Напередодні ледь не до півночі Енн складала промову, яку збиралася виголосити перед початком занять. Безліч разів повторила вона її про себе, аж доки завчила напам’ять. Була то дуже добра промова, і йшлося в ній про надзвичайно важливі речі, як-от взаємну допомогу й прагнення пізнання. Єдина халепа була в тім, що тепер Енн не могла пригадати з неї ані слова.

Здавалося, минув цілий рік — хоч насправді якихось десять секунд — доки вона кволо промовила: «Витягніть, будь ласка, молитовники» й безсило, затамувавши подих, опустилася на стілець під шурхіт і грюкіт, із яким учні взялися до справи. Доки вони проказували молитву, Енн насилу вгамувала розхитані нерви й озирнула гурт малих паломників, що їм належало здолати шлях у Доросле Життя.

Звісно, більшість із них була їй добре знайома. Торік школу закінчили її колишні однокласники, проте й решта сиділи за партами з нею разом — окрім найменших дітлахів, та ще десятьох новоприбулих юних ейвонлійців. У душі Енн найбільше цікавили саме ці новачки, аніж ті, чиї здібності й уміння були віддавна знані їй, як свої власні. Певна річ, і вони могли виявитися звичайними, нічим не прикметними школяриками, та з іншого боку, серед них була й імовірність відшукати майбутню славетну знаменитість. Від самої думки про це Енн охоплював радісний трепет.

Самотою в кутку сидів Ентоні Пай. Мав він похмуре, непривітне лице, і вороже зиркав чорними очиськами на Енн, котра, щойно глянувши на нього, вперше, рішучо постановила собі здобути любов цього хлопчини й у такий спосіб остаточно роззброїти всіх Паїв.

В іншому кутку, поруч із Арті Слоуном, сидів інший дивакуватий хлопчак — пустотливий з вигляду, кирпатий, рясно вкритий ластовинням і з білявими віями на великих блакитних очах. То, певно, був синок Доннеллів. У сусідньому ряду, за однією партою з Мері Белл, примостилася схожа на нього дівчинка — вочевидь, сестра. Енн мимоволі замислилася — яка ж це мати може відправити доньку до школи в такому вбранні? Була на ній блякло-рожеве шовкове платтячко, розцяцьковане незліченною кількістю мережив, брудні білі туфельки й шовкові панчішки. Коси були закручені у безліч дрібних неприродних кучериків, увінчаних пишним яскраво-рожевим бантом, чи не більшим за її власну голову. Судячи з виразу обличчя, самовдоволення дівчинці не бракувало.

Бліде маленьке створіння з м’яким, ледь хвилястим каштановим волоссям, що плавно спадало на плечі, було, певне, Анеттою Белл. Досі її батьки жили неподалік від ньюбридзької школи, та згодом переїхали за п'ятдесят ярдів на північ і тепер вважалися ейвонлійцями. Ще на одній лаві згромадилося троє блідих як стіна дівчат — безперечно, сестер Коттон. Жодного сумніву не було й у тім, що маленька темноволоса й кароока красуня, яка грайливо зиркала з-над Святого Письма на Джека Джилліса, була Пріллі Роджерсон. Батько її нещодавно одружився вдруге та й перевіз дочку із Графтона, де вона жила в бабусі. Ким була висока незграбна дівчинка на задній лаві, котра ніяк не могла дати ради власним рукам і ногам, Енн не здогадалася, та врешті-решт з’ясувала, що звуть її Барбара Шоу, і в Ейвонлі вона приїхала до тітки. Дізналася Енн також і про те, що дні, коли Барбарі вдавалося пройти до дошки, не перечепившись ані об свої, ані об чужі ноги, були дивовижно рідкісні, аж ейвонлійські школярі записували ці пам’ятні дати на стіні біля ґанку.

Та коли погляд Енн зустрівся з поглядом хлопчини, який сидів на першій лаві одразу ж навпроти її столу, дивний трепет охопив її — так, буцім нарешті вона відшукала того самого генія. У хлопчині Енн упізнала Пола Ірвінга й зрозуміла, що пані Лінд мала рацію, коли пророкувала, начеб він буде геть несхожий на ейвонлійських дітей. Ба більше — він був несхожий ні на яких інших дітей. З темно-синіх очей, що прикипіли до неї поглядом, прозирала така схожа на її власну тендітна душа.

Енн знала, що Полу десять років, та здавався він щонайбільше восьмилітнім. Ніколи ще не доводилося їй бачити такого красивого дитячого личка — з тонкими ніжними рисами попід вінцем каштанових кучерів. Мав він гарно окреслені повні темно-червоні губи, що м’яко торкалися одна одної і, вигинаючись, вливалися тонкими кутиками в ямочки — а вираз обличчя серйозний та замислений, мовби духом був значно старший, ніж тілом. Проте щойно Енн лагідно до Пола всміхнулася, як обличчя хлопчика проясніло усмішкою, що вмить осяяла все його єство, мов ясний ореол. А найкраще було те, що ця усмішка зродилася зовсім невимушено, без жодного зусилля чи навіть причини, як віддзеркалення душі — такої незвичайної, прекрасної й витонченої. Так усміхнувшись одне одному, Енн і Пол враз і навіки стали добрими друзями, не встигнувши перемовитися й словом.

День минув, наче в тумані. Опісля Енн ледь могла його пригадати. Здавалося, мовби уроки замість неї проводив хтось інший — слухав відповіді на запитання, перевіряв розв’язки прикладів і завдавав домашню роботу. Учні поводилися незлецьки: хіба двоє з них упродовж дня порушили дисципліну. Морлі Ендрюса Енн заскочила, коли той у проході між партами ганяв прив’язаних за нитку цвіркунів. Відтак Морлі був змушений годину вистояти біля дошки, а що найгірше, Енн конфіскувала в нього цвіркунів, яких посадила в коробку і, йдучи додому, випустила в Долині Фіалок; проте сам Морлі був упевнений — і тоді, і згодом, — що вона забрала їх для власної розваги.

Іншим винуватцем був Ентоні Пай, котрий вилив рештки води із пляшки для миття грифельної дощечки за комір Аврелії Клей. Енн залишила Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, як мусять поводитися джентльмени, запевнивши, що вони ніколи не ллють води за комір дамам. Також Енн додала, що хоче всіх своїх учнів бачити джентльменами. Її лагідні настанови могли зворушити будь-кого, та на жаль, тільки не Ентоні. Він мовчки вислухав її з тим самим похмурим виразом обличчя, а виходячи із класу, ще й презирливо засвистів. Енн зітхнула, проте невдовзі перестала перейматися думкою, що боротьба за любов дитини Паїв, як і будівництво Риму, не може тривати один-єдиний день. Сумнівно було, власне, чи здатен бодай хтось із Паїв на любов, та Енн сподівалася, що Ентоні виявиться кращим. Адже він міг би бути добрим і милим хлопчиною, якби не ота його постійна набурмосеність.

Коли уроки закінчилися й учні розбіглися по домівках, Енн безсило впала на стілець. Їй боліла голова, та й почувалася вона розгубленою й спантеличеною. Причин на те не було, адже в класі не сталося нічого надзвичайно жахливого, — утім, Енн утомилася, їй здавалося, що вона ніколи не полюбить роботи в школі. А як то було б нестерпно — щодня ставати до осоружної справи впродовж… нехай сорока років.

Енн саме міркувала — розплакатися їй негайно чи зробити це вдома, у своїй затишній білій кімнатці, коли це з-за дверей долинув стукіт підборів та шурхіт шовкової спідниці — і ось перед нею зненацька постала дама. Побачивши її, Енн пригадала критичне зауваження пана Гаррісона щодо однієї з пань у шарлоттаунській крамниці: «Щось середнє між картинкою в модному журналі й марою з найстрахітнішого сну».

Вбрана дама була в пишну ясно-блакитну шовкову сукню з буфами, брижами й рюшами всюди, де лиш можна було припасувати буф, брижі чи рюш. На голові, мов корона, стримів у неї велетенський білий капелюх із трьома довгими, хоч уже й бувалими в бувальцях страусовими перами. Вуаль з рожевого серпанку, рясно всіяна немалими чорними горошинами, звисала з капелюха на плечі й майоріла позаду, ніби прапор. На себе дама начепила всі прикраси, що лиш могли поміститися на одній невеличкій жінці, а до класу разом з нею уплив сильний запах парфумів.

— Я пані Доннелл, — проказало це опудало, — і хочу поговорити з вами про те, що розповіла мені Клариса-Ельміра, повернувшись зі школи. Мене це страшенно обурило.

— Даруйте, — прошепотіла Енн, марно силкуючись пригадати хоч якусь капость, пов’язану з дітьми Доннеллів.

— Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте нас Доннеллами. Тож затямте собі, панно Ширлі, наше прізвище слід вимовляти з наголосом на останньому складі — Доннелл. Сподіваюсь, більше вам не доведеться про це нагадувати.