Коли це од­ра­зу десь да­ле­ченько на ви­гоні по­чу­лась пісня. Співав бас і те­нор якоїсь чу­дер­нацької пісні. Обид­ва го­ло­си бу­ли такі чудні, навіть дикі, не­на­че десь на ви­гоні ви­ли й ска­ву­ча­ли два вов­ки.

Дикі го­ло­си наб­ли­жа­лись до шко­ли й ста­ли зблизька ще чудніші. Бас сил­ку­вав­ся вто­ру­ва­ти, але не пот­рап­ляв га­разд і гу­пав урив­час­то, не­на­че тов­кач в но­жаній ступі. Те­нор аж ви­щав, аж скиг­лив на ви­со­ких но­тах, ще й пе­ре­ри­вавсь, не­на­че гра­ла поп­со­ва­на ка­те­рин­ка.

- Ото кон­церт! Ото співи! Та­ких мені не до­во­ди­лось чуть, од­ко­ли жи­вотію на світі, - го­во­рив Лев­ко і аж за­ли­вав­ся од сміху.

Голоси бу­ло вже чуть не­да­леч­ко, сли­ве за час­то­ко­лом. Всі пос­хоп­лю­ва­лись і побігли до час­то­ко­ла. Світ од лам­пи та од вікна си­пав­ся на внгон ши­ро­кою сму­гою. І з тем­ря­ви не­на­че ви­гулькнув Яків, ви­со­кий, тон­кий та смуг­ля­вий, як во­лох, а з ним попліч плен­тав­ся Панько Дзю­ба­ний, йо­го близький сусід і при­ятель.

«Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - ви­гу­ку­вав ри­пу­чим ба­сом Яків на ввесь ви­гон.

«Ой, Гри­цю, до те­лят! - в Гри­ця ніженьки бо­лять; ой, Гри­цю, до Ма­русі! - За­раз, за­раз при­бе­ру­ся», - ви­щав Панько ви­со­ким те­но­ром, і в йо­го рвуч­кий п'яний го­лос все рвав­ся та пе­ре­ти­навсь, не­на­че в роз­би­тої ка­те­рин­ки; а Яків все гу­пав, не­на­че гам­се­лив та луп­цю­вав довб­нею в здо­ро­ве ба­ри­ло.

- Та це ж наш сто­рож, наш обо­ро­нець од злодіїв так зав­зя­ту­що ви­гу­кує ба­сом, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Якове! а чом ти не йдеш у шко­лу спать? - гук­нув з-за час­то­ко­ла Нар­кис На­зарів.

- Нема ча­су! Не йду, бо ніко­ли. Пост­ри­вай­те тро­хи. От піду на ча­сок до­до­му та за­раз і вер­нусь.

- А хто ж оце нас сте­рег­ти­ме в школі, до­ки ти вер­неш­ся? - спи­тав всмішки Лев­ко.

- А хіба ж вас хто пок­ра­де вночі, чи що? Ку­ди ж пак, які бо­язкі! Мені ніко­ли. Нігде не діне­тесь, до­ки я прий­ду, - об­зи­вавсь Яків хрип­ким та сип­ким го­ло­сом і за­раз за­тяг: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся».

- Який свя­тий та бо­жий! А в неділю ле­жить на призьбі та все чи­тає біблію сли­ве цілісінький день, - ска­за­ла Ма­ша, сто­ячи на по­розі.

- А як тве­ре­зий, то та­кий несміли­вий, та­ке м'яло, та­ка ха­му­ла, що й в очі не ди­виться, як з ким з нас го­во­ре. Ка­за­ла мені ма­туш­ка, що він як іде до ба­тюш­ки або до діди­ча по яко­мусь ділу, то бе­ре в ки­ше­ню пля­шеч­ку горілки та ковт­не ча­рок зо дві за бра­мою, а тоді вже йде в при­хо­жу й го­во­ре сміливіше, ди­виться прос­то в очі й го­во­ре за якесь своє діло, навіть жар­тує. А по­ки не вип'є, то в йо­го на­си­лу язик в роті по­вер­тається.

Паничі по­ча­ли пе­ред­раж­ню­вать Яко­ва та Панька: «Ой ти Гриць - я Ма­ру­ся; ой ти слу­жиш - й я най­му­ся», - за­тяг Лев­ко, не­на­че зас­киг­лив, і, вхо­пив­ши під ру­ку Нар­ки­са, за­ма­хав ру­кою.

Наркис за­гу­пав і заск­рипів дос­то­ту так хи­мер­но, як гу­пав та не­на­че скрипів го­ло­сом Яків. Лев­ко ви­щав рвуч­ким тснор­цем. І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, по­тяг­лись вздовж час­то­ко­ла, ма­ха­ли ру­ка­ми, ви­ха­ли но­га­ми, не­на­че знавісніли. А Пет­ру­ша, як та мав­па, по­тяг­ся слідком за ни­ми й за­ма­хав ру­ка­ми, зад­риґав но­же­ня­та­ми й за­няв­кав, як кіт.

- Ой, по­киньте оті ваші ми­ки­тянські гаст­ролі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна й ра­зом з тим ре­го­та­лась на всю осе­лю.

А па­ничі вер­та­лись на­зад попід час­то­ко­лом та все ви­ти­на­ли спів дос­то­ту так, як Панько та Яків, не­на­че гра­ли ролі на сцені. Пет­ру­ша кру­тив­ся й ве­ре­щав, не­на­че чор­те­ня. Ма­ша сто­яла ко­ло призьби і вти­ра­ла ру­ка­вом сльози од ска­же­но­го ре­го­ту.

Левко й Нар­кис зостріли Яко­ва, як він смер­ком прий­шов но­чу­вать в шко­лу на дру­гий день.

- А чом же ти, Яко­ве, не співаєш сьогодні так гар­но, як співав учо­ра вкупі з Паньком? - спи­тав Яко­ва Лев­ко.

Яків осміхнув­ся й пох­ню­пивсь та все ди­вив­ся в зем­лю. Йо­му бу­ло со­ром ди­виться па­ни­чам в очі. Він за­со­ро­мив­ся так, як со­ром­ляться малі діти або ду­же мо­лоді дівча­та, котрі за­ту­ля­ють вид ру­ка­вом й од­вер­та­ють го­ло­ву набік од со­ро­му. Яків якось ніби скор­чив­ся, змор­щивсь, по­туп­цяв на од­но­му місці й ти­хою хо­дою пішов в темні сіни до сво­го бар­ло­га під дра­би­ною.

Левко й Нар­кис вна­ди­лись в пса­лом­щи­кові по­кої і вча­ща­ли до пса­лом­щи­ка на співки тро­хи з нудьги, а більше че­рез те, що в їх вдачі був зро­ду за­ро­док ар­тиз­ма. Такі лю­де ма­ють при­род­же­ний по­тяг до яко­го-не­будь штуч­ницт­ва або при­най­мні до шту­карст­ва. Че­рез це-то і Лев­ко, і Нар­кис гор­ну­лись до ар­тистів та ар­тис­ток, знай­оми­лись з ни­ми, навіть при­яте­лю­ва­ли з де­кот­ри­ми. Че­рез те во­ни обид­ва вча­ща­ли в Києві й до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, в кот­ро­го час­то сти­ка­ли­ся і знай­оми­лись з опер­ни­ми ар­тис­та­ми й з охо­тою прис­та­ва­ли до їх ком­панії. До сце­ни їх не­на­че тяг­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла, ще й до то­го во­ни обид­ва ма­ли пре­хо­роші го­ло­си й самі лю­би­ли співать.

Але врешті Лев­кові вже на­до­ку­чи­ли ті ми­ки­тянські гаст­ролі і в хорі в пса­лом­щи­ка, і в по­ко­ях от­ця Зіновія. Роз­ва­жать се­бе вже не бу­ло чим, окрім карт. Лев­ко, як та бджо­ла, вже вис­сав і вис­мок­тав ме­док з усіх місце­вих квіток, і йо­му за­ба­жа­лось їха­ти до батька. Са­ме тоді отець Зіновій ви­ряд­жав­ся в містеч­ко за на­люш­ни­ка­ми, на­ли­га­ча­ми та уся­ки­ми хлібо­робськи­ми при­чан­да­ла­ми й од­во­зив ла­го­дить поп­со­вані коліща­та од мо­ло­тил­ки, бо вже не­за­ба­ром тре­ба бу­ло мо­ло­тить пше­ни­цю та жи­то. Лев­ко сів з ним на по­воз­ку й по­ка­тав до вок­за­лу. Нар­кис так са­мо хотів їхать з ни­ми. Але Софія Ле­онівна на­мог­лась, щоб він не їхав і зос­тав­ся в неї на який­сь час. Її ля­ка­ла нудьга після ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, кот­ре роз­ва­жа­ло її в глу­шині та в са­мо­тині. Нар­кис згля­нувсь на неї й зос­тав­ся. Во­на зап­ро­си­ла йо­го до се­бе, щоб він пе­реб­рав­ся в шко­лу, в ве­ли­ку гор­ни­цю, де но­чу­вав Лев­ко.

- От те­пер я не за­ги­ну з нудьги, до­ки Фле­гонт Пет­ро­вич вер­неться з гаст­ролів, бо ма­ти­му в гос­поді ве­се­ло­го по­жильця, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Лев­ка й по­да­ла йо­му на по­воз­ку свою ру­ку на про­щанні.

Левко поцілу­вав її в ру­ку й ба­жав ве­се­ло про­вес­ти ва­кації. Після Лев­ко­во­го од'їзду Нар­кис поп­ро­сив Ма­шу за­раз по­пе­ре­но­сить йо­го ма­нат­ки в шко­лу й сам ту­ди пе­реб­равсь.

Надвечір пи­ли чай не на причілку, а в ве­ли­ко­му по­кої, бо не­бо зах­ма­ри­лось і зби­ра­ло­ся на дощ. Десь да­ле­ко за ча­гар­ни­ком та кла­до­ви­щем ми­готіла га­дюч­ка­ми блис­кав­ка. Після чаю Нар­кис ви­тяг з че­мо­да­на новісінькі книж­ки Бай­ро­на, Над­со­на та Гей­не й по­дав їх Софії Ле­онівні. Книж­ки бу­ли пе­реп­ле­тені в чу­дові чер­воні та бла­китні па­ля­тур­ки й по­цяцько­вані зо­ло­ти­ми бук­ва­ми.

- Це я привіз вам за ва­шу добрість та лас­кавість ма­ленько­го гос­тин­ця, ва­ших лю­бих та упо­доб­них вам письмен­ників-по­етів, - ска­зав Нар­кис і по­дав їй че­пур­но оп­рав­лені й зо­ло­то­обрізні книж­ки.

- Спасибі й за гос­ти­нець, і за те, що ви пам'ятаєте за мою письменську впо­до­бу. Я справді люб­лю цих лібе­ральних письмен­ників більше од усіх. Я з усо­ло­дою чи­та­ти­му їх оту­теч­ки в са­мо­тині з нудьги та жи­ти­му мріями, як ви поїде­те, хоч я ба­жа­ла б удер­жать вас до Фле­гон­то­во­го приїзду. Це бу­де мені на згад­ку й пам'ятку за вас, за ваші одвіди­ни ме­не на цій по­етичній й цікавій дачі

- Та й я не за­бу­ду, по­ки й мо­го віку, і за цю да­чу, і за по­етич­ну на­шу гу­лян­ку на Рас­та­виці, - ска­зав Нар­кис, бист­ро зир­нув­ши в очі Софії Ле­онівні і потім ог­ля­нув­ши навк­ру­ги по­дов­жас­ту гор­ни­цю, - як гля­ну я на цю гор­ни­цю, на цей са­док та на вер­би навк­ру­ги оселі, на бе­ре­ги річки, то мені все уяв­ляється, що я оце заїхав ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чо­гось вви­жається, що я те­пер десь або в Сірії, або в Персії, десь на да­ле­ко­му Сході, в яко­мусь східно­му чуд­но­му житлі; все чо­мусь здається, що там за ха­та­ми рос­туть пальми та ки­па­ри­си, цвітуть розкішні маг­нолії та ли­мо­ни. Мені все здається, що я приб­лу­див­ся в якесь східне місце. А той пра­отець Ной, що ви­сить на стіні, все здається мені кар­ти­ною Буд­ди або Зо­ро­аст­ра. Мені здається, що й ви самі не­на­че доч­ка яко­гось індусько­го раджі або яко­гось шей­ха се­ред цієї чу­дер­нацької обс­та­ви.