї не вва­жа­ли та співа­ли до смер­ку і вже смер­ком прий­шли на чай.

- Чого це ви так дов­го за­га­ялись у пса­лом­щи­ка? - пи­та­ла во­на в па­ничів.

- Вчили півчу співать ук­раїнські хо­рові пісні. Я й у на­шо­му селі нав­чив півчу співать гур­тові ук­раїнські пісні; і те­пер у нас на селі не тільки па­руб­ки, але й дівча­та доб­ре співа­ють хо­рові пісні, - го­во­рив Лев­ко.

- Треба бу­де ще кільки раз піти на співку та нав­чить хор ук­раїнських гур­то­вих пісень. Але цей мо­ло­дий пса­лом­щик та­ки не без пе­ресвідченнів і не без національної са­мосвідо­мості, ко­ли вчить півчу співа­ти на­родні пісні. Ма­буть, наб­рав­ся цих пе­ресвідченнів од пе­редніших ту­тешніх вчи­телів, ко­ли стям­ку­вав про цю спра­ву. Хоч, ска­зать по правді, па­руб­ки та дівча­та не здобріють та­кою культу­рою. Бо ця культу­ра ар­тиз­ма, це ж те зо­ло­те ма­ре­во, що вве­чері си­па­лось зо­ло­тим пи­лом на став та на вер­би, - ска­зав Лев­ко.

- Воно ніби й так, але й це зо­ло­те ма­ре­во культу­ри трош­ки просвітить й оду­хов­нить сільську тем­но­ту та сліпо­ту. Все до­ку­пи, усього пот­рош­ку, то все-та­ки за­га­лом піде більше світа в глу­ши­ну, - до­дав Нар­кис На­зарів.

Випили чай і по­ве­че­ря­ли на причілку. Ма­ша вже поп­ри­би­ра­ла по­суд з сто­ла. Час бу­ло ля­га­ти спать, а сто­рож Яків не при­хо­див в шко­лу на ніч.

- Чом це Яко­ва й досі не­ма? - спи­тав Лев­ко в Маші.

- А хіба ж я знаю, чом йо­го й досі не­ма, - зне­хо­тя од­ка­за­ла Ма­ша не київським жар­го­ном, а чис­тою сільською ук­раїнською мо­вою, бо вже огов­та­лась на селі і з людьми, і з їх мо­вою.

Левко шви­денько встав і про­мо­вив:

- А мо­же, він там вже хро­пе під дра­би­ною в сінях? А побіжу та по­див­люсь.

В кут­ку в сінях під дра­би­ною ле­жа­ла ку­па со­ло­ми та якоїсь по­терті чи мер­ви, а ко­ло неї в ку­точ­ку сто­яв не­ве­лич­ний куль со­ло­ми: то був Яковів мат­рац та по­душ­ка. Постіль бу­ла по­рож­ня, со­ло­ма не розс­те­ле­на на до­лу. Яко­ва не бу­ло.

- Де це зад­ляв­ся наш обо­ро­нець од уся­кої на­пасті? - про­мо­вив Лев­ко, вер­нув­шись на причілок. - Час би вже й ля­га­ти спать, а він, ма­буть, прий­де пізно, гур­котіти­ме, сту­котіти­ме та й нас по­бу­дить.

- Може, за­ба­ривсь десь в гос­тях, бо сьогодні ж якесь свя­то, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Та сьогодні та­ке свя­то, що лю­де роб­лять на полі, як у бу­день, - ска­зав Лев­ко, - мо­же, він нес­подіва­но за­пив та за­гу­ляв, бо це ча­сом трап­ляється з ним і в самісінькі жни­ва. Гро­ма­да оби­рає за сто­ро­жа в школі або ста­рез­но­го діда, нез­дат­но­го до ро­бо­ти, або будлі-яко­го каліку­ва­то­го чо­ловіка, або яко­гось ста­ро­го п'янич­ку-мос­ка­ля, бо й са­ма вва­жає на шко­лу, як на якусь не­потріб. Я в цьому доб­ре пе­ресвідчивсь по школі в на­шо­му селі.

Але, за­га­лом ска­зав­ши, Яків Про­хо­рен­ко не був ле­да­чий чо­ловік. Він був ро­бо­тя­щий, працьови­тий і навіть бо­го­бо­ящий. В неділю й на свят­ках він влітку все бу­ло ля­гає на призьбі на причілку в се­бе вдо­ма або ко­ло шко­ли й чи­тає біблію або житія свя­тих; а як вчив­ся в школі, то співав у хорі на кри­ласі. І, був­ши в най­мах, він ро­бив ро­бо­ту не тільки під за­га­дом, але й без за­га­ду. Тільки вря­ди-го­ди на йо­го ча­сом не­на­че щось на­хо­ди­ло, і він тоді пив нап­ро­па­ли два або три дні поспіль, за­не­ха­яв­ши уся­ку ро­бо­ту навіть в самі жни­ва.

В во­лосній уп­раві, після облічки ро­ко­вої оп­латі з кож­но­го ха­зяїна, зви­чай­но зна­хо­ди­лось кільки ха­зяїнів, що не зап­ла­ти­ли всіх гро­шей. На Якові Про­хо­рен­кові бу­ло вже чи­ма­ло не­доп­ла­ту за рік. Гро­ма­да об­ра­ла йо­го за сто­ро­жа до шко­ли, і з ро­ко­вої пла­ти за служ­бу, до­ки він сто­ро­жу­вав у школі, одлічу­ва­ла цьому ви­ну­ват­цеві гроші на гро­мадську оп­лать. Че­рез цю ніби во­лос­ну по­ку­ту Яків не ду­же-то й дбав за свою не­доб­рохітню служ­бу при школі і при на­годі або при якійсь наглій оказії зовсім не хо­див но­чу­вать у школі, ки­нув­ши цю си­ро­ту без уся­ко­го дог­ля­ду на од­чай бо­жий. Сто­рож не­на­че зну­щав­ся над нею, як зну­ща­лась і во­лос­на уп­ра­ва.

На причілку всі сиділи й ба­ла­ка­ли; ду­ма­ли, що сто­рож от-от не­за­ба­ром надійде. На селі зовсім сти­ши­лось. В ха­тах світло зга­са­ло. На столі під вер­бою яс­но світи­ла лам­па й освічу­ва­ла час­токіл і во­ро­та, і да­ле­ко ся­гав ши­ро­кий промінь од світла на ви­гон.