— Ей, ви там! Кучера!

Ті хутко озираються, витягуються, а Спиридон навіть зривається й біжить до його.

— Куди? Куди? Чого? — спиняє його Самоцвіт. — Назад!.. Та скажи там тим, щоб ішли з двору. В кухню марш!

Спиридон підбігає до кучерів, але ті й без його чули, й рушають всі в кухню. Буланенький повертає за ними голову й дивиться вслід блискучими розумними очима.

— А тепер підійди ближче, — сідаючи знову на східці, командує земський і знов кидає в того гострим поглядом.

Крутоноженко, видно, вже трохи одійшов і надумався. Оченята вже починають перебігати з кутка в куток, і губи не так щільно стулені. Тільки товсті пальці, що держать картуз, трохи йорзають по козирку та рука, що іноді стирає з чола піт, злегка дрижить і наче корчиться.

— Ну... признаєш себе винуватим? — одриває Самоцвіт, коли той підходить ближче.

— Так точно, ваше благородіє... Дейстлітєлно… Тольки я скажу так для приміру. Одно діло — заяць і друге діло — собака без хвоста.. Це я, ваше благородіє, для приміру тольки, — спішить він додати, бачучи, що Самоцвіт починає дивитись на його здивовано. — Потому виходить так, що хоч ми дєйстлітєлно одного батька й одної матері, виходить, що обидва безхвості, а як розсудить, то один одне, а другий друге...

— Що він верзюкає? — все більше й більше дивується Самоцвіт і дивиться на Дуринду. Той здвигує плечима.

— Ти для чого це? — звертається він до Крутоноженка.

— Для того, значить, ваше благородіє, що коли брат возстає на брата, значить, доносить один на другого, то... Дєйстлітєлно, кадась я поймався у вас, що продав водку... А щоб, значить, тепер, дак не знаю... сказать би хто доказав...

— От заріжте мене, коли я що розбираю, що він говорить... Накажи мене Бог, нічого, голубе мій сивесенький, не тямлю, що ти говориш! — повертається Самоцвіт до Крутоноженка. — Нічого не тямлю... Ти мені кажи: ти винуват?

— Винуват.

— Знаєш, у чому винуват?

— Та... Знаю.

— Хочеш, щоб я тебе в суд потягнув?

Крутоноженко перекладає картуз в другу руку і знов неспокійно, пильно дивиться земському в очі.

— Ну?

— Нікак нєт, ваше високоблагородіє... Тольки...

Самоцвіт поволі підводиться і ступає до Крутоноженка. Той з червоного робиться зразу жовтим і, замовкнувши, ще пильніше дивиться йому в очі.

— А наказать тебе за вину твою треба? — кидає Самоцвіт і на мент озирається до Дуринди, мов провіряючи, чи той слідкує за цим. Крутоноженко знов перекладає картуз в другу руку і з жовтого робиться знов червоним.

— Ну? Що ж мовчиш? Признаєш мій суд чи хочеш, щоб я тебе потягнув у настоящий суд і заморив тебе в тюрмі? Га? Признаєш?

— Так точно, признаю.

— Ну, то ось тобі... Р-раз!

Дуринді видно, як білий рукав Самоцвітової сорочки миготить у повітрі і з ляском зупиняється біля Крутоноженкового лиця. Крутоноженко трохи хилиться вбік, але в цей мент миготить другий рукав і чується другий ляпас:

— Оце тобі — два!.. А це...

І Самоцвіт рапто спиняється, не давши "три", і здивовано дивиться на Крутоноженка, що чогось нахилився і вхопив себе за ніс.

— Що там? — хутко підходить до них Дуринда.

— Чорт його зна... Чогось нахилився, — трохи стурбовано бурмоче Самоцвіт і силкується зазирнути до Крутоноженкового лиця. — Ти! Крутоноженко!.. Що там?..

— Н-н-ні-чо-го... — мичить Крутоноженко.

— Як?

— Нічого... кров... трохи з носа... — повертає трохи до них голову й гундосить він. Крізь пальці його, що міцно держать за носа, червоніє кров, і видно, як падає кругленькими червоненькими плямами на зелений шпориш.

— Ну, от... Кров із носа... — незадоволено й докірливо бурмоче Самоцвіт. — Наче в хлопчика... Стидався б... А ще мужиком називається... Наче дитина маленька...

— Парко, ваше благородіє, дуже... — оправдується Крутоноженко, знов безпокійно косячи на його очі. — Розпарився, значить, а воно й той... Воно пройде...

— Да, пройде...

В цей час за ворітьми чується якийсь галас і крики, ніби йде велика валка людей або таскають на гору якусь важку машину. Дуринда, Самоцвіт і навіть Крутоноженко повертаються й, чекаючи, слухають.

— Наче ведуть когось або пожар... — роздумливо говорить Самоцвіт.

— Да... — згоджується Дуринда.

"Овва! Овва!.. Ану, спробуй, ану!" — чується чийсь дзвінкий голос. Йому одповідає якийсь другий, товщий, але розібрати слів за галасом не можна.

— Мабуть, драка, — догадується Самоцвіт.

— А чорта! А чорта не хочеш! Га?! — дзвенить голос.

— Буде тобі чорта! — раптом чується вже в дворі прикажчиків голос, і в двір товпиться цілий гурт людей. Всі вони щось говорять один до одного, кричать, сікаються до прикажчика й поглядають на високого рудого мужика без шапки й піджака, дуже схожого на Крутоноженка. Він іде між двома мужиками, що мають по жовтій блясі на грудях і, запінившись, весь час кричать до прикажчика:

— А чорта! А чорта!

— Що таке? Що за крик? Вам чого? — раптом виступає до них Самоцвіт.

— Чого навалились сюди?

Всі зупиняються й навіть потовплюються назад, тільки попереду зостаються соцькі з високим мужиком та прикажчиком, що хутко підходить до земського начальника.

— Що за люди? Чого їм? — повертається цей до прикажчика.

— Бунт, ваше благородіє! Ось... І бумажки! — важко дихає прикажчик і дрижачими руками виймає з кишені пом'яті невеличкі папірчики.

— Бумажки? Бунт? — не розуміє Самоцвіт. — Що за бумажки? Що за бунт?

— Так точно, ваше благородіє!.. Ось цей... всіх бунтує... О!.. — з ненавистю дивиться прикажчик на високого мужика.

Самоцвіт бере папірчика, розгортає й починає читати. Вигодоване червоне лице його робиться червоніше й червоніше, а очі от-от не вискочать на папірчик. Дуринда також підходить і також заглядає через плечі; всі притихли, й навіть Крутоноженко, затуливши носа полою піджака, підходить ближче й дивиться на папірчик.

— Хм... Ну, добре... — прочитавши, муркає Самоцвіт і, звернувшись до прикажчика, кидає: — Хто читав, бачив?

— Так точно, бачив... Ось цей... І прочиї...

— Хто роздавав?

— Хто роздавав? Я, ваше благородіє, не бачив, бо я вийшов уже, як читали... Я є ото, як казали ви, зайшов до Никихвора Крутоноженка, сказав, щоб ішов до вас, а од його пішов до волості... Дивлюсь, коло волості народ... Я поздоровкався, а потім і кажу, як до людей: "Ви ж, кажу, хлопці, завтра не баріться; сьогодня пройшов дощик, то завтра зрання виходьте, щоб до сонця ще встигти на Круту Могилу перебратись". Та, значить, не вспів ще договорити, як вони всі разом до мене: "А чорта, а чорта!" — "Як, — кажу, — чорта?" — "А так, — кажуть, — годі за таку плату робить, шукайте дурніших". Це, значить, до мене з такими словами. А мені наче що стукнуло в голову... Так мене наче й шпигнуло, що тут щось єсть. А вони, значить, як-от побачили мене, так і поховали зараз... Я до їх. "А, — кажу, — так ви он як! Бумажки читати? Давайте сюди!" А вони (от вам хрест святий!) мені... дулю!.. "На! — кажуть. — Та й панові своєму понеси..."

— Хто це казав? — важко сопучи, червоний, аж сизий, перебиває його Самоцвіт.

— Ось цей.. А потім Долото Семен... І... прочиї... другиї...

— Так ти смів це казати? — злісно повертається до високого мужика Самоцвіт. — Ти смів це в моєму селі?

Га?

— Про дулі я нічого не знаю, — похмуро одповідає високий. — А про те, щоб не йти на роботу, казав...

— Казав??? — аж задихається земський. І видно, що його не так давить те, що той казав не йти, як те, що він це казав у "його селі". І видно, що йому й ніяково, і злість бере, і страшно чогось.

— А казав! — твердо згоджується високий. — І ще казатиму!.. Де ж таки видано, щоб дорослій людині та по тридцять копійок у жнива платилося?.. Та краще пальці свої гризти, ніж за таку плату робити...

Земський просто німіє. Він якось потеряно повертається до блідого Дуринди, розводить руками й говорить: