Входе Зо­зу­ля.

Лiх­та­ренко, Фе­но­ген i Зо­зу­ля.

Зозуля. До ре­чi я вас тут обох зас­тав! Ви, Фе­но­ген Пет­ро­вич, ха­зяїно­вi на­го­во­ри­ли, а Пор­фи­рiй Арис­тар­хо­вич, не зас­ту­пи­лись, i я зiс­тав­ся осо­ром­ле­ний не­вин­но i без хлi­ба!

Феноген. Те­бе по­ка­ра­но для при­мi­ру, щоб дру­гi ба­чи­ли ка­ру i бо­ялись! А без стра­ху - один вiзьме, дру­гий вiзьме, по­тiм ро­зо­ре­нiє; а ми всi хлiб ко­ло ха­зяїна їмо… Бе­ре­жи ха­зя­й­сько­го доб­ра, як ока: грiх ве­ли­кий по­тай брать з еко­но­мiї.

Зозуля. Так я ж не брав, бо­га бiй­тесь!

Лiхтаренко. То хтось дру­гий взяв: з пальця ж не вис­мок­та­ли.

Зозуля. То я за дру­го­го по­ви­нен страж­дать?

Лiхтаренко. А так. От те­пер те­бе роз­щи­та­ли, грiх пок­рив­ся, все за­тих­ло, i ха­зяїн зас­по­коївся, не бу­де гриз­ти дру­гих. По­тiм, мо­же, ще що про­па­де, ска­жуть: Зо­зу­ля взяв, - а те­бе вже не­ма, i зно­ву ти­хо, i для дру­гих по­лег­кiсть. Тут ко­ле­со так кру­титься: од­них да­ве, а дру­гi прос­ка­ку­ють!

Зозуля. У ме­не во­лос­ся на го­ло­вi пiд­нi­мається вiд ва­ших ре­чей. Нев­же вам нi крих­ти не жаль ме­не, моєї чес­тi i моєї сiм'ї? Я ж нi­чо­го не взяв, i ще на­вiть не нав­чив­ся крас­ти, бо тiлько то­рiк з зем­ле­дiльчеської шко­ли вий­шов. Ви ж цим псуєте на­вiк в моїм жит­тi шлях: ме­не нiх­то не прий­ме на служ­бу!

Феноген. Прий­муть! Нi доб­ро­го, нi зло­го атес­та­та то­бi не да­дуть; пуб­лi­ка­цiї об тiм, за вi­що те­бе роз­щи­та­ли, нiг­де не бу­де, то й мiс­це, бог дасть, най­деш со­бi! Тiлько раю то­бi: слу­жи чес­но, не пас­кудь своїх рук, то й ця ви­на то­бi прос­титься; ко­ли ж нас хто за­пи­тає: чо­го роз­щи­та­ли? - то i ми ска­же­мо: сам не за­хо­тiв!

Зозуля. То це й уся по­ра­да? То й ха­зяїн те са­ме ска­же?

Фєноген. Ха­зяїн сам ска­зав - роз­щи­тать те­бе.

Зозуля. Бо­же мiй, бо­же мiй! Що ж я та­то­вi ска­жу, що ма­ти по­ду­ма? Во­ни ра­дi­ли, бi­до­ла­хи, що я на хо­ро­шо­му мiс­цi, що бу­ду їм по­ма­гать i мен­ших бра­тiв ви­вес­ти в лю­де, i на то­бi - прог­на­ли, прог­на­ли нi за що, а ка­жуть: ук­рав! Бо­же мiй! Я ук­рав! Та ско­рi­ше б у ме­не ру­ка вiд­сох­ла, нiж про­тяг­ну­лась до чу­жо­го, ско­рi­ще б мо­зок мiй ви­сох в го­ло­вi, нiж про­шеп­тав ме­нi дум­ку ук­рас­ти! Нев­же нi в ко­го з вас не по­во­рух­неться сер­це жа­лем на мої прав­ди­вi сло­ва, що я так щи­ро вам ка­жу?

Лiхтаренко. Так го­во­рять усi, ко­го прист­рун­чить ли­хо. Звiд­кiль же мiр­ку взять, щоб нею змi­рять, що те, що ти го­во­риш, - прав­да?

Зозуля. З сер­ця, з сер­ця чо­ло­вi­чо­го по­вин­на мiр­ка ви­ни­кать, та тiлько сер­ця в вас не­має, а честь дав­но вже по­те­ря­ли, бо ви са­мi зло­дю­ги i не по­вi­ри­те нi­ко­му, що вiн не кра­де так як ви. Бо­дай же дi­тям ва­шим до всiх їх дiл та­ку, як ви до ме­не, мiр­ку прик­ла­да­ли! Ка­ти без­душ­нi ви! (Пi­шов.)

Лiхтаренко. Оце той ду­рень, що й в церк­вi б'ють!

Феноген. Сми­рив­ся б, поп­ла­кав, по­хо­див, поп­ро­сив, нав­ко­лiш­ках поп­ро­сив - i зно­ву б прий­ня­ли; а вiн бач як но­са пiд­нi­ма i так нас опас­ку­див, що ко­ли б по­чув хто, то ще б по­ду­мав справ­дi, що ми зло­дiї…

Лiхтаренко. Та­ким дур­нем ко­лись i я був… А хто б те­пер по­вi­рив? Ха-ха-ха! Жит­тя нав­чить. Мо­ло­де - дур­не!.. Так я пi­дож­ду в кон­то­рi, а ви про все до­ло­жи­те ха­зяїно­вi так, як слiд… Не за­бу­вай­те тiлько на­шої умо­ви, то­дi доб­ре бу­де нам обом! (Пi­шов.)

Феноген, а по­тiм Ка­ли­но­вич, Со­ня i Пу­зир.

Феноген (сам). Ба­чив я ко­мер­чеських лю­дей ба­га­то, а та­ко­го iдо­ла, як Лiх­та­рен­ко, ще не до­во­ди­ло­ся ба­чить!

Входять на крильце Ка­ли­но­вич, Со­ня i Пу­зир.

Пузир. Зна­ете, я б на ва­шiм мiс­нi з та­ким чу­до­вим го­ло­сом у нро­то­дi­яко­ни пi­шов: вiч­ний i не важ­кий ку­сок хлi­ба!

Соня. Учи­тель гiм­на­зiї, та­ту, бiльш обез­пе­че­ний, нiж про­то­дi­якон.

Пузир. Нi, доч­ко, про­то­дi­якон i обез­пе­че-ний бiльше, i якось вид­нi­ще мiс­то!.. А при­ят­но, при­ят­но ви спi­ваєте. Ота­кий у ме­не був ко­лись ча­бан: як зас­пi­ває, то всi пла­чуть!.. Що ж, нег­ра­мот­ний, - а вже я йо­го ви­вiв би в дi­яко­ни. Ай спi­вав, ай спi­вав! Як за­ве­де, бу­ва­ло, "Он з-за го­ри, з-за ли­ма­ну"… А-а! Чу­до­во спi­вав!

Калинович. Де ж i го­ло­сам буть, як не в на­ро­дi. Що ви­рос­тає на во­лi, се­ред сте­пу ши­ро­ко­го! А у вас, ка­жуть, єсть та­кi сте­пи, що на­га­ду­ють со­бою степ Го­го­ля?

Пузир. Не знаю, я на сте­пах у Го­го­ля не бу­вав!

Соня. Го­голь, та­ту, пи­са­тель; вiн в книж­цi степ опи­сав ду­же гар­но.

Пузир. Ха-ха! Який там в книж­цi степ? От як­би вiн по­ба­чив справж­нiй степ без краю, на кот­рiм де-не-де мрi­ють ота­ри овець, а тир­са ви­ще по­яса, мов шов­ком зем­лю ук­ри­ває i шу­мить, шу­мить… Я всю мо­ло­дiсть про­вiв у сте­пу…

Калинович. А ви по­етич­но ма­люєте степ… (До Со­нi.) Та­лант!.. Про­щай­те!

Соня. Кра­ще б ви поїха­ли на­ши­ми кiньми, прав­да, та­ту?

Пузир. А чом же та­ко­го спi­ва­ку та не од­вез­ти!

Калинович. Спа­си­бi! У ме­не є зво­щик.

Пузир. I весь час тут стоїть? Охо­та гро­шi тра­тить, пев­но, ба­га­то маєте… Ха-ха-ха!

Калинович (смiється). Бу­де з ме­не!

Пузир. Про­щай­те! Кла­няй­тесь на­чальни­цi гiм­на­зiї - ду­же при­ят­на жен­щи­на (Iдe.)

Калинович. Доб­ре!

Bбiгає Ха­ри­тон.

Харитон. Феноген Пет­ро­вич, не­щас­тя: Зо­зу­ля по­вi­сив­ся!

Феноген. Де?

Харитон. Уран­цi по­лу­чив в кон­то­рi ро­щот, а оце свi­жо по­вi­сив­ся!

Соня. Ай!!

Калинович. Ха­зяй­ське ко­ле­со роз­да­ви­ло!

Завiса.

Кабiнет.

Феноген (один. Чи­тає лист). "Мно­го­ува­жаємий Фено­ген Пет­ро­вич. Пос­пе­шаю очень спєш­но увє­дом­лять вас, что да­же очень весьма хо­ро­шеє i до­ход­ноє iмєнiє для вас наш­лось. П'ятсот де­сятин, став риб­ний, во­дя­ной млин на два пос­та­ва з фо­лю­ша­ми. От стан­цiї трьох з по­ло­ви­ною верс­тов". (Го­во­ре.) А де, то й не ка­же, боїться, що обiй­дусь без нього, - хит­рий з бi­са. Ну, що ж да­лi? (Чи­тає.) "У го­ро­дi но­вость: сьогод­ня Пет­ра Тимофійовича по­са­ди­ли в ост­рог!" (Го­во­ре.) Ота­ка ло­вись! Банк­ротст­во не уда­лось. (Чи­тає.) "Большой скан­дал, i мно­гiм лю­дям не­щас­тя. На днях бу­ду у ва­ших мєс­тах. По­го­во­рiм под­роб­но. Ха­зяїну об ост­рог по­ка не го­во­рiть. Ваш по­кор­ний слу­га Гри­го­рiй Мой­сейович Ма­юфес". (Го­во­ре.) По­га­но. Лiх­та­рен­ко ка­зав, що у це дi­ло вско­чив i наш ха­зяїн. Чи ска­зать йо­му, чи справ­дi про­мов­чать? Мов­чать кра­ще, щоб не ви­яви­лись ча­сом мої сто­сун­ки з Ма­юфе­сом.

Феноген i Ма­рiя Іванівна.

Марiя Іванівна. Ну, Фе­но­ге­нуш­ка, що ж наш iме­нин­ник, вже одяг­ся?

Феноген. Одяг­ли­ся. Уго­во­рив-та­ки на­дiть крох­мальну со­роч­ку i но­вий сюр­тук; а при ор­де­нi зов­сiм не той чо­ло­вiк, i Зо­лот­ницько­му не вступ­лять. Си­дять i якусь ко­мер­цiю на що­тах вик­ла­да­ють.

Марiя Іванівна. Сла­ва бо­гу, хоч при­че­пу­рив­ся. Со­ня вчо­ра цi­лий ве­чiр умов­ля­ла, бо, мо­же, хто з го­ро­да сьогод­ня приїде… От що, Фе­но­ге­нуш­ка: я йо­му спра­ви­ла та­кий но­вий ха­лат, що ах! Тiлько ж ти знаєш, що Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич бу­де сер­диться, ко­ли доз­нається, що я на ха­лат ба­га­то гро­шей по­те­ря­ла, так ти йо­му не го­во­ри, а по­мо­жи. Ха­лат при­не­се Пав­ли­на i зап­ро­се за нього тiлько п'ятде­сят руб­лiв. Сам по­ба­чиш, що це все од­но, що дур­но взять та­ку до­ро­гу i гар­ну вещ! На слу­чай же Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич не за­хо­че брать ха­ла­та, уго­во­ри йо­го, ти умiєш. От то­бi за це на чай п'ять руб­лiв…