В книзі пророка Малахії сказано: “Бо уста священикові знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел (тобто вісник) Господа Саваофа” (Мал. 2.7). Звертання «отець» визначає найвищий ступінь досконалості християнина: “Пишу вам, отці, бо ви пізнали Того, Хто від початку”, – звертається до досконалих апостол Іван. Отці – це той щабель, на якому відкривається найвище пізнання Сущого від початку. І таким чином звертання до священнослужителя “отець”, є своєрідним авансом, духовним титулом, який повинен постійно нагадувати духовній особі про те хто він, і яких дій, яких знань, якого досконалого життя вимагає від нього його служіння. А також і те, що суттю цього служіння є духовне відродження пастви, приведення до Господа усе нових і нових духовних чад, визволених за допомогою міцного неводу Слова Божого із бурхливих вод “житейського моря, схвильованого спокус бурею” світу цього. Як висловився апостол Павло:

“...остерігаю (вас), як своїх любих дітей.

Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію...” (1Кор. 4.14–15).

Коли пастир церкви, отримавши дар Духа Святого, пасе отару Божу – ми повинні розуміти, що істинний пастир – то Господь. Коли проповідник Євангелії Правди згідно із заповітом Божим “іде і навчає усі народи” всьому тому, що заповів нам Ісус, – ми пам’ятаємо, що один нам Учитель – Господь. Коли священнослужитель духовно народжує новонавернених в Царство Боже – ми розуміємо, що один у нас Отець, що на Небі...

У православній традиції прийняті й інші звертання до духовних осіб в залежності від їхнього ієрархічного становища. Так, до єпископа звертаємося “ваше преосвященство”, до архієпископа та митрополита – “ваше високопреосвященство”, до патріарха – “ваша святість”. Інколи, коли за особливі заслуги церква присвоює духовній особі титул “блаженніший”, то звертаємося “ваше блаженство”.

СУБОТА ГОСПОДНЯ

Запитання: Нещодавно мала розмову з віруючими церкви адвентистів сьомого дня, під час якої вони гостро дорікнули мені за те, що ми, православні, змінили суботу Господню на неділю, а це, мовляв, гріх... Поясніть, чи так це насправді?

Відповідь: Що таке гріх? Як вчить нас Святе Письмо: “Гріх – то беззаконня” (1Ів. 3.4). Отже, гріх – це ніщо інше, як порушення Закону Божого. Саме в цьому, в порушенні Закону, а точніше в порушенні четвертої Заповіді Закону Божого й полягає звинувачення, що про нього розповідає сестра... Що ж, давайте розглянемо це питання якомога детальніше, тим більше, що воно належить до категорії запитань, які найчастіше задають вірні під впливом ідеологічного пресингу так званих “суботників” – представників тих протестантських конфесій, які сповідують святкування суботи, як сьомого дня тижня в єврейському календарі.

Для з’ясування суті питання повернімося до першоджерела – власне до Закону Божого. Для цього відкриймо другу книгу Біблії, “Вихід”, і прочитаймо 20-й розділ з 8-го вірша:

“Пам’ятай день суботній , щоб святити його!

Шість днів працюй і роби всю працю свою,

а день сьомий – субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх.

Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його” (Вих. 20. 8–11).

Через ряд певних причин протестантизм (і, нажаль, сучасне православ’я здебільшого також) впав у буквалізм, по букві трактуючи Святе Письмо, забуваючи слова “апостола народів” Павла: “Буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2Кор. 3.6). Таке буквальне тлумачення Писання й призвело до хибного розуміння самого акту творення.

Адвентисти сьомого дня (як і представники інших “юдействуючих”) тлумачать шість днів створення світу як буквальні шість днів (тобто шість діб по двадцять чотири години). Будь-яка неупереджена людина одразу зазначить у такому трактуванні першого розділу книги “Буття” як мінімум декілька слабких місць, цілком достатніх для його спростування. По-перше, слово, яке перекладачі Біблії переказали як “день” староєврейською мовою (мовою гебру – іврит, що нею написане П’ятикнижжя Мойсеєве), звучить “йом”, і означає також період, етап. Тут мова іде, поза всяким сумнівом, про шість великих періодів, етапів (“днів”) створення світу. І кожен з цих етапів тривав тисячі, мільйони, мільярди років. Бо хто виміряв день Господній?

“Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!” (2Петра 3.8); “Бо в очах Твоїх тисяча літ, – немов день той вчорашній, який проминув...” (Пс. 89(90).4).

Отже, як бачимо, не творив Господь світло в понеділок, твердь у вівторок, море в середу, а світила у четвер. Та Йому це було й не потрібно. Господь – Творець, але Він же і Законодавець! І немає сенсу Йому порушувати власні закони – об’єктивні, вселенські закони розвитку (“еволюція” – латинською evolutio, від evolvo – “розгортаю”). Хоча, безумовно, можна спробувати зобразити Бога таким собі всемогутнім штукарем що, сплескуючи у долоні, миттєво творить Всесвіт. Та й прикрити подібне казково-байкарське тлумачення є чим. Для цього достатньо скористатися цитатою із Святого Письма: “Нічого для Тебе нема неможливого!”, і орудувати нею як універсальним прикриттям своїх наївних поглядів та догм.

По-друге, слово, яке в наших бібліях записане як “субота”, в дійсності звучить як “шабат”, і означає “спокій”. Насправді необхідно просто перекласти це слово на українську мову, і все стане на свої місця! Бо перекладачі Біблії на мови світу, зокрема на українську, перебуваючи у тому-ж таки полоні букви, уявляючи шість днів творення як буквальний тиждень, залишили гебрейське “шабат”, “день спокою”, в інтерпретації “субота”.

Як же насправді звучить четверта Заповідь українською мовою?

“Пам’ятай день спокою , щоб святити його!

Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – день спокою для Господа, Бога твого...

тому поблагословив Господь день спокою і освятив його”.

Тепер зрозуміло, що навіть у буквальному значенні четверта Заповідь говорить не про суботу, а про сьомий день. І, якщо в Україні першим днем тижня є понеділок то, відповідно, сьомим – неділя! Це то і є субота Господня, мовою гебру “шабат”, українською – “день спокою”. І в цей день ми відпочиваємо від усієї праці своєї, і цей день присвячуємо Богові. Якби жили ми в Ізраїлі, де робочий тиждень починається з неділі (неділя за єврейським календарем – перший день тижня), то сьомий день випадав би у нас на суботу. Але поза як ми живемо в країні, де перший день – понеділок, то і сьомим днем у нас є саме неділя.

Тепер повернімося знову до Святого Письма. Підтвердженням того, що біблійною мовою субота – то не день тижня, а день спокою, є те, що в старозавітній Церкві існували поняття суботнього місяця (сьомого місяця року) і суботнього року (сьомого року, року прощення або відпущення). Але ніде не бачимо місяця чи року-понеділка, року-вівторка, року-середи...

Наведу іще декілька на мою думку цікавих аргументів на користь того, що поняття “єврейська календарна субота” і “субота Господня” – далеко не тотожні. Як сказав Господь:

“Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи,

а тому то Син Людський (тут – Христос) Господь і суботі” (Мк. 2.27–28)...

Під час богословських дискусій на тему суботи наші брати адвентисти постійно наголошують, що субота дана людству від створення світу. На підтвердження цієї тези, як правило, наводяться слова з Писання:

“І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку Він чинив. І Він відпочив у дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив.