Зразу чути ще два пострiли.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (стурбований). А! Га! Що таке? Може, гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дiзнайтесь, що таке.

Капрал виходить.

С т е с я (ламає руки). Боже великий! Яка пекельна мука...

К а п р а л (хутко вбiгає, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В голову - не дише.

С т е с я (скрикує). Ах! Остапе, Остапе... Нi, нi, цього не може бути.

П ш е п ю р к о в с ь к и й А! То тут, здається, цiле кубло гайдамацьке. Спiльники, жiнки лотроаськi! Зараз же замкнути всi дверi! Взяти цю жiнку!

Жовнiри пiдходять до Стесi.

С т е с я (гнiвно вiдштовхує їх). Геть! Я вас не чiпаю, гвалтiвники, душогуби проклятi!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. А, то вона ще й комизиться. А нум, пане Птушинський, подивiться, чи є в неї бiлет.

С т е с я (пiдводиться i хоче йти з хати). Це якесь прокляття. (Їй страшно, вона нiчого не чує, не тямить). Де дiтись, куди бiгти... неначе справдi те жорно... (хапається за серце) навалилося на бiдне моє серце... i давить... давить важким тягарем... (Хитається). Скорiш туди... на свiже повiтря. (Iде до дверей).

1-й ш е р е г о в и й (зупиняє її за руку). Хiба ти не чуєш, що сказав пан комендант? Бiлет маєш?

С т е с я (отямившись, гнiвно). Геть! Нiякий пан комендант не має права затримати мене. Маю листа вiд старости Iллiнського i суддi Дубровського. (Нервово виймае листа з печаткою i показує шереговому).

П ш е п ю р к о в с ь к и й (якому 1-й шереговий передав листа). Та невже! Дивись, яка пишна персона. (Розглядає листа). А чого це панна добродiйка була на тiм боцi, в Борисполi?

С т е с я (згорда). Це вже моє дiло. Зараз же пустiть i вернiть мого листа.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Твоє дiло? А накладати з гайдамаками теж твоє дiло?

П р о з к а (втручається). Дозвольте доповiсти вельможному пану, вона тут весь час радилася з тим гайдамакою, все балакала про якогось музику в Таращi.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ось воно що! А нум, пане Птушинський, берiть її за ручки та ведiть до вiйта, нехай посидить там iз тиждень, а ми поки розпитаємось, що в неї за справа.

С т е с я (перелякана). Нi... нi... ви не зробите цього... ви не зробите... я мушу зараз їхати далi... вiд цього залежить життя людини... чуєте, життя!

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Пане Птушинський! Жовнiри беруть Стесю пiд руки.

С т е с я (виривається i кидається до Пшепюрковського). О, благаю вас, пане коменданте... я не можу гаяти часу... я не можу марнувати жодної хвилини... (Кидається до нiг Пшепюрковського). Благаю вас, мiй ласкавий, мiй вельможний пане!

П ш е п ю р к о в с ь к и й (до жовнiрiв). Зараз же одвести її до вiйта i стерегти до мого приходу.

Жовнiри беруть Стесю.

С т е с я. То будьте ж ви проклятi, гвалтiвники, кати, душогуби! Нехай перша дiвчина, яка вас побачить, плюне вам у вiчi. (Жовнiри виводять Стесю). Нехай рiдна мати зречеться вас i нiхто не подасть вам напитись, коли ви будете здихати!

П ш е п ю р к о в с ь к и й (смiється). Ще й сама поцiлуєш, голубочко, лайся не лайся, а з цiлим пiр'ячком ти вiд мене не вийдеш. Ну, то рушаймо й ми. Ходiм, пане чеснику, бачите, як треба поводитись iз гайдамаками. Субординацiя, пане!

Iде до дверей, за ним Пауша, Лозка i всi жовнiри.

К о р ч м а р (жахається). Пшепрашам вельможного пана. А хто ж менi платитиме за вино?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що таке! А ти знаєш, пся вiро, пуста воронко, горiлчана затичко, що роблять з тими, хто переховує гайдамакiв? Так ти хочеш, щоб я тебе i твою погану корчму, сто дяблiв i чотири бiса, в Кодню спровадив! (Корчмар тремтить). А нум, пане Вержбенто, - берiть його мерщiй за хавки.

К о р ч м а р (кричить). Нi, нi! Я ж нiчого. Це я так... Я пожартував.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Дивись, удруге не жартуй.

Усi виходять, крiм слiпої дiвчини.

К о р ч м а р (пiсля виходу здiймає руки вгору). Три кварти бургундського вина по червiнцю кварта. Добрий гешефт, нема чого казати. Ой-ой-ой! (Порається, зiтхаючи).

Пауза.

V

Знов розчиняються дверi, й увiходять, озираючись, троє музик: Скряга з бандурою i бубном, Шенчик з цимбалами i Iлько iз скрипкою. Скряга, високий, з хмурим поглядом, вже немолодий козак з довгими, трохи присивiлими вусами. Могутня, iмпозантна, але вугласта фiгура. Шенчик - бувала, обметана, але не стара ще людина, сторожка, хитра й лукава. Iлько - молодий, вродливий, з виразним обличчям i мрiйним поглядом справжнього артиста. Всi троє сiдають за столом лiворуч, за тим, що ближчий до рампи.

Ш е н ч и к. Здається, нiкого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала.

С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться.

Корчмар подає горiлку i страву.

Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.

С к р я г а (хмуро). Музика гучна... далеко чути... (Усмiхається). Вiд Уманi аж до самої Варшави...

К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати... Я цим не займаюсь. Небезпечно... але попробувати можна. Посидьте... я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить).

Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козi смерть.

С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.

Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Iльку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив.

С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!

Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.

I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бiк...

Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й маєш! Та чого ж ти ранiш не казав?

I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе... з самої Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тiєї ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її вiд двох товаришiв, якi несли її, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце... зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене... Хто вона - я не знаю й досi.

С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!

Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути... Ну, i що ж, що далi?

С к р я г а. Тьфу! (П'є горiлку). Пiвтора лиха!

I л ь к о. Певно, що це була якась графиня... Знаю тiльки, що зовуть її Гельця. I ось цей наперсток (показує), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я - все, що залишилося менi вiд тiєї ночi... Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiдує мене цей чарiвний запах... i не маю я спокою... i тiльки одного бажає душа - знов, хоч на хвилину, побачити її, тiльки побачити... а потiм хоча б i вмерти.

С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського - нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.