Ігор теж таке робив, коли харчувався окремо. Я бачив, як він поглинає останньою частинку тістечка, у якій було щонайбільше крему, спочатку він відгризав краєчки, де зовсім не було начинки. Так само робив і я. Але коли ми їли разом, він відразу накидався на все найсмачніше, у результаті я їв непотріб.
Я тоді не знав, що батько Ігоря ніколи не приносить матері та йому щось смачне, та й узагалі вони з мамцею можуть їсти тільки після того, як нагодують батька. Я тоді не знав, що це жлобство, неповага до ближнього та звичайна хапанина. Мене це просто ображало. «Чому Ігор так робить?» – питав я в діда. – «Тому що він до цього звик». – «Я теж хочу стиглі черешні, я теж буду їх першими їсти!» – «Максиме, по-перше, ти пригощаєш Ігоря, а така поведінка не є гостинною. А по-друге, дитино, ти не звик так поводитися, тобі буде соромно, ти не зможеш». Я зміг, але мені було надзвичайно соромно. Я таке більше не практикував.
А ще я думав про те, що зараз винаймати квартиру я не зможу. Як не зможу винаймати її певний час. Бо я маю виплачувати кредит за свій автомобіль. Я нормально заробляю, насправді в мене дуже хороша робота, я – маркетинговий аналітик, це цінується на ринку послуг. Але все одно не до такої міри, щоб я міг дозволити собі купити хату. Я переїхав би жити до Милиці, але тут теж були свої «але». Перше – Милиця жив із мамою. Друге – Аделіна ніколи б не зрозуміла, якби я оселився жити з кимось, а не з нею. До кого має повертатися вона? Вона звикла до певного стилю життя. Правда, невідомо, чи повернеться вона, бо життя в мене розпочало свій новий виток і я б не сказав, що почуваюся надзвичайно щасливим, може, й Аделіна кинула мене. До купи. Звісно, що, крім Милиці, у мене були й інші друзі. Але вони поділялися на друзів-партнерів, друзів-клієнтів, приятелів поза визначеними категоріями. Можливо, деякі друзі-партнери та друзі-клієнти були б раді розділити зі мною побут. Утім, я не був переконаний у цьому. Бо не знав, як сам поставився б, якби, наприклад, Олег чи Богдан, люди, у яких унормоване життя, квартира, машина, гарна дівчина або дружина, банківський рахунок, відпочинок двічі на рік, у голові маркетингові схеми та плани розбудови заміського житла, звернулися б до мене з проханням пожити зі мною місяць-другий. Можливо, я б залюбки пішов їм назустріч, але неодмінно подумав би: «Ого! А в тебе не все гаразд, приятелю». А я не хотів, щоб хтось думав, що в мене не все гаразд. То вже ні. У мене все супер. Так і знайте всі.
«Батьку, слухай, а ви хіба не плануєте повертатися до США? Думаю, що Кл… кх… гх… Шу там легко знайде роботу, переклади ж її професія, сама казала, та й у тебе там усе нормально. Хіба ні?» – «А? До Штатів? Власне, ні. Не плануємо. Я думав, що ми з тобою про це говорили. Річ у тому, що мені давно там нудно, а тут так усе склалося, що я вже домовився долучитися до одного цікавого бізнесу. Пам’ятаєш Павла Валентиновича? От, ми з ним зустрілися, він запросив мене взяти участь у новому проекті, пов’язаному з розробкою досконалої системи пошуку. Якщо все вийде, може бути революція, ми поборемо Google, потім тобі розповім, доволі цікаво, я подумав та погодився. А в Шу тут будинок, мати, контора, вона відповідає за своїх співробітників».
Моя б воля, я б залюбки допоміг усім співробітникам Клятої Шу прослідувати за своєю керівницею до Вашингтона. Ще б гроші на кишенькові витрати видав. Я знав, що батькові в США буває нудно. Ну то й що? Мені тут також буває нудно, та всім буває нудно. Батько у Вашингтоні мав нормальну роботу, дві машини, спортзал у своєму будинку, мав друзів, відпочинок у Мексиці і все таке інше, він навіть писав невеличкі статті до місцевої газети на суспільні теми, товаришував із дітьми російських акторів, які мешкали поруч, – як можна так легко з усім цим розпрощатися? «Не хочу втручатися у твої стосунки з Аделіною, – сказав мені на це батько. – Але судячи з усіх твоїх запитань, ти ніколи в житті не кохав, малий. Але в тебе ще купа часу і можливостей позбутися нарешті підліткових штанців».
У мене купа часу, а в нього вже нема, так, чи що? Сплинув? Тому він учепився в першу-ліпшу? А він своїх штанів уже позбувся? А хто кидається на книжки на задньому сидінні авто та вовтузиться з ними? А хто злодійкувато оглядається, а потім жбурляє яблучні недогризки за вікно? А хто половину обгорток від цукерок відносить у смітник, а половину закидає за канапу, щоб ніхто не подумав, що він цукерковий ненажера? А хто закохався в жінку, яка, коли злиться, грайливо тицяє йому в груди кулачком? Доросла це поведінка? А мені що робити? То хто щойно вдягнув мене в ці кляті підліткові штанці однією фразою? Навіщо він це зробив, чому? Шантажування віком, на мій погляд, це вже остання справа. Час від часу аргумент віку використовують усі батьки. Не можна віком гратися.
Та й звідки він знає, що кохає Кляту Шу? Усе це ілюзії. Що в ній хорошого? Не розумію, я просто не розумію. Якщо подумати, то її причини захоплення батьком я усвідомлюю. Батько – впевнена в собі людина, у нього є професія, яка допомагала йому виживати та ставати на ноги в будь-яких ситуаціях та будь-якому середовищі. У нього навіть є хата в Америці. О, забув сказати, батько майже виплатив американський кредит за житло. Тут йому теж є де жити. Він – здоровий і в нього є кошти. Батько симпатичний, я не розуміюся на чоловічій красі, але так говорили материні подруги. Вони залицялися до нього. Тому що він природний блондин, високий, стрункий, у нього ямки на щоках і правильні риси обличчя. Він нормально вдягається. У батька багато переваг.
А хто така Клята Шу? Так, у неї є будинок. Вона двічі перебувала у шлюбі. Двічі! Хай би якими ці чоловіки були ідіотами, у них вистачило розуму її позбутися. Чого батько з цього не зробив жодного висновку? Бог любить трійцю? Та цю сентенцію вигадали п’яниці. Бог любить усіх. Я б на батьковому місці розшукав когось із цих колишніх чоловіків Клятої Шу, думаю, що вони багато цікавого могли б розповісти.
Професія Клятої Шу – перекладач. Хіба це професія? Це просто знання іноземної мови, я теж знаю англійську, і батько знає, Милиця її вчить на курсах, але професія – це щось інше. Звісно, що Шу голодувати ще якийсь час не буде, користуватиметься тим, що люди не опанували англійську мову. Але згодом таких буде все менше та менше, сучасні діти знають, наскільки важливо самотужки розуміти представників розвинутої цивілізації. Не можу назвати Шу здоровою, тому що в неї при мені двічі боліла голова, сама вона скаржилася на судини. А ще вона страждає на анемію. Коли я з нею знайомився, то подумав, що її руки вологі через знервованість, а потім зрозумів, що вони просто були холодні, її кров уповільнено тече, не дістає кінцівок, у неї завжди крижані пальці рук та ніг. Як із нею взагалі можна перебувати в одному ліжку?
Про зовнішність Шу я промовчу. Те, що вона мені не подобається, не означає, що вона потворна. Милиця вважає її симпатичною, от і жив би з нею. Хоча безперечним є те, що в неї гострі лікті та коліна, а дупа завелика, і вдягається вона, як Буратіно. Усі ці штанці та смугасті светрики-кофтинки…
«Батьку, а ти взагалі мамі казав, що ти одружуєшся?» – «Угу, сказав. Учора з нею обідали, а що?» – «І що вона?» Батько відповів, що мати його привітала. «А ти їх знайомив?» Свербіло ж мені! «Ні, але при нагоді обов’язково познайомлю». Я бачив, що батько ледь стримується, щоб не запитати, яка мені різниця і яке діло до його стосунків із матір’ю та Клятою Шу.
Моя мати – складна людина, вона сама зробила із себе інтелігентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до міста, хоча туди було двадцять хвилин електричкою; під час обідів не обговорювали стрічки та політичні події, їли мовчки; бабця займалася городом та дітьми, а дід працював на заводі; у неділю бабця пекла оладки, які поливалися медом. Потім дід вирушав до місцевого генделика пити червоне солодке вино та співати. Жили вони разом, але поодинці. Разом вони зробили матір та її сестру, яка потім померла при пологах у двадцять років, та дивилися кіно про Штірліца. Дід бабцю лупцював. Можливо, це було єдиною його позаробочою розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабці, скільки можна терпіти ці побиття, бабця щиро здивувалася й відповіла: «Та що ти, доцю, таке говориш! Іванко в мене набожна людина. Свята! Ніколи не бив мене по неділях».
Мати почувалася там чужинкою. У чотирнадцять років вона досконало знала німецьку мову, хоча терпіти її не могла, просто сусідкою батьків була стара діва, – полька пані Броніслава, – викладачка німецької мови, з якою матері було комфортніше та значно цікавіше. Вона щодня ходила до полячки в гості, слухала старі платівки з музикою Баха, вчилася німецької, захоплювалася творами великого Йоганна Ґете та розігрувала в ролях із пані Броніславою п’єси талановитого Франка Ведекінда та геніального Бертольда Брехта.
Мати захоплювалася не тільки творами, а й думками Ґете. Ще малою вона взяла за девізи кілька його висловів: «Хто довго розмірковує, не завжди знаходить найкраще рішення», «Дайте людині мету, заради якої варто жити, – і вона зможе вижити в будь-якій ситуації». Мати поважала своїх батьків за те, що вони виживали в будь-яких ситуаціях. Мати зневажала їх за те, що в них не було ніякої, на її погляд, мети. У матері була мета, вона змогла вижити серед чужинців та обрати собі рідну душу, а зволікати вона ненавиділа і не зволікала ні з чим.
Я зараз думаю, а якою була б моя мати, якби з чотирнадцяти років її улюбленою п’єсою не стала «Матінка Кураж». Яким був би я, якби в мене була інша мати? Матінка Кураж… Я пам’ятаю її закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя, вона виє: її донька загинула, вона кидається у війну прокльонами, наче камінням, а сама мацає лантух із воєнним товаром, який встигла попри небезпеку принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, чи подобалася їй матінка Кураж, чи ні. Мати ніколи не відповідала на запитання, вона лише казала про те, що матінка Кураж була цільною людиною, яку знедолила війна, а ще додавала, що не відомо, як поводилися б ми в такій ситуації. Мати з тих людей, хто запитання ставить. Це своє вміння вона перетворила на професію. Ніщо з того, чим вона володіла чи що зростила, не мало б колоситися саме собою, навіть для краси. Усе повинно було працювати на неї.
Пані Броніслава возила матір до Москви, де вони разом насолоджувалися цією п’єсою, вони передивилися всі можливі стрічки та телепостановки. Мати обожнювала акторку Єлену Вайґель, яка першою зіграла пані Кураж. Коли Галина Іванівна Вовкун пішла одержувати паспорт, вона отримала його на ім’я Віолетти Йоганнівни Вайґель. Незважаючи на те, що я був народжений Віолеттою Вайґель-Вітовською, мені довелося познайомитися з обома жінками. З рішучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW, та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Після отримання паспорта мама стала посміховиськом для всього селища, але їй було байдуже, цих людей у її світі не існувало, у неї була мета і не було часу на зволікання.
У нашій квартирі були фотокартки лише пані Броніслави, натомість жодної світлини мамчиних батьків. Мати позиціонувала її як свою рідну тітку. «А чого до нас ніколи не завітають твої батьки? Бабця та дід! Батькові ж із нами живуть! А твої чого ніколи не приїздять, вони на нас образилися?» – якось запитав я. Мені здавалося природним, що дід та бабця обов’язково мають бути та навідуватися бодай на вихідні. Мати дивилася на мене з німою огудою (я тоді не знав, що німий трагізм, як і прізвище, мати запозичила у згаданої німкені Єлени Вайґель, яка скорботу і відчай ніколи не грала криком та словами, вона відкривала рота і мовчала, і зал завмирав, наскільки сильним та відчайдушним був її біль), вона вірила в те, що була сиротою. Вона вірила, що її виховала тітка Броніслава. Утім, у це вірили майже всі, крім, мабуть, мого діда, мати йому ніколи не подобалася, але він ніколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання – родинний принцип Вітовських.
Материна німецька була бездоганна, але вона не хотіла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професією. Пані Броніслава мріяла, щоб моя мама була викладачем, але вона ніколи не бажала бути вчителькою, це було замало для Віолетти Йоганнівни Вайґель. Звісно, з її завзятістю та наполегливістю, помноженими на амбітність, а також хистом до вивчення мов можна було потім влаштуватися на роботу до дипломатичних установ, що тоді було надзвичайно престижно, але мати не хотіла, щоб хтось допитливо копирсався в її біографії. Вона про все подумала заздалегідь. Та й узагалі вчинити так для матері було занадто просто. Ще в шістнадцять років вона зрозуміла, ким хоче бути, чим займатися. Вона прагнула досконало розумітися на людській натурі. Щоб знати, чого й від кого можна очікувати. Уміти захищатися та наступати. Незабаром на горищі пані Броніслави вона знайшла твори Карла Густава Юнґа та Зиґмунда Фройда – звісно, мовою оригіналу. Перегортаючи п’яту сторінку «Психоаналітичних етюдів», мати зрозуміла, що знайшла свій життєвий шлях.
Батько був високим блондином, киянином польського походження з квартирою в центрі міста. Він обожнював жінок мамчиного типу: високі вилиці, вузьке обличчя, виразні очі, чітко промальовані губи, темне гладке волосся. Помітити всі ці збіги та знаки була здатна і більш легковажна особа, ніж Віолетта Вайґель, майбутній психолог. Вишукана срібна табличка на дубових дверях свого кабінету – «Віолетта І. Вайґель-Вітовська, к.п.н., доцент», – для неї виглядала більш переконливо, ніж її власне відображення в дзеркалі, Євген Вітовський у ліжку, Макс Вітовський у школі для здібних дітей. Вона відбулася. Віолетта Вайґель ледь помітно посміхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навіжена.
Більшість із тих, хто лиш трохи обізнаний із нашими родинними традиціями та побутом, були переконані, що Віолетта Вайґель-Вітовська, яка зустріла справжнього німця, коли мені виповнилося дванадцять років, та вирішила вийти вдруге заміж, залишила свого сина, Макса Вітовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання своєму чоловікові та його батьку. О, ці родинні батькові ямки, вони були чудовим маскуванням. Ніхто й подумати не міг, що мати благала його віддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вітовські своїх дітей не зраджують і що в мене такий вік, який більше потребує батьківської уваги, ніж материнського піклування. «Хлопчику у дванадцять років не потрібні стреси, люба. А будь-яке спілкування з новою людиною, час знайомства, усі ці випробування, пристосування – це стрес, чи не так? Ти повинна знати про це, мабуть, хтось із ваших понаписував про таке купу трактатів». Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її німих сцен. Геніальна Єлена Вайґель, зараз перед твоєю прозорою фігурою зійдеться завіса і ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи – і лишаться тільки відлуння аплодисментів.
Насправді я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався від її уваги та зосередженості на досконалості моєї душі та нервової системи. Коли мені виповнилося вісім років, мати дійшла професійного висновку, що я росту занадто інтелігентним і мені бракує впевненості та розкутості. Цю мою проблему вона вирішила наступним чином: змусила мене жебракувати під найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку не знав, куди діти очі і що говорити, наприклад, Вірі Арнольдівні чи Христофору Бенедиктовичу – друзям дідуся, які мешкали поверхом вище. У перший день мене з годину рвало після цього експерименту. Потім я абстрагувався та не відчував майже нічого. «Вілька, але що ти робиш?» – запитував батько. Мати сказала: «Дайте людині мету, заради якої варто жити, і вона зможе вижити в будь-якій ситуації».