Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi свої мiсця позаду музик. Прозка пильно прислухається.

Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Виймає з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плює на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що - не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.

I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.

Ш е н ч и к. Тю, дурний, - де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?

С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв - пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити...

Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений.

К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є дiти... нехай би бавились.

Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?

К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки - це ж не кiнь.

Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.

К о р ч м а р (смiється). Та пан смiється. Півчервiнця за дитячу цяцьку.

Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?

К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два... дванадцять грошей.

Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам.

К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д... добре... зго... згода...

Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно.

I л ь к о (що весь час придивляється до Лiї, пiдводиться i пiдходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дiвчина - твоя дочка?

К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiває, ворожить...

I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?

Л i я. То хiба ж ти не знаєш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку... коли зруйнували недобрi люди мою хатку...

Iл ь к о. Бiдна дiвчино... вона збожеволiла з горя... (До Лiї). Кажуть, що ти вмiєш ворожити... Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна... Як променiють її очi, коли вона всмiхається... i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть...

Л i я (вертає йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... Купи менi черевики, козаче... бо змерзли мої бiднi нiжки.

I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, - i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.

VI

Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалюється Пшепюрковський з усiєю своєю компанiєю.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не минає нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiває).

Липнуть до мене дiвчата,

Успiвай лиш цiлувати,

Перша, друга зазиває,

А та, третя, ще й моргає.

А четверта за вус смика,

П'ята кличе до музики.

Шоста вудкою частує,

Ну, а сьома вже цiлує.

Восьма тягне до стодоли -

Ось яка жовнiрська доля.

П а у ш. Що й казати - доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?

П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!

П а у ш а. Видно, буває i так, що дев'ята трохи пошарпає.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш - так любись, а не любиш - не горнись, коли любиш - люби двiчi, а не любиш - кажи в вiчi".

П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її i випустив?

Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.

С к р я г а (до Шенчика). От тобi й маєш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв - треба тiкати.

Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?

Всi троє музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар подає, зiтхаючи, вино й великi кубки.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!

С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.

Ш е н ч и к (виступає наперед i низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?

Ш е н ч и к (вiдповiдає за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга - бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько - скрипка, найкраща скрипка на всiй Українi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана - Мусiй Шенчик - цимбали.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Шенчик? Хтось менi казав про Шенчика музику. Гм... А може, ви гайдамаки? Що ж ви тут робите?

Ш е н ч и к. Граємо добрим людям, вельможний пане.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Та хiба ж корисне ваше ремесло? Ой, чи не гайдамаки ви справдi...

Ш е н ч и к. То що ж робити, ясновельможний пане? Коли б не скрипка та не бас, то й музика б свинi пас, - добре, кажуть, бути взимку котом, а на великдень - попом, але не вiд нас це залежить. Ми ж люди бiднi, заробляемо помалу на сiль до оселедця, через крупи до пшона не сягаємо, натягаємо маленькi латки на великi дiрки, де їдять - там пхаємось, а де б'ють - тiкаємо. Така вже наша доля, з дозволу вельможного пана.

П ш е п ю р к о в с ь к и й. Гм... може, й справдi музики. Ану, утнiть лишень якої-небудь веселої, щоб аж у носi засвербiло.

Ш е н ч и к. Слухаємо, ясновельможний пане.

Всi троє сiдають лiворуч, Скряга - з бубном. Iлько - зi скрипкою. Шенчик - спереду з цимбалами. Грають.

Ш е н ч и к (спiває).

Мала стара бабусенька

Чотири доньочки,

А всi були такi гладкi,

Як тi ластiвочки.

Хорошенькi, молоденькi,

В личку рум'яненькi,

Височенькi, пухнатенькi

I чорнобривенькi.

Отакi носатi,

А такi зубатi,

Ой, тра-ра-ра-ра,

Вмiли жартувати.

У с i (пiдхоплюють хором):

Ой, тра-ра-ра-ра,

Вмiли жартувати.

П ш е п ю р к о в с ь к и й (регоче, задоволений). Ха-ха-ха. О, тепер бачу, що справдi музики. Ану, утнiть якої-небудь польської. (Спiває).

Iде вода через дуби, гречна панна, дай мi губи,

Я би губ не жалувала, якби мати не видала.

Або "Бернадина"... "Прилучилася новина, з'їли вовки Бернадина", або нi. Краще "Мазура".