Антипов. Вы правы, но от этого вам не легче...

Лучицька (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм - неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

Антипов. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Лучицька (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым! 

Чути стук. 

Ай! БожеЕ!

Антипов. Что с вами?

Лучицька. Выстрел?

Антипов. Что вы? То хлопнула дверь.

Лучицька. Правда?

Антипов. Верьте!

Лучицька. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я - оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...

Антипов. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна...

Лучицька (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...

Антипов. Что вы? Что вы? Откуда такая мрачность и недоверие к себе?

Лучицька. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...

Антипов. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

Ті ж  і Палажка.

Лучицька (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

Палажка. Ні, не виходив.

Лучицька. А поглядіть. 

Палажка виходить. 

Антипов. Вы встревожены?

Лучицька. Нет, просто интересно... Слышите, какая беготня?

Антипов. Поезд пришел... Пассажиры...

Лучицька. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...

Антипов. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...

Лучицька. Вы преувеличиваете... А Квятковская?

Антипов. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...

Лучицька. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?

Антипов. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...

Лучицька (прислухається). Нет, шум...

Антипов. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Лучицька. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

Квітка (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Лучицька. Ах, як жаль!..

Квітка (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя! 

Завіса

Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

Лучицька, Палажка і Гаша.

Лучицька (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак? Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки... Троянди ж були, гвоздички... і нема! Я так жалувала їх! Хто то?

Гаша (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.

Лучицька. Хоч би було трошечки мені зоставити.

Палажка (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.

Гаша. Чого ж то так?

Палажка. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"

Гаша. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!

Палажка. Я - сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити...

Гаша. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).

Палажка (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує... (втира сльозу) банітує!..

Лучицька (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рідну... Це мені образа. (Гірко). Ех, няню, няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує... Він мене коха, то решта пусте!

Палажка. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала...

Лучицька. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.

Палажка (махнула рукою). Ет!

Лучицька. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, -  ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається... Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли...

Палажка. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.

Лучицька. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих - то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають... А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися... Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх... 

Няня пішла. 

Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною - все яскріло, пишало, всміхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше... Все на полювання... Ох, нудьга яка!

Палажка (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться...

Лучицька. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.

Ті ж і Квітка.

Лучицька (побачивши, кинула лійку - і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).

Квітка (обнімає). Зозулько моя! Ну як?

Лучицька. Скучила, так скучила!..

Квітка. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.

Лучицька. То перше було, а тепер усе на полюванні...