- Дивіться, як он­деч­ки на го­ро­дах мо­ло­диці та дівча­та пе­че­ру­ють ци­бу­лю та морк­ву, - жар­ту­вав Нар­кис, бай­дуж­ний до то­го кло­по­ту та біди.

- В нас на ле­ваді жи­то й ого­ро­ди­на вро­ди­ли так, що мож­на б бу­ло зби­ток і про­да­ти. А те­пер, пев­но, до­ве­деться ря­ту­вать морк­ву та ци­бу­лю з во­ди, бо й на нашій ле­ваді во­да за­ли­ла сли­ве по­ло­ви­ну го­ро­ду; во­да з полів стікає на ви­гон, а з ви­го­ну в за­ли­ву оце ки­ну­лась че­рез тин на наш го­род та ле­ва­ду, - обізва­лась ма­туш­ка з спо­чу­ван­ням в го­лосі до мо­ло­диць та дівчат, що бов­та­лись у воді.

- А на нашій ле­ваді во­да ще й до то­го прор­ва­ла в окопі прірву, ще й про­ва­ли­ла та­ки доб­ре про­вал­ля. На­ро­бив дощ і нам ба­гацько шко­ди, - бідкав­ся отець Зіновій.

- На на­ших бу­ря­ках, де во­да спа­ла і вник­ла в зем­лю, вже по­жовк­ла гич­ка, а на огу­ди­ну впа­ла падь; гич­ка на бу­ря­ках бу­де гнис­ти, як не вда­рить сон­це та не об­су­шить. Зба­ви­ло й нам ого­ро­ди­ну, - бідка­лась і собі ма­туш­ка, аж зітхну­ла.

- Ну та й ре­пе­ту­ють же ка­посні жа­би! І де їх наб­ра­лась та­ка си­ла? Збіглись, надісь, з усього кут­ка, не­на­че дівча­та на ве­чор­ниці, та й ро­ять гірше од дівчат. Чи чуєте? аж скре­го­чуть, аж скиг­лять, мов со­ба­ки, - жар­ту­вав Наркис.

- Це, ма­буть, оті во­дяні ар­тист­ки поз'їжджа­лись в но­вий ста­вок на гаст­ролі, бо за­чу­ли доб­рий по­жи­вок, - до­дав жартів отець Зіновій.

Після чаю гості ще дов­генько сиділи й ве­се­ло ба­ла­ка­ли. Ольга Павлівна роз­ва­жи­ла се­бе тро­хи в ве­селій ком­панії; во­на оче­ви­дяч­ки бу­ла ра­да, що вря­ди-го­ди мож­на бу­ло приємно про­вес­ти який­сь час з ро­зум­ною й просвіче­ною лю­ди­ною на селі, де рідко трап­ля­ються гості. Софія Ле­онівна й Нар­кис про­ве­ли їх навк­ру­ги са­ди­би че­рез ви­гон аж до до­му.

- Як Софія Ле­онівна не дметься та не ве­ре­дує, то мені здається, що кра­щої од неї лю­ди­ни й на світі труд­но знай­ти: тоді во­на ве­се­ла, привітна й зви­чай­на в роз­мові, як по­до­бає сто­личній панії, і в її роз­мові й сліду не­ма нічо­го різко­го. І чо­го-то во­на за­раз ніби зчорніє на ви­ду й по­ган­шає, як дметься та бун­дю­читься? От примічай! - го­во­ри­ла кмітли­ва по-жіноцькій ма­туш­ка.

- Одже ж ти прав­ду ка­жеш. Жінки луч­че кмітять та все прикміча­ють, ніж ми. Во­на ча­сом стає чорніти на ви­ду тоді, як сер­диться та чо­гось бриш­кає. Чи не сла­бує во­на ча­сом на якусь хво­ро­бу, що в неї біле зро­ду ли­це іноді од­ра­зу стає ніби смуг­ля­ве й темнішає, а во­на стає тоді оп­риш­ку­ва­та, зла й дес­по­тич­на, - го­во­рив отець Зіновій сти­ха, щоб ча­сом будлі-кот­ра най­мич­ка не підслу­ха­ла десь за две­ри­ма.

Наркис На­зарів про­був в гос­тях в Софії Ле­онівни ще де­сять день. Як тільки бу­ла го­ди­на над­ворі, він хо­див з нею на про­гу­лян­ня на греб­лю до пит­ля, швид­ко поб­ра­тав­ся з ме­ханіком, навіть з Су­хо­дольським і мірош­ни­ка­ми, бо був не­гор­дий і по­во­див­ся з усіма за­панібра­та. Ча­сом він брав у їх чов­на й гу­ляв по став­ку та по річці, по­са­див­ши в чо­вен Софію Ле­онівну та Пет­ру­шу.

У питлі вже підніма­ли їх на сміх та глум. Ме­ханік ка­зав знай­омим, що один чо­ловік Софії Ле­онівни поїхав на гаст­ролі, а дру­гий її чо­ловік приїхав теж на гаст­ролі до неї, пев­но, на зміну. Вже і отець Зіновій, і ма­туш­ка ди­ву­ва­лись, що цей врод­ли­вий па­нич за­над­то дов­го гос­тює в гар­ної й мо­ло­дої панії, та ще й в опрічно­му домі, що стоїть на од­шибі. По­говір пішов по селі, але Софія Ле­онівна бу­ла сто­лич­на й лібе­ральна лю­ди­на і не вва­жа­ла ні на які по­го­во­ри.

Одного дня вранці Софія Ле­онівна пе­рес­ла­ла че­рез Ма­шу за­пис­ку от­цеві Зіновієві й про­си­ла, щоб він дав коні од­вез­ти па­ни­ча на вок­зал в містеч­ко. Отець Зіновій аж цмак­нув з до­са­ди й по­чу­хав по­ти­ли­цю, бо в жни­ва са­ме йшла ро­бо­та на полі, але зго­див­ся, хоч не­доб­рохіть, і звелів най­ми­тові зап­ряг­ти коні й од­вез­ти па­ни­ча в містеч­ко. Нар­кис прибіг, по­дя­ку­вав за коні й по­хап­цем поп­ро­щав­ся з усіма. Софія Ле­онівна сіла на по­воз­ку, щоб про­вес­ти йо­го аж за пи­тель до ца­ри­ни.

Вони по­ми­ну­ли пи­тель і олійни­цю й спи­ни­ли коні ко­ло ма­га­зи­ну, в кот­ро­му зси­па­ли при­ве­зе­ну звідусіль пше­ни­цю та скла­да­ли мішки з питльова­ним бо­рош­ном, вже не­да­леч­ко од ко­ло­во­ро­та чи ца­ри­ни. Софія Ле­онівна вста­ла з по­воз­ки, поп­ро­ща­лась з Нар­ки­сом і тричі поцілу­ва­ла­ся з ним на розп­ро­щанні. Ви­ще од пит­ля й ко­ло ма­га­зи­ну сто­яла здо­ро­ва вал­ка возів з паш­нею, і по­ра­лось ба­га­то лю­дей, котрі зно­си­ли мішки з пше­ни­цею в ма­га­зин. Але Софія Ле­онівна не вва­жа­ла на се­лян, та ще й не місцевнх, а та­ких, котрі по­наїжджа­ли звідусіль з да­ле­ких сіл. Як сто­лич­на лю­ди­на, во­на не со­ро­ми­лась му­жиків, як не со­ро­ми­лась волів, що те­ре­би­ли сіно або ре­миґали, прив'язані до війя, бо ду­ма­ла, що одні во­ли сто­ять ко­ло возів з ро­га­ми, а другі - в шап­ках та в бри­лях, і тільки в то­му бу­ла в їх од­лич­ка. Але з ви­со­ко­го ґанку ко­ло пит­ля бу­ло доб­ре вид­но брич­ку, і де­котрі мірош­ни­ки ба­чи­ли, як Софія Ле­онівна цілу­ва­ла­ся з Нар­ки­сом, і за­раз роз­ка­за­ли за це в питлі ме­ханікові й Су­хо­дольсько­му. Чут­ка про ці поцілун­ки пішла по селі, дійшла й до ма­туш­ки, най­ми­чок і най­митів.

- Так он яка сто­лич­на моя ятрівка! - го­во­ри­ла во­на до от­ця Зіновія. - Я ще й пе­редніше заздріва­ла її, що во­на за­ко­ха­лась в Нар­ки­са, а Нар­кис не дур­но одвідав її в на­ших Ми­ки­тя­нах.

- Це ж він зу­мис­не приїздив на гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, - ска­зав отець Зіновій всмішки.

- Флегонт Пет­ро­вич поїхав на гаст­ролі в Орен­бург, а Нар­кис приїхав на свої гаст­ролі в Ми­ки­тя­ни, - до­да­ла ма­туш­ка. - Шко­да мені Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Софія Ле­онівна, оче­ви­дяч­ки, йо­го ду­рить.

- А Фле­гонт Пет­ро­вич, мо­же, підду­рює Софію Ле­онівну. Пев­но, в ар­тистів та­ка вже по­ве­денція, що сто­сується до ли­цян­ня й ко­хан­ня. Та за­га­лом і в своєму житті во­ни не ду­же-то стат­ко­виті лю­де, бо мар­ну­ють гроші не по-на­шо­му, - до­дав отець Зіновій.

- Як я оце га­разд досвідчи­лась за все, то ви­хо­де, що Софія Ле­онівна не вар­та доб­ро­го сло­ва, - ска­за­ла ма­туш­ка, зітхну­ла й за­ду­ма­лась.

Минуло п'ять день після Нар­ки­со­во­го од'їзду. Софія Ле­онівна пе­ре­да­ла че­рез Яко­ва за­пис­ку от­цеві Зіновієві й про­си­ла, щоб він дав ко­ней, бо їй до­ко­неч­но тре­ба бу­ло поїхать в містеч­ко буцімто за уся­ки­ми за­куп­ка­ми. Але справді їй не тре­ба бу­ло нічо­го ку­пу­вать. На од'їзді Нар­кис обіцяв по­да­ва­ти за се­бе звістку двічі на тиж­день і про­сив од­пи­су­вать йо­му як мож­на частіше. Во­на сподіва­лась од йо­го лис­та. Але во­на вже досвідчи­лась, що на селі лю­де ду­же цікаві, бо і чужі, і навіть ро­дичі роз­пе­ча­ту­ють чужі лис­ти й чи­та­ють їх з нудьги, мов га­зе­ти.

Софію Ле­онівну брав і ост­рах, щоб ча­сом цікаві пи­сарі в во­лосній уп­раві або й сам отець Зіновій і ма­туш­ка не пе­ре­хо­пи­ли й не про­чи­та­ли лис­та од Нар­ки­са. Во­на на­ва­жи­лась двічі на тиж­день бра­ти коні в от­ця Зіновія й їзди­ти в містеч­ко на пош­ту, щоб самій за­би­рать Нар­ки­сові лис­ти й ра­зом з тим по­си­ла­ти до йо­го й свої. Отець Зіновій по­чу­хавсь, скри­вив­ся з до­са­ди, але му­сив да­ти коні й ви­ря­дить підво­ду в містеч­ко.

Через кільки день Яків знов приніс лист до от­ця Зіновія. Софія Ле­онівна знов про­си­ла ко­ней. Ба­тюш­ка роз­сер­див­ся, але му­сив вво­лить її во­лю: він ду­мав, що то брат так час­то пи­ше до неї потрібні лис­ти про свої ар­тис­тичні спра­ви. Че­рез три дні во­на знов про­си­ла дать їй коні. Са­ме тоді вже по­ча­лась во­зо­ви­ця. Коні й най­мит бу­ли потрібні для ро­бо­ти вдо­ма. Хоч отець Зіновій лю­бив роз­ва­гу в ком­панії, але він був ха­зяй­но­ви­тий, прак­тич­ний і навіть за­по­пад­ний в життьових ділах і пад­ку­вав ко­ло ха­зяй­ст­ва. Вій пішов до шко­ли й про­сив бра­то­ву ви­ба­чить йо­му на цей раз і одк­лас­ти поїздку на­далі, бо тре­ба во­зить сно­пи й ко­рис­ту­ваться со­няч­ни­ми дня­ми.