Наркис ус­тав і по­чав хо­дить по довгій світлиці. Він хо­див швид­ко, жва­во й уваж­ли­вим оком ог­ля­дав стіни, завіси над вікна­ми, зілля за об­ра­за­ми, вінки з зілля, по­чеп­лені на білих стінах. Світли­ця бу­ла чис­то й гар­но оче­пу­ре­на, біла. Завіси на вікнах теж бу­ли білі. Кра­са мо­ло­дої чор­ня­вої кра­суні ще ви­разніше вис­ту­па­ла, ніби на біло­му полі кар­ти­ни. Ще ви­разніше чорніли бро­ви на ма­то­во-біло­му чолі, ще ясніші ста­ли іскряні блис­кучі очі.

- Мабуть, в вас ду­же ве­ли­ка уява, ко­ли ви в цих Ми­ки­тя­нах уяв­ляєте се­бе десь на да­ле­ко­му Сході, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й ми­лу­ва­лась са­ма кож­ним ру­шен­ням мо­ло­до­го кра­су­ня.

І во­на в той час по­чу­ти­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич од­ра­зу зник з її сер­ця й пам'яті; їй од­ра­зу зда­лось, що він десь дівся, ку­дись поїхав і вже більше не вер­неться до неї. Мо­ло­дий кра­сунь ніби навіки зас­ло­нив Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча гар­ним ви­дом, пиш­ни­ми очи­ма, своєю струн­кою пос­тат­тю. Під впли­вом Нар­ки­со­вих мрій та фан­тазії їй уяв­ля­лось, що Нар­кис в гос­поді вже зас­ту­пив місце Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча.

Наркис жва­вою хо­дою прис­ту­пив до неї, вхо­пив її за ру­ку й не­на­че впік га­ря­чи­ми чер­во­ни­ми ус­та­ми. М'які ву­са ніби пог­ла­ди­ли її по руці; потім він при­ту­лив її до сво­го твер­до­го чо­ла й схи­ливсь на її пле­че. Софія Ле­онівна й нез­чу­лась, як об­ви­ла йо­го міцну шию ру­кою й цілу­ва­ла йо­го в чо­ло, в ус­та, в що­ки.

- Софіє Ле­онівно! тікай­мо ку­дись да­ле­ко, їдьмо в Швей­царію на будлі-яке по­етич­не озе­ро, осе­ли­мось там в го­рах над озе­ром в не­ве­лич­ко­му місті й бу­де­мо там жи­ти й ко­хаться, до­ки й на­шо­го жи­вот­тя. А як не хо­че­те тіка­ти в Швей­царію, то тікай­мо ще далі, в Аме­ри­ку або в Індію, ку­ди за­ба­жає ва­ша ду­ша. Заїде­мо в да­ле­кий край, щоб ту­тешні лю­де й не зна­ли, де ми зна­хо­ди­мось і що з на­ми тра­пи­лось і де ми ділись.

Він ди­вивсь їй в очі, цілу­вав в чо­ло, при­гор­тав до се­бе, не­на­че втра­тив тя­му й пам'ять. В очах ви­яв­ля­лось не­на­че бо­жевільство, в ру­шен­нях ви­яв­ля­лась дикість.

Софія Ле­онівна тільки мовч­ки ди­ви­лась на йо­го, не вми­ку­ва­лась в йо­го роз­мо­ву й тільки ми­лу­ва­лась йо­го па­лом і ди­ки­ми, на­че неп­ри­том­ни­ми ру­шен­ня­ми.

- Тікаймо звідсіля хоч за­раз. В ме­не гро­шей ба­гацько. Моя ма­ти удо­ва й лю­бе ме­не, як свою ду­шу; во­на спри­яти­ме нам, сла­ти­ме мені гро­шей, скільки ду­ша моя за­ба­жає. Во­на нас не по­ки­не в не­без­печ­ності на од­чай, - го­во­рив в нес­тямці Нар­кис швид­ко та дрібно якимсь нер­во­вим, розд­ра­то­ва­ним го­ло­сом, яким го­во­рять нер­вові пе­щені та ве­ред­ливі діти.

- Навіщо нам тікать? Мені та­кий вчи­нок в ко­ханні зовсім-та­ки не ли­чить. Ніяко­во мені ки­дать чо­ловіка й ди­ти­ну, бо я по­вин­на й му­шу до­дер­жу­вать свою по­винність, що сто­сується до їх обох. Ко­ли ви ме­не так щи­ро й га­ря­че ко­хаєте, то ко­хай­мось ту­теч­ки; поїде­мо на який­сь час в Пе­тер­бург, ко­ли схо­че­те, знов вер­не­мось і ко­ха­ти­ме­мось, до­ки й на­шо­го віку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна спокійним рівним го­ло­сом; і бу­ло знать, що во­на не ва­га­лась в своїх дум­ках, бо по своїй дес­по­тичній вдачі во­на бу­ла й не здат­на до ва­ган­ня ні в чо­му.

- Я без вас не жи­вотіти­му на світі, не хо­чу жи­вотіть. Я це по­чу­ваю в своєму серці. Я за­нидію без вас, за­ги­ну, за­чеврію, як квітка в спе­ку. Ви моє жи­вот­тя, всі мої ра­дощі, моє щас­тя, - ше­потів він, на­че бо­жевільний, і не міг ос­ту­питься од неї, не­на­че йо­го дер­жа­ла якась не­пе­ре­мож­на си­ла й не пус­ка­ла йо­го ані на ступінь од неї.

Надворі вже по­ночіло. Ма­ша в пе­карні го­ту­ва­ла ве­че­рю. Пет­ру­ша вже спав. В гор­ни­цях бу­ло дов­генько ти­хо. Нес­подіва­но Ма­ша гурк­ну­ла две­ри­ма в сінях. Нар­кис одс­ко­чив од Софії Ле­онівни на кілька сту­пенів і по­чав шви­денько хо­дить по світлиці од кут­ка до кут­ка. Ма­ша од­чи­ни­ла двері, прий­ня­ла з сто­ла са­мо­вар, поз­на­хо­ди­ла в пічурці тарілки й розс­та­ви­ла їх на столі для ве­чері.

- Чи вже го­то­ва ве­че­ря? - спи­та­ла в Маші Софія Ле­онівна.

- Атож! за­раз по­да­ва­ти­му, бо юш­ка пе­рес­тоїть; са­ме час ве­че­ря­ти, - од­повіла Ма­ша й хутчій вибігла в сіни.

Наркис знов ухо­пив в обнімок Софію Ле­онівну, щільно й міцно при­гор­нув її до се­бе й поцілу­вав в ус­та і в ру­ку, не­на­че на про­щан­ня. Він був зо­бид­же­ний, бо не звик брать од­ко­ша од паннів та паній, а на­мо­га пе­ще­но­го Нар­ки­са, щоб во­на тіка­ла з ним, та ще й за­раз, тро­хи на­до­ку­чи­ла їй.

- Це я про­ща­юсь з ва­ми. Піду до от­ця Зіновія, пе­ре­но­чую в йо­го, а завт­ра вранці по­ка­таю до вок­за­лу й поїду до­до­му, - ска­зав тро­хи сер­ди­то Нар­кис, од­вер­нув­ши вид і див­ля­чись на стіну, - хто ко­го лю­бе, той по­ви­нен жи­ти в парі. Це моє щи­ре пе­ресвідчен­ня, і я ані хи­бить не пос­туп­люсь ним ніко­му.

- Схаменіться! опам'ятай­тесь! Це, ма­буть, ко­хан­ня за­па­мо­ро­чи­ло вас, до­ве­ло до нес­тям­ки. Ви ж мій гість, а не от­ця Зіновія. По­ду­май­те лиш, що ска­же отець Зіновій, як ви впро­си­тесь до йо­го на ніч, по­ки­нув­ши ні з сього ні з то­го ме­не. Ви нер­во­ва й ве­ред­ли­ва лю­ди­на. Ко­ли що ро­биться не по-ва­шо­му, то ви за­раз стаєте гоп­ки й ве­ре­дуєте, мов ди­ти­на. По­будьте в ме­не, хоч до­ки вер­неться Фле­гонт Пет­ро­вич або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас бу­де тут в глу­шині важ­ко й нуд­но. Я вже й так пе­ре­ну­ди­лась ба­гацько ча­су в са­мо­тині.

Маша по­да­ла ве­че­рю, пос­та­ви­ла пляш­ки горілки та ви­на. Блис­ну­ла блис­кав­ка й пе­ре­мог­ла світло од лам­пи й ося­яла гор­ни­цю, як удень. Затріщав грім. Од­ра­зу по­лив наг­лий, туч­ний дощ. Од крап­лис­то­го до­щу шко­ла не­на­че затріща­ла, за­лус­ка­ла, а потім зас­ту­гоніла. Дощ по­ро­шив у вікна, піжив над вер­ба­ми, котрі ніби за­шуміли од вітру. Софія Ле­онівна й Нар­кис не­на­че не чу­ли гро­му, не ба­чи­ли блис­кав­ки. Во­ни ви­пи­ли по ма­ленькій чарці горілки й сіли за ве­че­рю. Софія Ле­онівна тріска­ла на всі зас­та­ви шин­ку, не­на­че нічо­го пе­ред тим і не тра­пи­лось. І ко­хан­ня, і же­ни­хан­ня до­да­ли їй апе­ти­ту й сма­ку, не­на­че приємне гу­лян­ня в човні на ста­ву та на Рас­та­виці. Нар­кис їв без сма­ку, якось ме­ханічно, сли­ве без свідо­мості. Пал­ке ко­хан­ня, нез­го­да ми­лої за­раз їха­ти з ним в да­ле­кий край стур­бу­ва­ла йо­го, збен­те­жи­ла й навіть роз­сер­ди­ла. Він сидів на­ду­тий та по­ну­рий і за ве­че­рею й сло­ва не про­мо­вив до Софії Ле­онівни.

Увійшла Ма­ша й поп­ри­би­ра­ла з сто­ла по­суд. Во­ни обоє ви­пи­ли по чарці ви­на й дов­го мов­ча­ли, по­ма­леньку п'ючи ви­но чар­ка за чар­кою. Нар­кис сьорбав ви­но ніби зне­хо­тя, навіть не по­чу­вав, який у йо­му смак.

Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Нар­кис на­пин­дю­чивсь, на­су­пив­ся й не ди­вивсь на ха­зяй­ку. Це ви­пе­ще­не па­не­ня бу­ло ма­за­не ще змал­ку. Пес­тив йо­го батько; він був і ма­мин ма­зун, бо ма­ти вво­ля­ла йо­го во­лю, спри­яла йо­му в усьому, навіть в ди­тя­чих ду­ро­щах; двірська че­лядь слу­ха­ла й ко­ри­лась йо­му в усьому й на­зах­ват ха­па­лась до­год­жать йо­му. Як він став па­ни­чем-кра­су­нем, пан­ни за­ли­ця­лись до йо­го, панії тіши­лись ним, як ве­се­лим і жар­тов­ли­вим хлоп­цем, і за­побіга­ли в йо­го лас­ки, ма­ючи йо­го на приміті, як чу­до­во­го же­ни­ха для своїх до­чок. І з Нар­ки­са вий­шов пал­кий, оп­риш­ку­ва­тий та ве­ред­ли­вий па­нич, кот­ро­го мож­на бу­ло гла­ди­ти, як чор­но­го ко­та, тільки за шерс­тю, але не про­ти шерсті.

Довго сидів Нар­кис на­суп­ле­ний, аж ніби сер­ди­тий; потім рап­том ус­тав, надів пальто, взяв зон­тик, сту­пив зо три сту­пені до Софії Ле­онівни й по­чав про­ща­ти­ся.

- Куди це ви на­ла­го­ди­ли­ся йти? Опам'ятай­тесь! По­дивіться ли­шень, що діється над­ворі. Дощ аж хлю­щить і ллє, як з відра, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й гля­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма.

- Софіє Ле­онівно! ска­жу вам прос­то і ви­раз­но: од­ко­ли жи­вотіє світ, ма­буть, не бу­ло та­кої нез­дат­ли­вої та не­помірко­ва­ної в ко­ханні лю­ди­ни, як ви. Піду но­чу­вать до от­ця Зіновія, або до пса­лом­щи­ка, або до ме­ханіка в пи­тель. Будлі-де пе­ре­но­чую цю ніч, а завт­ра вранці поїду до­до­му до ма­тері. Про­щай­те! та ви­ба­чай­те, що я по­ми­ливсь. Я лю­ди­на щи­ра, не­хиб­на, а ви…