— А ти помічав, — задумливо спитала Енн, — що люди неминуче приносять погані звістки, коли стверджують, ніби це обов’язок їх примушує щось тобі повідомити? Чому вони не почуваються зобов’язаними казати приємні речі? Вчора до мене знову приходила пані Доннелл, і так само з почуття обов’язку застерігала, мовляв, пані Ендрюс обурена, що я читаю дітям казки, а пан Роджерс уважає, що Пріллі робить недостатні успіхи з арифметики. Та якби Пріллі менше пасла очима хлопців на уроках, то й навчалася б краще. Я переконана, що всі приклади за неї розв’язує Джек Джилліс, хоч іще жодного разу мені й не вдалося заскочити його на гарячому.

— А примирити обдарованого сина пані Доннелл із його священним іменем[5] тобі вдалося?

— Так, — засміялася Енн. — Але то було непросто. Коли спершу я кликала його Сен-Клером, він не звертав на мене жодної уваги, аж я мусила повторювати двічі або й тричі, доки інші хлопці починали штовхати його ліктями, тоді він підводив голову й дивився так ображено, наче я його назвала Чарлі чи Джоном чи ще якимось геть несподіваним ім’ям. Тож довелося мені лишити його після уроків на лагідну розмову. Я сказала, що мати просила кликати його Сен-Клером, а я не маю права знехтувати її побажанням. І після мого пояснення він усе зрозумів — він справді тямущий хлопчина — і відповів, що я можу кликати його Сен-Клером, та хлопців, коли хтось на таке наважиться, він «віддухопелить, що довіку пам’ятатимуть». Певна річ, я мусила зробити йому зауваження за такі огидні слова. Відтоді я кличу його Сен-Клером, а хлопці — Джейком, і все йде гладенько. Він хоче бути теслею, а пані Доннелл наполягає, що я мушу виховувати з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала Гілбертові думки в нове русло, отож вони з Енн заговорили про власні мрії та плани — серйозно, врочисто й піднесено, як то завжди робить молодь, для якої майбутнє ще лишається незвіданим шляхом, повним дивовижних можливостей.

Гілберт остаточно вирішив, що хоче бути лікарем.

— Це чудовий фах, — натхненно мовив він. — Людина все життя із чимось бореться — здається, хтось навіть назвав людей «запеклими в борні істотами» — і я хочу змагатися із хворобами, болем і неуцтвом, котрі в житті завжди супроводжують одні одних. Енн, я хочу робити корисну й шляхетну справу, хочу, щоб і мій внесок лежав у скарбниці людських знань, котру від найдавніших часів поповнюють славні мужі. Ті, хто жили до нас, так багато зробили для мене, що висловити їм удячність я можу, лиш віддавши частку себе тим, хто житиме після нас. Мені здається, це єдиний спосіб, у який можна повернути свій борг людству.

— А я хочу нести в життя красу, — мрійливо проказала Енн. — Хай завдяки мені люди й не знатимуть більше — хоч я впевнена, це найшляхетніше зі стремлінь, — але життя їхнє стане приємнішим, а в серці зродиться радість чи щаслива думка, якої б не було, якби я їх не надихнула.

— Я певен, ти свою мрію здійснюєш щодня, — захоплено відповів Гілберт.

І це була правда. Енн мала природжений дар нести людям світло. Усмішкою чи теплим словом вона торкалася чийогось життя, мов сонячний промінчик — і власник того життя, хай на якусь мить, бачив його радісним, сповненим краси та добрих надій.

Гілберт урешті-решт неохоче підвівся.

— Мушу забігти до Макферсонів. Сьогодні із семінарії на вихідні приїхав Муді-Спурджен — мав привезти мені книжку від професора Бойда.

— А я піду заварю чай для Марілли. Вона поїхала до пані Кіт і невдовзі повернеться.

Отож Маріллу вдома зустрів готовий чай, веселе потріскування вогню в каміні, на столі — ваза з букетом із папороті та багряних кленових листків, що їх допіру помережав своїм диханням перший морозець, а в повітрі — апетитний запах шинки й підсмаженого хліба. Та попри це, вона глибоко зітхнула, опускаючись на свій стілець.

— Вас непокоять очі? Болить голова? — стривожено запитала Енн.

— Ні. Це просто втома… та й хвилююся я. За Мері з дітьми. Мері дедалі гіршає, лишилося їй небагато. Не знаю, що тоді станеться із двійнятами.

— А їхній дядько досі не озвався?

— Мері одержала від нього листа. Пише, що працює на тартаку, і є в нього там «комірчина». Казна-що він має на увазі, але дітей аж до весни напевне взяти не зможе. Тоді він збирається одружитися, матиме власний дім, — а перезимувати їм краще в когось із сусідів. А Мері каже, що нікого з них просити не наважиться. Вона так і не порозумілася з людьми в Іст-Графтоні, це факт. Словом, Енн, я певна — Мері хоче, щоб дітей забрала я. Вона цього не казала, та вигляд її свідчив саме про це.

— Ох! — Енн, тремтячи від хвилювання, молитовно склала перед собою руки. — Марілло, адже ви їх візьмете, правда?

— Ще не знаю, — доволі різко відказала Марілла. — Я не приймаю рішень так зопалу, як ти, Енн. Ми з Мері — лише троюрідні родички, цього недостатньо для беззаперечної згоди. І це страшенна відповідальність — мати в домі двох шестиліток… та ще й двійнят.

Марілла була переконана, що із двійнятами й мороки вдвічі більше, ніж зі звичайними дітьми.

— Двійнята дуже цікаві… принаймні тоді, коли їх тільки одна пара, — мовила Енн. — Із двома чи трьома стає буденно й одноманітно. Та й вам тут потрібна якась розвага, доки я в школі.

— Хтозна, чи багато стане з них розваги — радше то буде неабияка тривога й клопіт. Якби ж то вони зараз були такі, як ти, коли приїхала сюди. Може, я й згодилася б узяти Дору — вона мила, чемна дівчинка. А Деві збитошник добрячий.

Енн любила дітей і всім серцем співчувала двійнятам Мері. Спогади про власне сирітське дитинство досі жили в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її незламна вірність обов’язку, тож свої аргументи спритно скерувала саме в цьому напрямку.

— Якщо Деві збитошник, то це ж означає, що йому бракує доброго виховання, чи не так, Марілло? Коли ми їх не візьмемо, хтозна, між яких людей вони зростатимуть, і як на них ці люди вплинуть. Нехай їх заберуть до себе найближчі сусіди, оті Спротти. Але ж пані Лінд каже, що такого нечестивця, як Генрі Спротт, іще земля не тримала, а діти його тільки й знають, що брехати. Хіба не сумно буде, коли двійнята й собі навчаться в них такого? Чи нехай вони житимуть у Віггінсів. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що лиш бачить у домі, а сім’ю тримає надголодь. Ви ж не хочете, щоб ваша рідня голодувала — хай навіть то не найближча рідня? Марілло, я думаю, наш обов’язок — забрати двійнят сюди.

— Мабуть, так, — безрадісно згодилася Марілла. — Добре, я скажу Мері, що візьму їх, напевне. А ти чого так тішишся, Енн? Для тебе це означатиме додаткову роботу. Я через хворі очі не здатна й нитку в голку засилити, отже, шити й церувати на них доведеться тобі. А ти ж не любиш шиття.

— Не люблю, — спокійно відказала Енн, — та якщо ви візьмете цих дітей із почуття обов’язку, я шитиму для них із почуття обов’язку. Людям корисно робити немилі серцю речі… час від часу, звісно.

Пані Рейчел Лінд в’язала бавовняну ковдру при кухоннім вікні — точнісінько так, як робила це кілька років тому, того вечора, коли Метью Катберт з’їжджав бричкою з пагорба із «казна-звідки привезеною сиротою», як висловилася згодом вона сама. Тоді була весна, тепер у світі панувала пізня осінь, дерева стояли безлисті, поля вкривала суха брунатна стерня. Сонце, розливши по небі золотаво-багряні барви, сідало поза темні ліси на заході Ейвонлі, коли з пагорба знову з’їхала бричка, запряжена сумирним гнідим поні. Пані Лінд пригледілася до неї.

— Марілла вертається з похорону, — сказала вона чоловікові, що лежав на кухонному диванчику. Віднедавна Томас Лінд відпочивав значно частіше, ніж колись, проте пані Рейчел, така уважна до всього, що коїлося поза її власним домом, цього не помічала. — І двійнята з нею. Еге ж, он Деві перехилився через бильце й смикає поні за хвіст, а Марілла тягне його назад. Дора сидить чемненько, аж оку щира втіха. У неї вигляд завжди такий, наче її щойно накрохмалили й відпрасували. Бідолашна Марілла — клопоту їй, певне, цієї зими не бракуватиме. Хоч за цих обставин вона не могла їх не взяти, та й Енн їй допоможе. Енн цією справою добряче перейнялася, і, мушу визнати, з дітьми таки вміє дати раду. А саму ж її мовби вчора Метью сюди привіз, і всі сміялися, як це Марілла — та й виховуватиме дитя. А тепер вона бере двійнят. Бачить Бог, несподіванок у цьому житті нам не бракує.