Лискучий поні протрюхикав через місток у долині Лінд і завернув на стежину, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було щонайпохмуріше. Десять миль пролягало між Ейвонлі та Іст-Графтоном, а в Деві Кіта, здавалося, вселилася пристрасть до невпинного руху. Змусити його сидіти спокійно виявилося непідсильним завданням для Марілли, і впродовж усіх десяти миль вона нетямилася від страху, що цей бешкетник вилетить із брички й скрутить собі в’язи чи, занадто перехилившись додолу, упаде просто під копита поні. Зрештою вона розпачливо пообіцяла вдома як слід його відшмагати. Тоді Деві видерся до неї на коліна, не зважаючи на віжки, обхопив її пухкими рученятами за шию і притулився, мов ведмежатко.

— Ви ж не насправжки це кажете, — мовив він, лагідно цілуючи її зорану зморшками щоку. — Ви зовсім-зовсім не схожі на таку жінку, що лупцює маленьких хлопчиків через шило в одному місці. А вам хіба не було страшно тяжко всидіти непорушно, коли ви були маленька, як я?

— Ні, коли мені веліли, я завжди сиділа чемно, — вдавано суворо відказала Марілла, хоч серце її тануло від поривчастої ніжності Деві.

— Але ви були дівчинкою, і це, напевно, тому, — виснував Деві, обійнявши її ще раз і відповзаючи після того на своє місце. — Все-таки здається, що дівчинкою, хоча про це страшно кумедно думати. Дора теж уміє сидіти чемно, але їй, мабуть, нерадісно це робити. Дівчинкою взагалі бути нудно. Доро, а хочеш, я зараз тебе розважу?

«Розважити» сестру Деві надумав, ухопивши її за кучері й щосили смикнувши. Дора скрикнула й розплакалася.

— Щойно сьогодні твоя бідолашна матінка спочила в могилі, а ти вже отак бешкетуєш! Хіба можна? — пригнічено запитала Марілла.

— Але вона раділа, що вмирає, — довірливо мовив Деві. — Я знаю, вона мені сама сказала. Ми довго з нею розмовляли, а тоді вона вже померла. Вона пообіцяла, що ви мене й Дору візьмете до себе на цілу зиму, і прохала, аби я був чемним хлопчиком. І я буду чемним хлопчиком, але ж чемні хлопчики можуть бігати й стрибати, а не лише сидіти на місці? І ще вона сказала, що я повинен любити Дору й захищати її, я так і робитиму.

— Оце так ти її любиш? Смикаєш за коси?

— А зате я нікому більше не дозволю її смикати, — відповів Деві, стискаючи рученята в кулачки й суплячи брови. — Хай тільки спробують! І я не сильно смикнув. Дора тільки тому плаче, що вона теж дівчинка. Я радий, що я хлопчик, але шкода, що близнюк. Бо коли в Джиммі Спротта сестра на нього дусається, то він каже — я старший за тебе, і знаю краще. І більше вона нічого не заперечить. А я так Дорі сказати не можу, і вона постійно продовжує зі мною сперечатися. А я — чоловік, і тому ви повинні мені дати цьвохнути конячку.

З відчуттям невимовного полегшення й удячності Марілла заїхала на власне подвір’я, де останні сухі листки на гілках дерев витанцьовували під осіннім вітром. Енн зустріла їх біля хвіртки й допомогла двійнятам вилізти із брички. Дора спокійно дала себе поцілувати, Деві ж відповів на привітання, сердечно обхопивши Енн за шию й радісно повідомивши: «Мене звуть пан Деві Кіт!»

За столом Дора поводилася, як маленька дама, проте манери Деві були далеко небездоганними.

— Я дуже голодний і мені нема коли їсти чемно, — відповів він на зауваження Марілли. — Дора й наполовину не така голодна, як я. Ви ж бачили, як я крутився всеньку дорогу. А цей пиріг страшно смачний. І ще він зі сливами. У нас удома давно не було взагалі ніяких пирогів. Мама дуже хворіла й не мала сил, а пані Спротт казала, що вона пече нам хліб і цього достатньо. А пані Віггінс ніколи не робить пирогів зі сливами, чесно-пречесно. Можна мені ще шматочок?

Марілла відмовила б, та Енн щедро відкраяла другий кавалок, нагадавши, утім, що за це слід подякувати. На те Деві лиш усміхнувся й почав жадібно їсти, а покінчивши з пирогом, сказав:

— Дай іще, і я тоді подякую!

— Ні, тобі вже достатньо, — відповіла Марілла тоном, котрий Енн уже добре знала, а Деві ще тільки належало пізнати як беззаперечний.

Деві підморгнув Енн і, перехилившись через стіл, вихопив шматок з рук у Дори, котра ледь устигла його скуштувати. Шматок цей він цілком запхав собі в широко роззявлений рот. У Дори затремтіли губи, а Марілла аж оніміла. Енн із найсуворішим «учительським» виразом скрикнула:

— Деві, джентльмени так не роблять!

— Знаю, — відказав Деві, щойно проковтнув пиріг, — але я не жемплем.

— Але ж хочеш ним бути? — запитала обурена Енн.

— Хочу колись. Та поки не виростеш, жемплемом бути не можна.

— Дарма ти так кажеш, — швидко повідомила Енн, хапаючись за змогу вкинути добре насіння в душу хлопчика. — Можна вчитися бути джентльменом уже зараз. А джентльмени ніколи нічого не вихоплюють у дам. Не забувають дякувати. І нікого не смикають за волосся.

— Тоді їм дуже нудно жити, — відверто заявив Деві. — І я спершу виросту, а тоді ставатиму жемплемом.

Марілла покірно відкраяла новий шматок пирога для Дори. Тієї миті вона відчувала, що нездатна боротися з Деві. Позаду був важкий день — спершу похорон, тоді довгий шлях додому. У майбутнє ж вона дивилася з песимізмом, гідним самої панни Елізи Ендрюс.

Двійнята, хоч обоє й біляві, були не надто схожі. Дора мала довгі, завжди охайно зачесані коси. Кругла голова Деві вся була вкрита густими неслухняними кучерями. Дора мала спокійні погідні карі очі — у Деві ж вони були пустотливі й бешкетні, як у ельфа. Ніс у Дори був рівненький, у Деві ж — виразно кирпатий, та й губи Дора гордовито закопилювала, на відміну від Деві, у якого вони розтягалися в незмінну широку усмішку. Хлопчик мав, окрім того, на одній щоці ямочку, що надавала йому, коли він сміявся, зворушливого, кумедного вигляду. Все його пустотливе личко сяяло радістю.

— Я вкладу їх спати, — проказала Марілла, якій це здалося найпростішим способом угамувати дітлахів. — Дора ляже в мене, а Деві — на піддашші в західній кімнаті. Деві, ти ж не боятимешся спати сам?

— Ні, але я ще не лягатиму, — безтурботно відповів Деві.

— Ти ляжеш негайно.

Більше Марілла не промовила ні слова, та в голосі її продзвеніла грізна нотка, що впокорила навіть Деві. Хлопчик слухняно почалапав нагору слідом за Енн.

— Коли я виросту, то обов’язково найперше цілу ніч не ляжу спати, щоб подивитися, як це буде, — довірливо сказав він їй.

Іще багато років опісля того Марілла здригалася на саму лише згадку про перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах. Він не був гірший за всі наступні тижні, та здавався таким через свою новизну. Деві щохвилини робив чи обмірковував капості, — але перша помітна його витівка сталася за два дні після приїзду до Ейвонлі, недільного ранку — туманного, світлого й теплого, мовби надворі досі був вересень. Енн причепурила його до церкви, Марілла тим часом убирала Дору. Спершу Деві рішуче відмовлявся вмиватися:

— Марілла вчора мене вмила. А пані Віггінс теж мене викупала з милом у день похорону. На тиждень мені цього вистачить. Я не розумію, чому добре бути таким чистюком. Брудним бути зручніше.

— Пол Ірвінг щодня сам умивається, — ущипливо завважила Енн.

Лише дві доби прожив Деві в Зелених Дахах, а вже встиг благоговійно полюбити Енн і зненавидіти Пола Ірвінга, на адресу якого чув від неї похвали наступного ж дня по приїзді. Пол Ірвінг сам умивається щодня — отож, усе вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо то буде для нього смертельна небезпека. Із тих-таки міркувань він покірно витримав усі інші туалетні процедури, аж от виявилося, що чистенький і чепурний, Деві таки дуже гарний хлопчина. Енн відчувала замалим не материнську гордість, ведучи його в церкві до старої лави Катбертів.

Спочатку Деві сидів чемно й тихенько, зиркаючи раз у раз на хлопців, що потрапляли йому на очі, намагаючись відгадати, котрий з них Пол Ірвінг. Перші два гімни й читання Святого Письма проминули спокійно. Аж ось пан Аллан почав проказувати молитву, — і саме тут на паству й чекала щира сенсація.

Перед Деві, похиливши голову, сиділа Лоретта Вайт. Дві грубезні русяві коси в’юнилися їй спиною, а між ними видно було спокусливий клаптик шиї попід широким мереживним комірцем. Лоретта, повненька життєрадісна з вигляду восьмирічна дівчинка, поводилася в церкві бездоганно з найпершого дня, відколи мати принесла її туди шестимісячним немовлям.