Поиск
ЗАВІТАННЯ
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…
НА ДАВНІЙ МОТИВ
– На добридень, ти моя голубко!
«На добридень, мій коханий друже!»
– Що ж сьогодні снилось тобі, любко?
«Сон приснився, та дивненький дуже».
– Що ж за диво снилось тобі, мила?
«Мені снились білії лелії…»
– Тішся, мила, бо лелія біла –
Квітка чистої та любої надії!
«Мені снились білії лелії,
Що хитались в місячному світлі,
Мов гадали чарівнії мрії,
І пишались гордії, розквітлі.
І сіяли дивною красою,
Мов непевні, чарівничі квіти,
І блищали ясною росою,
Що горіла, наче самоцвіти.
Приступила я до квітів ближче, –
Всі лелії раптом затремтіли,
Почали хилитись нижче, нижче
Та й пожовкли, далі почорніли.
І з лелій тих чорних поспадали
Всі блискучі самоцвітні роси,
На травиці схиленій лежали,
Наче дрібні та ряснії сльози…»
– Дивний сон твій, любко моя гожа…
А мені червоні снились рожі.
«Тішся, милий, бо червона рожа –
То кохання квітка та розкоші!»
– Мені снилося: червоні рожі
Пломеніли в промені злотистім
І були на райські квіти схожі,
Запашнії, з листячком барвистим.
Так чудово рожі паленіли
Від кохання й радості ясної
І цвіли, тремтіли та горіли
Від жаги палкої, таємної.
Приступив я до одної рожі,
Пригорнуть хотів я до серденька.
Зблідли раптом рожі прехороші
І найкраща роженька ясненька.
Та й умилась буйною росою
Та моя найкраща рожа мила,
Мов підтята гострою косою,
Полягла мені до ніг, змарніла…
Засмутилась пара молоденька,
Зрозуміти снів своїх не може
І додому поверта смутненька.
Дай їм, боже, щоб було все гоже!..
[20 березня 1890 p.]
ПІСНЯ
Чи є кращі між квітками
Та над веснянії?
Чи є в житті кращі літа
Та над молодії?
Не всихайте, пишні квіти,
Цвітіть хоч до літа!
Пождіть літа, доля прийде,
Не тікайте з світа!
Двічі на рік пишні квіти
Та не процвітають;
В житті літа найкращії
Двічі не бувають.
Та ще ж квіти не посохли,
Рута зелененька, –
Не журися, дівчинонько,
Ще ж ти молоденька!
У ПУТЬ
Хвилини йдуть,
Пора у путь!
Прощай, рідний краю!
Вже хутко я піду.
Тут долі не маю, –
На чужині знайду.
Шукатиму долі
В далекій стороні!
Вперед! прагну волі,
У світ пора мені!
Бо літа не ждуть…
Пора мені в путь!
Прощай, товариство, родино-рідна!
Прощай, моя люба дружино смутна!
Я, може, навіки іду в чужий край…
Прощай, – добрим словом мене спогадай!
Я йду, тверда звага
Веде мене на шлях,
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
В далекій чужині
Я сил наберусь
Служити країні
Або – не вернусь…
Я все покидаю: садочки рясні,
І темні діброви, і ниви ясні,
З собою несу я лиш рідні пісні.
Пора у путь,
Хвилини йдуть!
Шумлять на прощання
Зеленії луги,
Летять розставання
Хвилини дорогі!..
Хоч тяжко країну
Рідную покидать,
Я йду на чужину,
Я мушу поспішать.
Далекая путь,
Хвилини не ждуть !
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: