- Вибачайте, будьте лас­каві, на цей раз. Над­ворі го­ди­на й су­ша, і ми ха­паємось зво­зить сно­пи в тік за­ча­су. Чи не мог­ли б ви одк­лас­ти поїздку на кільки день? А потім зго­дом я ла­ден да­ва­ти вам коні й най­ми­та хоч і щод­ня.

Софія Ле­онівна од­ра­зу на­су­пи­лась, од­вер­ну­ла ли­це й ди­ви­лась у вікно проз от­ця Зіновія, а потім навіщось по­ча­ла сту­котіть ру­кою навідлі по столі: то в неї був зви­чай­но знак, що во­на сер­диться.

- Мені до­ко­неч­но тре­ба сьогодні навідаться на пош­ту. Сподіва­юсь од Фле­гон­та Пет­ро­в­ича лис­та з грішми, - од­повіла во­на й за­му­ги­ка­ла якусь пісеньку; це бу­ло прик­ме­тою, що во­на розп­рин­ди­лась і ста­ла зла.

- Коли ж те­пе­реньки в нас са­ме га­ря­чий час. Ми роз­по­ча­ли во­зить сно­пи. До­ки го­ди­на, нам не мож­на га­яться ані дня, бо ча­сом нес­подіва­но ли­не наг­лий туч­ний дощ і за­мо­чить не­док­ла­дені або не­за­вер­шені стіжки й по­мо­чить в полі не­добірки по­лукіпків.

- Гм… гм… гм… - му­ги­ка­ла на­ту­рис­та бра­то­ва і вже далі нічо­го не ка­за­ла. Во­на й тям­ку не ма­ла, що то зна­читься на селі якась там во­зо­ви­ця, та уся­ка жнив'яна кру­та­ни­на, та якісь по­лукіпки та не­добірки. В неї на думці був тільки кра­сунь Нар­кис, кот­рий зда­вав­ся зад­ля неї вартнішим без міри од якихсь стіжків та не­док­ладків, зовсім для неї не потрібних.

Отець Зіновій поп­ро­щав­ся й пішов на по­ра­ду до жінки.

- Та це во­на літає на пош­ту, бо, ма­буть, за­би­рає лис­та са­ма од сво­го по­лю­бов­ни­ка та по­дає йо­му свої пи­сульки, - ска­за­ла ма­туш­ка, - як­би до неї слав лис­ти Фле­гонт Пет­ро­вич, то пе­ре­да­вав би нам поклін та й звістки за се­бе; а во­на чо­мусь нічо­го та­ко­го не ка­же нам.

- Одже ж ти вга­да­ла. Он ку­ди во­на гне! Он чо­го так на­дить її пош­та! а во­на так жа­дає листів, не­на­че од тих листів за­ле­житься її щас­тя й до­ля. Не­хай же бра­то­ва си­дить у школі та не ри­пається.

Софію Ле­онівну бра­ла не­терп­ляч­ка. Без Нар­ки­са їй став світ не­ми­лий, а шко­ла бу­ла про­тив­на. Лис­ти од ми­ло­го роз­ва­жа­ли її в са­мо­тині й во­ру­ши­ли мрії. Во­на чи­та­ла лис­ти од йо­го й не­на­че роз­мов­ля­ла з ним, ба­чи­ла уяв­ки йо­го пишні очі й чер­воні ус­та. Во­на пос­ла­ла Ма­шу на ку­ток, щоб най­нять в будлі-яко­го за­мож­но­го чо­ловіка коні, але Ма­ша тільки дур­но хо­ди­ла по кут­ку: усі коні й во­ли, і лю­де бу­ли в полі на ро­боті. Дру­го­го дня ще світом во­на збу­ди­ла Яко­ва й поп­ро­си­ла, щоб він пішов пішки на пош­ту, одніс лист на пош­ту й заб­рав лис­ти до неї.

- Потривайте ж, пані, я піду до­до­му та пе­редніше по­мо­люсь бо­гу та поснідаю, та ски­ну оцього крам­но­го жу­па­на й надіну прос­ту, са­мо­роб­ну сви­ту, бо, мо­же, до­ве­деться в до­розі й за­но­чу­вать… Та дай­те мені зав­дат­ку хоч півкар­бо­ван­ця, бо мені тре­ба де­що ку­пить на торж­ку.

- Нащо ж тобі но­чу­вать, ко­ли до містеч­ка всього де­сять чи два­над­цять верс­тов? А як я дам тобі зав­да­ток, то знаю вже, де ти но­чу­ва­ти­меш та, мо­же, й співа­ти­меш по ву­ли­цях: «Ой ти Гриць, я - Ма­ру­ся». Йди за­раз та поспішай­сь, бо як за­но­чуєш по до­розі в селі в шин­ку, то ма­ти­меш не кар­бо­ван­ця, а тільки півкар­бо­ван­ця, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й мах­ну­ла ру­кою на до­ро­гу. Во­на заздріва­ла вже впе­ред, де-то за­но­чує Яків в до­розі.

Яків хап­ком поснідав і пішов. Над­вечір він вер­нув­ся й приніс лис­та од Нар­ки­са. Нар­кис пи­сав про свою га­ря­чу лю­бов до неї, пи­сав, що не мо­же жи­ти на світі, не ба­чив­ши її щод­ня, що­го­ди­ни, а на кінці лис­та по­дав звістку, що на­ду­мав­ся з кілько­ма то­ва­ри­ша­ми пе­рей­ти в пе­тер­бурзький універ­си­тет і виїде з Києва в Пе­тер­бург на дру­гу пре­чис­ту. Він про­сив і бла­гав її, щоб во­на одп­ро­си­лась в Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча в Пе­тер­бург ніби до своєї ма­тері, виїха­ла з до­му і жда­ла йо­го в гос­ти­ниці «Лев», що не­да­леч­ко од вок­за­лу; він заїде за нею в гос­ти­ни­цю, і во­ни вдвох поїдуть в Пе­тер­бург, де й жи­ти­муть вкупі в Зна­менській гос­ти­ниці.

Така звістка не­на­че колька шпиг­ну­ла її в сер­це. В неї бу­ла дум­ка ко­хаться з Нар­ки­сом у Києві по­таєнці, так щоб чо­ловік її цього не зап­римітив і навіть не до­га­давсь, бо во­на не вва­жа­ла на своє ко­хан­ня й на зра­ду чо­ловіка, як на якусь про­ви­ну або на зло­чи­нок.

«Кохання й ли­цян­ня це ж зви­чай­на річ у круж­ку ар­тистів і ар­тис­ток. Поїду з ним в Пе­тер­бург і жи­ти­му, до­ки про­хо­ло­не моє сер­це й згас­не по­чу­ван­ня. Підду­рю Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, ска­жу, що поїду в Пе­тер­бург на який­сь час до ма­тері та одвідаю рідню й пе­редніших при­ятельок та знай­омих; по­жи­ву там який­сь час, бо за­ну­ди­лась у Києві, на провінції», - по­ду­ма­ла Софія Ле­онівна й на­ва­жи­лась їхать в Пе­тер­бург з Нар­ки­сом в приз­на­че­ний день.

Через тиж­день отець Зіновій, впо­рав­шись з ро­бо­тою, пішов до Софії Ле­онівни й ска­зав, що коні й по­го­нич те­пер вольніші од ро­бо­ти і він да­ва­ти­ме для неї коні, ко­ли їй тре­ба бу­де.

- Спасибі вам, але ви опізни­лись… Ко­ней мені те­пер не потрібно; якось об­хо­ди­ла­ся без ко­ней, то й обійдусь і далі, - ска­за­ла во­на злим го­ло­сом і сиділа мовч­ки на­суп­ле­на, навіть не ди­ви­лась на от­ця Зіновія, ще й пісеньку за­му­ги­ка­ла. На про­щанні во­на ткну­ла ру­ку от­цеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

- І Софія Ле­онівна та­ка ж пе­ще­на сто­лич­на панія, як і Нар­кис. Розп­рин­ди­лась і го­во­рить не хо­че зо мною, - го­во­рив отець Зіновій до жінки, вер­нув­шись до­до­му, - ці ар­тист­ки й ар­тис­ти звик­ли, щоб з ни­ми усі панька­лись та цяцька­лись. Отам у Києві роз­пес­ти­ли їх ба­гаті при­хильни­ки до співів, да­ють для їх розкішні обіди, да­ють на сцені ба­гаті по­да­рун­ки, справ­ля­ють бен­ке­ти, не­на­че за­побіга­ють в їх лас­ки, мов у ве­ли­ких особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чо­ловіків. Так і знать, що й Софія Ле­онівна вже спе­ще­на та­ким панькан­ням, як і всі ар­тис­ти. От і ве­ре­дує та ви­га­дує якісь прим­хи са­ме в жни­ва, ко­ли в ха­зяїнів аж чуб мок­рий од кло­по­ту, тя­га­ни­ни й кру­та­ни­ни.

- «Кричить Ганд­зя, ре­пе­тує; ніхто її не ря­тує», - ска­за­ла Ольга Павлівна сло­ва­ми пісні, - я не люб­лю по­ту­рать прим­хам. А Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу ти та­ки на­пи­ши або хоч на­тяк­ни йо­му про Нар­ки­са, щоб він за все до­га­давсь та при­пи­нив оту пе­ще­ну сто­лич­ну панію.

- Якось ніяко­во мені вми­ку­ваться в це діло, хоч би це сто­су­ва­лось до рідно­го бра­та. Мо­же, то в їх та­ка по­ве­денція в то­му ар­тис­тич­но­му то­ва­ристві, яка бу­ває в ве­ли­ко­му панстві, що ар­тист їде ку­дись в один бік на гаст­ролі, а йо­го жінка їде в дру­гий бік так са­мо на свої гаст­ролі. Бог з ни­ми. Не­хай роб­лять, як собі схо­тять. Та й ти не ми­кай­ся в їх сімйові спра­ви, щоб ча­сом не вий­шло між ни­ми свар­ки та зма­ган­ня. Во­ни, бач, лю­де іншої верст­ви, ма­ють інші зви­чаї: шо нам неч­ля, те, мо­же, в їх зви­чай­на річ, - ска­зав отець Зіновій.

Тим ча­сом між слу­га­ми так са­мо по­ча­лась ко­лот­не­ча, як і між дво­ма сім'ями ро­дичів. Ївга дов­генько за­но­си­ла в шко­лу для Маші бут­ви­ну на зак­риш­ку та кар­топ­лю, але їй зго­дом це на­до­ку­чи­ло. Вже й во­да зовсім зсяк­ла на ле­ваді, вже й гряд­ки на ле­ваді прот­рях­ли і за­ту­жавіли, вже й но­ва гич­ка на­рос­ла, а Ївга все за­но­си­ла що­ве­чо­ра в шко­лу бут­ви­ну й кар­топ­лю. Врешті ці за­но­си­ни їй ос­то­гид­ли, і во­на зу­мис­не не за­нес­ла в шко­лу бут­ви­ни й кар­топлі. Ма­ша жда­ла до смер­ку, а Ївга не при­хо­ди­ла з ко­ши­ком. Во­на по­жалілась Софії Ле­онівні на Ївгу.

- То біжи мерщій на го­род та нар­ви бут­ви­ни й на­ко­пай кар­топлі на завт­ра на обід, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Як же я рва­ти­му бут­ви­ну по­лап­ки, ко­ли вже ста­ло по­ночі? Не­хай нам «хох­луші» но­сять, як і пе­редніше но­си­ли, - ог­ри­за­ла­ся Ма­ша.

Яків са­ме тоді приніс обе­ре­мок свіжої со­ло­ми для се­бе на постіль і за­раз роз­ка­зав за це Ївзі й най­ми­там.