Калинович. I суть за­да­вить вас! Во­на да­ле­ко страш­нi­ша, нiж те не­ви­ди­ме ко­ле­со, що так ля­ка­ло вас! Ска­жу вам, що те­пер єсть iн­те­лi­гент­нi, чес­нi ха­зяїни, сильнi ду­хом, кот­рi бо­рються з ста­рою зак­вас­кою в ха­зяй­ст­вi, ба­жа­ючи пос­та­но­ви­ти прав­ди­вi вiд­но­си­ни мiж ха­зяїном i ро­бiт­ни­ком, але не знаю, чи їм це удасться! Та­ких бор­цiв ще ма­ло, - прав­да, тiлько не вам ря­ди їх по­пов­нять!.. Бог з ним, з ха­зяй­ст­вом: труд­но там прав­ду на­са­дить, де спо­кон­вi­ку у ко­ре­нi ле­жить неп­рав­да! Кра­ще хо­дiм по­руч зо мною на ко­рис­ну пра­цю в шко­лi. Прав­да, що й там труд­но теж, а все ж та­ки ми труд­но­щi пе­ре­бо­рем - на те є би­тi шля­хи - i бу­де­мо мiж мо­лод­дю на­саж­дать iде­али кра­що­го жит­тя! Бу­ду­щи­на в ру­ках но­во­го по­ко­лiн­ня, i чим бiльше вий­де з шко­ли лю­дей з чес­ним i прав­ди­вим пог­ля­дом на свої обов'язки пе­ред спiльною гро­ма­дою, тим ско­рi­ше ви­рос­те се­ред лю­дей на­й­бiльша су­ма спра­вед­ли­вос­тi!.. Прос­тiть ме­не, Со­фiє Те­ре­нтіївно: я за­був, що ви вже не вос­пи­та­ни­ця, i чи­таю сам лек­цiї…

Соня. О, ви воск­ре­шаєте у моїй пам'ятi днi пер­шо­го зна­комст­ва… Я прий­ня­ла всi на­шi iде­али i жаж­ду, i шу­каю, де ме­нi їх до жит­тя прик­ластц… А от i шлях ви по­ка­за­ли, i по­ве­де­те слi­пу…

Калинович. А по­ки ми пi­де­мо своїм шля­хом, доб­ре i те, що ви за­ду­ма­ли ро­би­ти. Тiлько я не ду­маю, щоб вам це уда­лось. Та­то не при­вик до тих iде­алiв, якi ви бу­де­те ко­му у вi­чi ти­кать; у вас щох­ви­ли­ни бу­де не­по­ро­зу­мiн­ня, свар­ка… Ну, що ро­бить? Це пе­ре­ход­ний сту­пiнь; ви ж, пев­но, ка­за­ли та­то­вi й ма­мi про на­ше влас­не дi­ло? Що во­ни?

Соня. Ма­ма зна i ра­да, а та­то­вi ще не ка­за­ли. На та­то­вi iме­ни­ни ви приїде­те i са­мi по­ба­ла­каєте. Та ще за­хо­пiть Зо­лот­ницько­го, - та­то бу­де рад. Пет­ро Пет­ро­вич має на та­та вплив… А тiлько ви не бiй­тесь нi­чо­го: я вас не зра­дю - от моя ру­ка!

Калинович (цi­лує ру­ку). Ру­ка сильна, i опер­тись на неї мож­на. А як та­то не зго­диться?

Соня. То­дi я приїду в го­род i ми по­вiн­чаємось, та й го­дi!

Калинович. Бра­во, рi­ше­нiє ра­ди­кальне!

Соня. Хо­дiм же по­ки що у ха­ту. Я вам заг­раю, ви зас­пi­ваєте, а та­то лю­бе спiв.

Ка­ли­но­вич. Хо­дiм. - Iдуть. - Я бу­ду так спi­вать, щоб ти… щоб ви…

Соня. Ну, ну, вже не поп­рав­ляй­ся, го­во­ри "ти", для ме­не це при­ят­но.

Калинович. Щоб ти у кож­нiй но­тi чу­ла моє до те­бе щи­ре ко­хан­ня!..

Соня. Отак са­ме i я бу­ду аком­па­нi­ро­вать. А ста­рi на­шi бу­дуть та­ять! Му­зи­ка до вся­ко­го сер­ця i до вся­кої ду­шi од­на­ко­во го­во­рить своїм улес­ли­вим, ча­рiв­ним язи­ком!

Пiшли.

Лiхтаренко i Феноген (за сценою).

Феноген. Ой-ой-ой! Вий­шли.

Лiхтаренко. Ой-ой-ой!

Феноген. Я вас не бо­юся!

Лiхтаренко. I я вас не зля­ка­юсь!

Феноген. По­ба­чи­мо!

Лiхтаренко. По­ба­чи­мо!

Феноген. Що ви ме­нi мо­же­те зро­бить?

Лiхтаренко. А ви ме­нi що? Я не Зе­лепський.

Феноген. Я? Ха! Я де­що знаю. Ска­жу - i по­ле­тиш!

Лiхтаренко. I я де­що знаю. Ска­жу - i зос­та­нусь, а Фе­но­ге­но­вi в по­ти­ли­цю!

Феноген. Ти про ме­не нi­чо­го не знаєш ху­до­го.

Лiхтаренко. I ти про ме­не нi­чо­го не знаєш.

Феноген. А за бу­ря­ки!

Лiхтаренко. А за ва­ла­хи!

Феноген. Що - за ва­ла­хи? Що? Ну, ска­жи!

Лiхтаренко. Пер­ше ска­жи за бу­ря­ки, а я по­чи­нать не хо­чу.

Феноген. А хто при зда­чi бу­ря­кiв взяв з за­во­да п'ятсот кар­бо­ван­цiв?

Лiхтаренко. Я взяв. Та не до­ка­жеш, не в тi взув­ся! А ти взяв за ва­ла­хи з куп­ця по гри­ве­ни­ку вiд ва­ла­ха - двiс­тi руб­лiв, i я до­ка­жу, бо маю лист вiд Крач­ковсько­го!

Феноген. Я не брав - вiн сам дав.

Лiхтаренко. Еге! Не вмер Да­ни­ло, та бо­ляч­ка вда­ви­ла! Слу­хай­те, Фе­но­ген Пет­ро­вич! Ви не сва­рiться зо мною, бо нас­ко­чи­ла ко­са на "ка­мiнь. Я не з тих, що бо­яться! Нi! Так i знай­те. Бе­рiть - я вам не за­ва­жаю, не за­ва­жай­те й ме­нi! Я не вiзьму по-дур­но­му, а пер­ше зроб­лю ха­зяїно­вi ко­ристь, а по­тiм i се­бе не за­бу­ду… Кра­ще зро­би­мо мiж со­бою до­го­вор: брать, де да­ють i де мож­на, а па мен­ших звер­тать! От ви хо­тi­ли виг­нать Кли­ма - так i тре­ба, щоб за­ма­зать очi за ва­ла­хи, бо й вiн де­що знає, - тiлько вам це не уда­ло­ся; хо­тi­ли наш­ко­дить за пше­ни­цю ме­нi, та наш­ко­ди­ли Зо­зу­лi… Бо ви чу­ли дзвiн, та не знаєте, вiд­кiль вiн, пос­та­рi­ли, ню­ха­ло зоп­су­ва­ло­ся! За пше­ни­цю я взяв теж п'ятсот руб­лiв, по пiв­ко­пiй­ки з пу­да, ану, до­ка­жiть… То-то! А як­би ви бу­ли в ком­па­нiї зо мною, то я взяв би по ко­пiй­цi i вам дав би трис­та кар­бо­ван­цiв, а ха­зяїн взяв би не со­рок ти­сяч чис­то­га­ном, а трид­цять вi­сiм… Чо­го ж йо­му ще? Дай бо­же по­вiк! Що, хi­ба не прав­да?

Феноген. Прав­да!.. Див­люсь я на те­бе i ду­маю: де ти так­ни узяв­ся? От вiк про­жив ко­ло та­ких дiл, де кож­ний день од­ним ве­ли­кi ба­ри­шi, дру­гим гро­шi, а тре­тiм, як ка­жуть, ши­шi, - а та­ко­го iдо­ла, як ти, не ба­чив! Ми хоч кри­лись i криємось, а ти го­во­риш про те, що взяв чи вкрав, не­мов ко­му доб­ро зро­бив!!!

Лiхтаренко. А як же б ти ду­мав?! Що то за сло­во - ук­рас­ти? Ук­рас­ти мож­на тiлько ко­ня­ку, во­ла i все те, що є жи­во­го i що го­то­ве вже ле­жить на свой­ому мiс­цi. Я нi­чо­го та­ко­го не бе­ру, не кра­ду - бо­же сох­ра­ни! Я так роб­лю: щоб все те, що є в ха­зяїна, бу­ло цi­ле i щоб ме­нi бу­ла ко­ристь! Це ко­мер­чеський ген­дель! От я од­бе­ру вiд му­жи­кiв об­роч­ну ка­зен­ну зем­лю, вiзьму на­дi­ли в арен­ду, i му­жи­ки, ос­тав­шись без зем­лi, бу­дуть ро­бить на на­шо­го ха­зяїна, як крi­па­ки! Та щоб вiд та­ко­го ко­мер­чесько­го ген­де­ля не мать ко­рис­тi! То­дi б я лi­чив се­бе пос­лiд­нiм дур­нем! Ха­зяїн хо­че за­ро­бить, i я хо­чу за­ро­бить? Всi рвуть, де тiльки мож­на зiр­вать, а я бу­ду ди­виться та за­ви­до­вать, як лю­де ба­га­тi­ють? Я не та­кий! За­ви­ду­ють тiлько не­до­те­пи!

Феноген. I ро­зум­но, i прав­ди­во! I де ти та­кий узяв­ся? Лiх­та­рен­ко. Хазяїни ви­ко­ха­ли! Ба­чи­те, ко­лись, ка­жуть, бу­ли од­важ­нi лю­де на вiй­нi, - би­лись, ру­ба­лись, па­ли­ли; го­ло­ви ко­ти­лись з плеч, як ка­пус­та з ка­ча­нiв; те­пер не­ма та­ких стра­хо­вий i вся од­ва­га чо­ло­вi­ча йде на те - де б бiльше за­че­пить!.. Ко­лись бу­сур­ма­нiв об­ди­ра­ли, а те­пер своїх рiд­них! Як на вiй­нi нi­ко­го не жа­лi­ли, - бо ти не вб'єш, те­бе уб'ють, - так тут не­ма чо­го сли­ни роз­пус­кать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з те­бе!

Феноген. Ну, по­цi­луємся i бу­де­мо то­ва­ри­ша­ми!

Цiлуються.

Лiхтаренко. Так кра­ще! Знай­те, що Петька Ми­хай­лов ду­ту свою тор­гов­лю i все ха­зяй­ст­во хо­че зiр­вать мi­ною банк­ротст­ва. Банк­ротст­во - ко­мер­чеський ген­дель! Цим спо­со­бом вiн обiк­ра­де ба­га­то лю­дей, а сам на­жи­ве мi­лi­он! Ме­нi вже вi­до­мо, що i наш ха­зяїн взяв­ся йо­му по­ма­гать i пе­ре­га­няє на свої сте­пи два­над­цять ти­сяч овець. Куртц - "етi нi­ког­да!", бо вiн ду­рень, а ми - "етi всег­да!". При сал­га­нах бу­де­те ви - не ло­вiть же гав! Ко­ли пер­ше бра­ли ко­пiй­ку, бе­рiть де­сять! Жа­лi­тись не бу­дуть, не­ма ку­ди: тут вор у во­ра кра­де! Ко­ли що тре­ба, я по­мо­жу, за­те ж, що б я не зро­бив, - по­ма­гай­те! Що б ви не по­чу­ли: ко­му i скiлько я дав одс­туп­но­го на тор­гах за об­роч­ну ка­зен­ну зем­лю, за скiлько я пiд­ку­пив пол­но­мо­че­них i всю гро­ма­ду вiд­дать свої на­дi­ли в арен­ду, - не ва­ше дi­ло!

Феноген. Я i слi­пий, i глу­хий, i нi­мий: ро­би, як хо­чеш, та ме­не не за­бу­вай.