— От вам!..

— Да! — дивиться й собі на його Дуринда. А в валці потрохи починається знов галас. Але Самоцвіт ніби оживає.

— Ступай сюди! — раптом повертається він до високого мужика.

— Чого?

— Ступай, тобі говорю!..

— А чого я піду?

— Так ти хочеш, щоб я тебе в тюрму одправив?

— А за що мене в тюрму?

— Ага!.. Так ти так!.. Не хочеш, не треба... Будеш же ти каяться!

— Нема чого каяться... Чого мені каяться...

— Добре, добре... Як його звуть?

— Крутоноженко, ваше високоблагородіє! — поспішно вигукує прикажчик.

— Як? Крутоноженко? Який Крутоноженко?

— Та от сей же! Никонор Крутоноженко... Не той, що я кликав до вас... То Никихвор, а це Никонор... Никонор Крутоноженко... То брат цього.

— Постой!.. — раптом перелякано дивиться на його Самоцвіт. — Хіба ж я тобі казав Никихвора кликати?..

Прикажчик теж лякається й мовчки дивиться на його. Перший Крутоноженко, зачувши щось непевне, підходить ближче й пильно дивиться на них, щось напружено думаючи й все-таки держачи полою носа. В валці пробігає якесь шепотіння, а новий Крутоноженко поглядає на першого і теж щось думає.

— Та хіба ж я тобі Никихвора Крутоноженка казав кликати? Га? — знов накидається Самоцвіт на прикажчика. — Хіба ж я тобі, іроде, Никихвора казав кликати. Га?

— Хм... — стурбовано бурмоче прикажчик. — Ну да, Никонора... Ошибся...

— Та ти знаєш, що ти наробив тепер мені? Га? Та ти знаєш, що я через тебе, сукиного сина, чоловікові безневинно морду розбив, я йому кров пустив... Га? Он кого! Он кого мені треба, сукин ти син, анафема, будь ти проклятий, болван ти чортів! Никонора, Никонора, душа твоя чортова!

Прикажчик зовсім прибитий. Він уже стоїть мовчки й тільки кліпає очима. Вся його постать зігнулась і присіла, мов пришиблена.

— А ти, Никихворе, — вмить повертається Самоцвіт до першого Крутоноженка, — чого мовчиш? Якого чорта приліз? От тепер і зрадій...

У валці чується сміх і голоси:

— Ось так краще: кравець згрішив, а шевця повісили!

— Нічого, вони брати, то поділяться! — задумливо кидає якийсь дядько, скоса дивлячись на першого Крутоноженка й усміхаючись самими очима.

Але Крутоноженка першого це, очевидячки, не втішає. Він уже не держиться за носа, й кров ллється по вусах, бороді й падає йому на піджак, але він на те не зважає. Очі його дивляться на Самоцвіта сміливо й з ненавистю.

— Ні, я так не хочу, ваше благородіє, — говорить він рішуче. — Це непорядок. Хоч ви й начальство, а безневинно людей нема чого бить... Я прийшов до вас на суд, думав, що справді... Бо колись, значить, за монопольку було... Так ви мене в морду... Що ж це за порядок такий?... Я буду жаліться. Хто що зробить, а мене в морду?! Що ж то за суд такий?.. Це не суд, а розбій!..

Самоцвіт усе слухає мовчки, трохи винувато і здержуючи себе, але при цих словах аж сатаніє:

— Що? Що ти сказав? — шипить він. — Розбій? Мій суд розбій?!

— Авжеж, розбій! — одсовуючись назад, але й собі сатаніючи, кричить Никихвор. — Що то за мода так бить людей? Який то суд? Суд у городі, а не на дворі...

Але Самоцвіт далі не видержує. Він кидається на Никихвора і, хто його зна, може б, у того й ще звідкись пішла б кров, якби він не кинувся в валку, яка зараз же ховає його.

— Дать його сюди!.. Дать мені їх обох! — тупотить ногами Самоцвіт.

— Дать їх сюди!

Він уже не тямить себе від злості. Всім стає страшно, але всі стоять мовчки, мов подубіли.

— Води!.. Дай води!.. — хрипить він і безсило сідає на східці. Біля його тупчиться блідий переляканий Дуринда і з страхом дивиться на страшенно почервоніле лице й напружену шию. Йому здається, що от-от кров зараз бризне з них.

Напившись, Самоцвіт сидить іще якийсь час нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров'ю очима, й важко сопе. Потім потиху підводиться і, звертаючись до Дуринди, говорить:

— Ще колись так і удар буде... З одним моїм знайомим було... Вспильчивий дуже... Лука!.. Щоб зараз бричка була запряжена... А ти... Крутоноженкам зв'язать руки й посадить на передок... Я їх у город повезу!.. Буде їм настоящий суд... Зараз же...

— Слушаю! — зривається з місця прикажчик, радий, що йому не попало за "ошибку", і біжить до стайні.

— А жатку, значит, я уже без вас не возьму, Михайло Денисович? — несміло нагадує Дуринда, йдучи за ним.

— Жатку?.. А-а!.. Ей! Лука!.. Лука!..

Прикажчик, зачувши, озирається і знов біжить назад.

— От що, Лука... Скільки у нас людей тепер у строку?

— Людей?.. — хмурить лоба й думає прикажчик. — Та чоловік з тридцять буде...

— Ну, так от що! Тих сукиних синів не зачіпай, — хитає головою Самоцвіт до селян. — Я з ними ще розщитаюсь, як приїду... А виряди всіх строкових і пускай жатку в ход... Жаткою будеш робить тепер...

— Как? Позвольте! — скрикує здивований Дуринда. — А вы ж мне обещали?

— Голубе мій сивесенький! — злісно повертається до його земський начальник. — Чи вам заклало, чи повилазило? А як не повилазило, то подивіться на от сих! Бачите?

Дуринда потеряно дивиться на валку селян, що, стиха балакаючи, обступили обох Крутоноженків, і знов переводить очі на Самоцвіта.

— Но как же я без жатки буду?.. Ведь вы же обещали, — бурмоче він. — Михайло Денисович! А может быть, вы как-нибудь с ними... Своим судом... Они боятся вас!— стурбовано й благаючи скрикує він. Але Самоцвіт пильно дивиться на його, чи не сміється він, мовчки показує рукою на селян і мовчки йде до покоїв.

Через півгодини з двору виїжджає бричка, а за бричкою бігунки з Дуриндою. На бричці сидить позаду Самоцвіт, а на передку лицем до його з пов'язаними руками обидва руді Крутоноженки.

З обох боків дороги стоять селяни й похмуро дивляться їм вслід.

На рові стоїть засмикана конячинка й, незважаючи на людей, махає хвостом і сумно хитає головою. Дуринда дивиться на неї, і йому здається, ніби вона цим похитуванням говорить йому: "Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк!"