Палажка. Свят, свят! Що ти?

Лучицька. Зрада, зрада!

Палажка. Яка? Кому?

Лучицька. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...

Палажка (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб - то світова річ; святе вінчання - од бога... То ж оті твої кіятри - од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!

Лучицька. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...

Палажка. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина - і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, -  утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, - я ж тебе так люблю, -  залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?

Лучицька (лама руки). Няню, не спокушайте мене...

Палажка. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.

Лучицька (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).

Лучицька і Квітка.

Лучицька (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?

Квітка. Я.

Лучицька (важко дише). А як я просила, благала...

Квітка. Над силу...

Лучицька. А мені б то за жарт??

Квітка. За що ж? Нащо ж?

Лучицька. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...

Квітка. Стійте, не женіть мене...

Лучицька (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!

Квітка (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...

Лучицька. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...

Квітка (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Лучицька. Ви знову...

Квітка. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас - темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Лучицька (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...

Квітка. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти не зміг, що в польовій квіточці - всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Лучицька. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

Квітка. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Лучицька. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила, дитиною була.

Квітка. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..

Лучицька (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...

Квітка. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" - і умру, без вагання умру! Чи вірите - ні спокою, ні сну... І день і ніч - все про вас... про тебе: очі заплющу - ти, розплющу - ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Лучицька (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!

Квітка (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!

Лучицька (за ним). Антоне Павловичу, на бога...

Квітка (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...

Лучицька. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

Квітка. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками...

Лучицька. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

Квітка. Марусе! (Притягаючи її стан).

Лучицька. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

Квітка (обійма її), Марусе! Квіточко!

Ті ж і Антипов.

Антипов (за дверима). Можно войти?

Лучицька (виривається, зрадівши). Можно, можно.

Квітка. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Лучицька. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

Квітка. А, так кінець! 

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

Антипов (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Лучицька (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

Антипов. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Лучицька. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

Антипов. Нет, honni solt, qui mal y pense! [3] Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте эту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, -  я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, -  это сила вещей. 

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню. 

Лучицька. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь - эгоизм...