Чесно кажучи, я захоплювалася Марленом. Він колись мешкав у Франції й відсудив в однієї бабці п’ять тисяч франків тільки за те, що її песик поламав собі зуби на Марленових черевиках. Фотокартка черевика, який постраждав, виглядала досить переконливо. Виробники спрею відразу збагнули, що мають справу з досвідченою наволоччю, тому гроші вони йому перерахували без зволікань. Та ще й пообіцяли, що проведуть усі обов’язкові тестування.

Я думаю, усім відтепер стало зрозуміло, що позов до «Ейр Франс» був у надійних руках.

З Євгеном ми зустрілися в невеличкому барі. Він виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Він спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, він спохмурнів. Але замовив пиво й собі. «Буду пити те саме. Чим закусюватимемо?» Я сказала, що нічого не хочу їсти. Насправді менш за все мені хотілося, щоб він подумав, ніби я використовую його. Чужі гроші – байдуже, позичені чи подаровані, – я відчувала краденими, це була стара проблема, але він про це не знав. Євген виглядав зовсім розгубленим, але замовив карпачо з риби. Половинки лимонів виглядали, наче здивовані брови. Карпачо з риби їли дві виделки. Ми його не торкнулися. Я постійно мацала своє волосся, він торкався краватки. Сказав, що не любить краватки, але зранку збирався у справах, а без краватки під час переговорів він почувається невпевнено. Я щось відповіла.

Навіть не пам’ятаю, про що ми говорили. Напевне, про Марлена, претензію, літаки, аеропорт. Потім він сказав, що почувається ідіотом, бо хотів мене пригостити як слід, а не пивом із рибою. «Мене це дратує, вибачте. Я, мабуть, поводжуся, як дурень». Яка в мене лиха вдача! Я не вмію балансувати на межі жіночної поведінки й адекватного сприйняття чоловічої уваги, коли треба всміхнутися, щиро зрадіти компліментам, та своєї клятої незалежності або невпевненості в собі, щоб ніхто не подумав, що я використовую, щоб ніхто не подумав, що я зловживаю почуттями, щоб ніхто не подумав, що я…

Але якби він так не ніяковів за цей обід, якби я не почувалася такою нездарою, то не насмілилася б подарувати йому відеокасету зі стрічкою «Історія кохання» з Жаном Рено та Жульєт Бінош у головних ролях, яку я купила для нього сьогодні. Не могла не купити, подумала, що це єдиний шанс для мене сказати йому про щось важливе. В інакший спосіб я просто не наважуся. Не зможу. І це далося мені зовсім не просто. Я зауважила цю касету на вітрині кіоску в метро. Раніше я бачила цю стрічку. І відчула, як у мене запалали вилиці, не пам’ятаю, коли востаннє в мене палали вилиці. Віддаючи йому касету в подарунковому пакетику, попросила, щоб зараз він це не роздивлявся. «Потім, добре? Я не люблю, коли подарунки роздивляються при мені. Така вже примха». Я кинулася б геть, якби зрозуміла, що він бачив цю стрічку і знав, чим закінчилося аеропортове знайомство стриманого Фелікса та балакучої Рози.

Він зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку із зеленою слухавкою на ній. Але натиснула. «Алло?» – «Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобі говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?» – «Ну, якщо і схожа, то тільки на Жульєт Бінош-гриль». Я натякала на те, що була смаглява, на відміну від ніжно-рожевої Жульєт. Мені було так легко в цю мить! Тіло відчуває, відразу відчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. «А тобі говорили, що я в тебе закоханий?» – «Ні, – зізналася я. – Про це мені жодна наволоч не повідомила». І ми з ним зареготали.

Я розуміла, що на нас чекають складнощі та проблеми. Дві дорослі малознайомі людини як двоє сліпців. Усе навпомацки, заважає раціо, вадить досвід, надзвичайно важко бути щирими та довірливими, як діти. Ясніше бачиш кінець, ніж початок… Але, зізнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вітовський. Двадцяти чотирьох років. Білий. Несудимий. Неодружений. Аналітик Хрінів.

Не знаю чому, але від самого початку я відчував, що станеться саме так. Клята Шу сюди переїжджає. Зі своїми однаковими джинсами та безліччю смугастих светриків. (Навіщо цій жінці стільки смугастого одягу? У кого б спитати, що це може означати? Милиця сказав, що вона в минулому житті була ув’язненою або зеброю. «Або матрацом», – докинув я.) Навіщо, питається, якщо в неї є свій дім, доволі комфортний, мені там сподобалося навіть, тобто сподобалося б, якби це не була хата Клятої Шу. Батько розпочав розмову зі мною про це поволі. Він завжди такий. Коли навесні ми виїжджали на перші шашлики, а це траплялося наприкінці квітня, він біг до води, присідав навпочіпки та обережно, двома пальцями – чомусь завжди вказівним та великим – пробував воду. Холодна чи вже трохи тепліша.

«Як твої справи?» – «Нормально в принципі». – «Добре. Слухай, а де твоя дівчина, ти ж говорив, що в тебе є дівчина, з якою ви живете разом?» – «Аделіна». – «Так, авжеж. Аделіна. Звісно… То де вона?» – «Мандрує. Вона – фотограф. У неї справи». – «А ти б не міг їй зателефонувати, дізнатися, коли вона повертається?» – «Міг би, але не буду. Наші стосунки побудовані на довірі. Тому вона може повертатися в наш дім, коли їй заманеться. І йти також. А що таке?» – «Та я якраз щодо дому». – «А що з домом?» – «Ми з Шу вирішили, що будемо жити саме тут». – «Тобто в цій квартирі?» – «В цій квартирі. Я не маю на увазі, що ви мусите десь переїжджати, як на мене, то тут достатньо місця на всіх. Але я мусив тебе попередити, бо я не знаю, що ви думаєте з цього приводу. Ти і… Аделіна. Так».

Те, що я думав із цього приводу, батьку краще не чути. А думав я наступне. Я думав, чого я мушу терпіти присутність Клятої Шу в цьому будинку? Навіть не присутність, ні! Присутність її я відчуваю щоразу, коли дивлюся на батька. Чари якісь. Я дивлюся на батька, а бачу Кляту Шу. Це вже буде не присутність, а фізичне заповнення будинку Клятою Шу. Цей будинок не має жодного стосунку до неї. Цей будинок побудував мій дід на кошти свого батька, мого прадіда. Цей будинок народжений чоловіками нашої, себто моєї, родини. Тому його колись покинула моя мати. Ніхто її звідси не хотів виганяти, вона сама пішла, бо її не сприймала аура будинку. Мати із самого початку говорила, що цей будинок ненавидить жінок і тільки чоловічим рукам дозволяє торкатися його стін. Це мені говорила й Аделіна, але її будинок приймав спокійно, бо Аделінин психічний стан не завжди був таким, щоб сприймати все, що навколо неї відбувається, на всі сто. Будинок просто не міг пролізти в її голову та нерви.

А ще я думав про те, що доведеться виїжджати, але я цього зовсім не планував. Чорти! З вісімнадцяти років у мене була своя окрема хата. Та мені заздрили всі мої друзі! Квартира в центрі в старому будинку, квартира з власною історією. Так, я усвідомлював, що це батьків будинок, але вже призвичаївся до думки, що батьків новий дім у Вашингтоні, йому немає ніякого сенсу сюди повертатися. Коли батько приїздив мене провідати, я називав це «гості», і він казав своїм американським приятелям, що їде гостювати до свого малого. Гостювати! Та він сам вживлював у мій мозок думку, що це – мій спадок, що це – моє житло. І що? Тепер він повернувся, тепер він хоче оселитися в будинку, який я вже вважав своїм. Та це все одно, що вирощувати собаку з малого цуцика, а в два роки повернути її господарю, який, бач, повернувся з армії. Та хай уже батько. Звісно, він мене інколи дратував і в мене виникали з ним суперечки та непорозуміння, це нормально; у мене і з Аделіною виникають непорозуміння, і з Милицею – з Милицею, правда, менше за інших, але все одно! У всіх нормальних людей, які багато часу проводять разом, так чи інакше виникають непорозуміння або суперечки. Не всі іржуть, як двоє коней, як батько та Клята Шу. Нас народжено різними!

Я міг збагнути це ще в дитинстві, але тоді про таке не думаєш. Коли був малим, я товаришував з Ігорем. Він був моїм сусідою. Наші батьки не дуже приятелювали, я ще не розумів чому, лише згодом про це мені розповів батько. Але його слова: «Розумієш, синку, ми з батьками Ігоря трохи різні люди», – я осягнув іще пізніше. З Ігорем ми розійшлися, коли стали дорослішими. А коли були дітлахами, телефонували один одному щодня, ходили в гості, гралися в прибульців. Він був однією дитиною в родині, я також. Коли мій дід ставив перед нами величезну миску з черешнями, я брав менш стиглі, пошкоджені, зеленуваті, а Ігор вибирав чорні, вгодовані, найкращі. Жменями! І хутко їв. Натомість я любив лишати найсмачніше насамкінець, а коли ми сідали снідати родиною, кожен із нас хотів залишити іншому найсмачніший шматочок: мати – мені, я – дідові, дід – батькові.