— Я докладу всіх зусиль, — ледь проказала Енн, тамуючи нестримне бажання розсміятися. — Я із власного досвіду знаю, як це неприємно, коли твоє ім’я вимовляють неправильно.

— Авжеж неприємно. Крім того, Клариса-Ельміра сказала, що ви кличете мого сина Джейкобом.

— Таж він сам назвався Джейкобом, — спробувала оборонитися Енн.

— Я так і думала, — мовила пані Доннелл тоном, який виразно засвідчував, що й крихти вдячності не слід чекати від теперішніх розбещених дітей. — Панно Ширлі, у цього хлопця надзвичайно плебейські смаки. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером; це так аристократично, правда? Та чоловік наполіг, що він мусить бути Джейкобом, на честь дядька. Я поступилася, бо дядько Джейкоб був заможним старим холостяком. І що тоді, як ви гадаєте, панно Ширлі? Коли нашому хлопчикові було п’ять років, дядько Джейкоб узяв і одружився, і тепер має трьох власних синів. Чи ви колись бачили таку невдячність? Ми отримали запрошення на весілля — він іще мав нахабство надіслати нам запрошення — і я сказала: е ні, більше ніяких Джейкобів у моєму домі. Відтоді я кличу сина Сен-Клером і наполягаю, щоб саме так його й звали. Хоч батько вперто продовжує кликати його Джейкобом, і сам він з незбагненних причин воліє носити це вульгарне ім’я, та все ж він є і лишиться тільки Сен-Клером. Дуже вас прошу не забувати про це, панно Ширлі. Буду вам щиро вдячна. Я сказала Кларисі-Ельмірі, що це простеньке непорозуміння ми легко владнаємо. Отож, Доннелл — із наголосом на останньому складі — і Сен-Клер. Ви не забудете? Дякую вам.

Пані Доннелл випливла із класу, а Енн замкнула школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, при Березовім Шляху, вона зустріла Пола Ірвінга. Хлопець простягнув їй букетик тендітних лісових квіток, що їх ейвонлійські дітлахи називали «рисовими лілеями».

— Візьміть, будь ласка, — соромливо мовив Пол, — я зірвав їх на луці пана Райта для вас. Мені здалося, що вони вам сподобаються, а ще, — він підвів на неї великі гарні очі, — ви теж подобаєтеся мені.

— Моє ти серденько, — відповіла Енн, приймаючи запашний дарунок. Слова Пола, мов чарівне заклинання, вмить відігнали від неї втому й розгубленість, а в душі фонтаном заструменіла надія. Березовим Шляхом вона рушила пружно й легко, оповита, мов благословенням, тонким невловним ароматом.

— Ну, як справи? — поцікавилася Марілла.

— Спитайте мене через місяць — хіба тоді я відповім. А зараз не можу… бо й сама не знаю. Ніяк не збагну. Думки в голові такі густі й каламутні, наче хтось перемішав їх ложкою. Сьогодні я певна лише того, що змогла навчити Кліффі Райта, як пишеться літера «А». Досі він і цього не знав. Це ж чудово, правда — коли допомагаєш людській душі робити перший крок стежиною, наприкінці якої чекатимуть Шекспір і Мільтон?

Увечері з добрими новинами завітала пані Лінд. Ця ласкава добродійка пильнувала школярів біля своєї хвіртки й усіх по черзі розпитувала, чи сподобалася їм нова вчителька.

— І всі вони сказали, що ти їм дуже сподобалася, Енн, — всі, окрім Ентоні Пая. Мушу визнати, він заявив, буцім «нічого доброго, така, як усі інші ті дівчиська-вчительки». Це паївська закваска! Але ти не журися.

— Не буду, — тихо відказала Енн, — та я хочу сподобатися і йому теж. Надіюся заслужити його любов терпінням і добротою.

— З тими Паями ніякої певності нема, — застережливо мовила пані Лінд. — Вони, мов сни, часто виявляють у собі геть протилежне. А ця пані Доннелл — то вже Доннеллів вона від мене не дочекається, будьте певні. Її прізвище завжди було тільки Доннелл, а сама вона геть божевільна, от що. Має собі мопса на ім’я Принц, садовить його обідати за стіл разом з усіма — за власну тарілку з китайської порцеляни! Я б на її місці суду Божого страшилася. Томас каже, що сам Доннелл — тямущий і працьовитий чоловік, та жінку він собі взяв без клепки, от що.

Вересневий день на пагорбах Острова Принца Едварда: свіжий вітер дме з моря понад піщаними дюнами, ліси й поля розтинає довга в’юнка червона дорога, то огинаючи густий смерековий лісок, то прослизаючи крізь юрбу молодих кленів, уся земля попід якими вкрита великими пухнастими листками папороті, то пірнаючи в долину, де між дерев виблискує струмок, то ніжачись під ясним сонцем між галявин із золотушниками й тьмяно-блакитними айстрами. Повітря тремтить від співу незліченних цвіркунів, маленьких радісних господарів на літніх пагорбах, а дорогою трюхикає лискучий гнідий поні, везучи в бричці двох дівчат, сповнених простої й безцінної радості юності й життя.

— День — мов дарований нам Небесами, правда, Діано? — зітхнула від невимовної насолоди Енн. — У повітрі витають чари! О, Діано, глянь, яка стигло-багряна чаша долини! А як пахне соснова живиця! Це з отієї маленької сонячної галявинки, де пан Ібен Райт спиляв дерева. Справжнє щастя — жити такого дня, а вдихати цей запах — то райське блаженство. Це на дві третини Вордсворт[4] і на одну — Енн Ширлі. Хоч у раю й немає спиляних дерев, але все ж він був би недосконалий, якби в тамтешніх лісах не можна було вдихнути цей запах. Надіюся, там він буде — тільки без смерті. Мабуть, то пахнуть душі дерев — і в раю, вочевидь, теж будуть лише їхні душі.

— У дерев немає душ, — відказала на те практична Діана, — але живиця таки пахне гарно. Я хочу пошити подушку й напхати її глицею. Енн, і ти зроби собі таку.

— Зроблю, напевно, — спатиму на ній. І мені снитиметься, що я дріада чи водяна німфа. Але зараз — як утішно бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, і їхати такою гарною дорогою такого радісного й світлого дня.

— Дорога чудова, звісно, але наше завдання — анітрохи, — зітхнула Діана. — І чого ти тільки надумала збирати тут гроші, Енн? Тут живуть усі ейвонлійські скнари, що неминуче вирішать, ніби ми собі жебраємо. Це найгірша дорога з усіх.

— Тому я й вибрала саме її. Звісно, Гілберт і Фред узялися б за це, якби ми їх попросили. Але, Діано, я відчуваю, що відповідальна за Спілку вдосконалення Ейвонлі, оскільки перша придумала її заснувати, тож і мушу робити всі найневдячніші справи. Пробач, я й тебе тягну за собою, але ти ж не мусиш пояснювати щось тим жаднюгам. Залиш це мені. Пані Лінд би сказала, що я вже їх до смерті забалакаю. А сама вона досі не певна, схвалювати нашу затію чи ні. Часом згадує, що пан і пані Аллан її підтримують, і стає цілком прихильна, а тоді подумає, що першу подібну спілку було засновано в Штатах, і більше не хоче таких нововведень у нас. Отож, пані Лінд вагається, і тільки успіх може остаточно виправдати нашу Спілку в її очах. Прісцилла хоче написати до наступних зборів доповідь, і я впевнена, що їй це вдасться найкраще, бо в неї тітка чудова письменниця, а вона безсумнівно успадкувала її талант. Ох, який незабутній трепет мене охопив, коли я дізналася, що пані Шарлотта Морган — Прісциллина тітка! Це так дивовижно — мати подругу, чия тітка написала «Дні на узліссі» і «Трояндовий сад».

— А де живе пані Морган?

— У Торонто. Прісцилла каже, що наступного літа вона збирається приїхати на наш острів і тоді, можливо, її вдасться вмовити зустрітися з нами. Звучить надто прекрасно, щоб бути правдою, але так утішно мріяти про це, коли вкладаєшся спати.

Спілку вдосконалення Ейвонлі зрештою було створено. Гілберт Блайт став її головою, Фред Райт — його заступником, Енн Ширлі — секретарем, а Діана Баррі — скарбником. «Вдосконалювачі», як їх негайно охрестили, мали збиратися щодва тижні в домі когось із членів товариства. Мусили вони визнати, що до наступного року значних успіхів досягти їм не вдасться; утім, жваво почали обговорювати чергову літню кампанію, складати плани й висловлювати думки, читати й писати доповіді і, як називала це Енн, «виховувати громадський дух односельців».

Траплялися, звісно, і несхвальні відгуки на їхню адресу, і добряча порція кпинів, що пекли найгострішою образою. Подейкували, буцім пан Елайша Райт казав, що значно більше їм пасувала б назва «Клуб залицяльників», а дружина пана Гайрема Слоуна запевняла, що ці «вдосконалювачі» напевне переорють землю обабіч усіх доріг і засадять її геранями. Пан Леві Болтер застерігав сусідів — вони, мовляв, вимагатимуть, щоб усі позносили свої будинки, а натомість звели нові, згідно із планом, який схвалить їхнє товариство. Пан Джеймс Спенсер питав, чи не будуть вони такі ласкаві трошки понизити пагорб, на якому стоїть церква. Ібен Райт повідомив Енн, що дуже просить «вдосконалювачів» умовити старого Джошуа Слоуна частіше стригти бакенбарди. Пан Лоренс Белл заявив, що клуню на їхню вимогу побілить, та вішати мереживні фіранки у вікнах скотарні рішуче відмовляється, а пан Мейджер Спенсер запитав Кліфтона Слоуна, одного із членів спілки, який привіз молоко на сироварню в Кармоді, чи правда, наче до наступного літа всі молочні відра мають бути розмальовані вручну, а накривати їх треба буде конче вишиваними серветками.