Поиск
ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ
Que suis je, helas!..
Що я тепер, о боже! жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого.
Не будьте, вороги, ненависні до того,
Хто в серці замірів владарних не здійма,
Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,
Не довго втримувать вам лютість серця свого!
Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, –
Що я без щастя-долі у житті сьому
Нічого доброго зробить не мала сили;
Кінця бажайте безталанню мойому,
Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)[8]
I
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька жене,
Немов од дерева одiрваний листочок…
I мчить залiзний велетень мене.
Передо мною килими чудовi
Натура стеле - темнiї луги,
Славути красної бори сосновi
I Случi рiдної веселi береги.
Снується краєвидiв плетениця,
Розтопленим срiблом блищать рiчки, -
То ж матiнка-натура чарiвниця
Розмотує свої стобарвнiї нитки.
II
Далi, все далi! он латанi ниви
Далi, все далi! он латанi ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потiм укрили все хмари тi сивi
Душного диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом, як любiї сни;
Ще за годину, i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!..
Щастя колишнього хвилi злотистi
Час так швидкий пожира, мов огонь, -
Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."
III
Красо України, Подолля!
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
IV
Сонечко встало, прокинулось ясне
Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає вогнем, променiє
I по степу розлива своє свiтлонько красне, -
Степ вiд його червонiє.
Свiтлом рожевим там степ паленiє,
Промiнь де ллється iскристий,
Тiльки туман на заходi суворо синiє,
Там заляга вiн, росистий.
Он степовеє село розляглося
В балцi веселiй та милiй,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тiльки на хатоньцi бiлiй
Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;
Часом могилу стрiваю.
В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -
Тихо, i вiтер не вiє.
Де не погляну, нiде нi билинки,
Тиха травиця лелiє…
V
Великеє мiсто. Будинки високi
Великеє мiсто. Будинки високi,
Людей тих - без лiку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськiї лави широкi,
Скрiзь видно ту юрбу велику.
I все чужина! ох, бiда самотному
У мiстi широкiм!
Себе почувать одиноким!
I добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Тож добрiї люди мене привiтали
В далекiй країнi,
Там друга в прихильнiй дiвчинi
Знайшла я. I моря красу споглядали
Не раз ми при тихiй годинi.
На тихому небi заблиснули зорi,
Огнi запалали
У мiстi. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морi
Незлiченнi свiтла сiяли.
В широкім просторі губилося око,
А думка питала -
Де щастя шукать вона мала,
Любові й надії - у небі високо?
Чи в морі спокою б шукала?
Ні думко! Даремне в світовім просторі
притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях, не в морі, -
Між людьми поради питати!
Шукай, може, душу там знайдеш де щиру
І розум величний;
Де правди не згас промінь пишний,
Там теба шукати любові та миру.
Спокій же знайдеш коись вічний!..
вернуться
8
(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - український бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: