Мар­тин. Глу­ха!

Палажка. От­же, єй-бо­гу, так i вчеп­лю­ся у чуп­ри­ну, як бу­деш ла­яться!

Мартин (на­бiк). Чо­го доб­ро­го, вче­питься! Це бу­де не по-дво­рянськи. (До Па­лаж­ки.) Не сердься, Па­ла­зю, а ска­жи ме­нi - тiї ба­чи­ла ту бу­ма­гу, що Сте­пан при­вiз?

Палажка. Ба­чи­ла.

Мартин. I чу­ла, що вiн чи­тав у бу­ма­зi?

Палажка. Чо­го ти при­че­пив­ся до ме­не? Не ба­ла­кай нав­тям­ки; ка­жи тов­ком: чи вiд­да­мо Ма­ри­сю за Ми­ко­лу? Не мо­роч ме­не.

Мартин. Дi­ло шiсть мi­ся­цiв в ге­рольдiї, не сьогод­ня-за­вт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, а я доч­ку вiд­дам за му­жи­ка!.. Що ж то я з глуз­ду з'їхав, чи як?

Палажка. Здається ме­нi, що з'їхав: не ве­лиш нi ме­нi, нi доч­цi ро­бить, сам не ро­биш, по­най­мав най­ми­тiв, най­ми­чок, ха­зяй­ст­во псується…

Мартин. Па­ла­зю! Дво­ря­нин - од­но, хлоп - дру­ге!.. Мо­же, ти цього не ро­зу­мiєш, то то­бi яс­нi­ше ска­жу: сме­та­на - од­но, а кис­ле мо­ло­ко - дру­ге! О! Ро­зу­мiєш?

Палажка. Од­но ро­зу­мiю, що ти сте­ряв­ся ро­зу­мом.

Мартин. О гос­по­ди, о гос­по­ди! На­що ти ме­не до­вiв до то­го, що я од­ру­жив­ся з прос­тою му­жич­кою! Нi­чо­го не тя-ме - як до пенька ба­ла­каєш. I ка­зав же по­кiй­ний па­пiнька: же­нись, си­ну, на шлях­тян­цi. Нi, та­ки пог­нав­ся за чор­ни­ми бро­ва­ми! От i до­жив: бро­ви зли­ня­ли, а го­но­ру як не бу­ло; так i не­ма!

Палажка. Бо­же­вiльний! Єй-бо­гу, бо­же­вiльний! Ти б дро­ку на­пив­ся.

Мартин. Що ти з нею бу­деш ба­ла­кать?.. Хi­ба то­бi кра­ще бу­де ба­чить свою доч­ку за ре­па­ним му­жи­ком Ми­ко­лою, нiж за гу­бернським сек­ре­та­рем-ре­гiст­ра­то­ром? Кра­ще? Ка­жи!

Палажка. А де ж вiн у бi­са, той… рос­те­ра­тор?

Мартин. Ре­гiст­ра­тор.

Па­лаж­ка. Та не ви­мов­лю.

Мартин. Ото-то ж бо­же! Приїде, душ­ко, приїде! Про нього же й ка­зав Сте­па­но­вi на од'їздi - чу­ла?

Палажка. То чом же ти ме­нi не ска­зав? А то: i слi­па, i глу­ха - тiлько розд­ра­ту­вав ме­не… Ну, а Ма­ри­ся?.. Ти ж її пи­тав, - мо­же, во­на не схо­че?

Мартин. I пи­тать не бу­ду, на­що пи­тать? Во­на не дур­на, в нiй батько­ва кров, роз­бе­ре, не бiйсь, де пан, а де му­жик!

Палажка. Дай бо­же! Хi­ба я їй во­рог?

Мартин. I я не во­рог своїм дi­тям, хо­чу обох дi­тей прист­роїть по-дво­рянськи!.. Тiлько ти, Па­ла­зю-душ­ко, здi­лай ми­лость, не су­пе­реч ме­нi, слу­хай ме­не.

Палажка. Не дра­туй ме­не, то все бу­ду ро­бить, як зве­лиш.

Мартин. Ну, го­дi! Сi­дай, душ­ко! Омелько при­ве­зе са-му­варь, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю. Чай я пив i знаю, як йо­го нас­та­нов­лять, то сам то­бi роз­ка­жу; а ко­фiю не знаю, як роб­лять.. Пi­ди ти за­раз до Си­до­ро­вич­ки - во­на зна - i пов­чи­ся у неї. I роз­пи­тай гар­ненько, як йо­го роб­лять i ко­ли йо­го по­да­ють: чи до бор­щу, чи на нiч?

Па­лаж­ка. А ко­ли ж приїде же­них?

Мартин. От Омелько при­ве­зе звiст­ку, а мо­же, й са­мо­го при­ве­зе, бо не­дур­но ж йо­го так дов­го не­ма, ма­буть, за­дер­жав, по­ки з при­сутст­вiя вий­дуть.

Палажка. То я ж за­раз i пi­ду, бо, мо­же, сьогод­ня й при­ве­зе.

Мартин. Iди, iди, душ­ко! Та роз­пи­тай гар­ненько про всi зви­чаї i по­ряд­ки дво­рянськi.

Палажка пiш­ла.

ЯВА III

Мартин, а по­тiм Тро­хим i Омелько.

Мартин (один). Дов­го ж не­ма Омелька! Пев­но, при­ве­зе же­ни­ха. Та вже по­ра б йо­му й приїхать дав­но. Тре­ба бу­де поп­ро­сить на ве­чiр Про­та­сiя; вiн гар­но i ба­га­то умiє ба­ла­кать… А важ­ко i в дво­рянст­вi жить: роз­хо­ду, роз­хо­ду, - самим уро­бить якось, не при­хо­диться…

Входе Тро­хим.

Трохим. Па­не! На­ших двi па­ри во­лiв i двi ко­ро­ви зай­няв еко­ном у двiр.

Мартин. Де ж во­ни пас­лись?

Трохим. Та в че­ре­дi, з че­ре­ди й зай­няв!

Мартин. Як вiн смiв?!

Трохим. Так пан Кра­совський зве­лiв.

Мартин. О, ви­ро­док з шля­хетсько­го за­во­ду! О, гай­да­ма­ка! Гра­би­тель! За що ж?

Трохим. Ка­же, що на вас на­ки­ну­ли чинш i по­ки не зап­ла­ти­те - не вiд­дасть.

Мартин. Не вiд­дасть?.. Бе­ри па­ли­цю i ме­нi знай­ди доб­ро­го дрюч­ка!.. Я їм по­ка­жу… Я… Ми їм по­ка­же­мо!

Трохим. Нi, па­не, я не пi­ду. Вiн пох­ва­ляється i вам на спи­нi гор­ба зро­бить. Ка­же: Бо­ру­ля до­би­вається бу­маж­но­го гор­ба, а я йо­му на спи­нi гор­ба над­рю­кую.

Мартин. Хто це ка­зав?

Трохим. Еко­ном.

Мартин. О, хлоп по­га­ний! Вiн, най­мит Кра­совсько­го, ме­нi гор­ба зро­бе? Ме­нi?.. Та я… Зап­ря­гай ко­ней, поїду за­раз в стан! Це гра­бiж, гра­бiж!…

Трохим. Не­ма ж на­та­чан­ки ще з го­ро­да.

Мартин. Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки, по­зич.

Трохим пi­шов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це ме­нi ще i на ру­ку - не­хай граб­лять!.. Ра­зом за все от­вiт да­си! Нi, па­не Кра­совський, Бо­ру­ля ще по­тя­гається з то­бою! Ма­буть, по­чув, що дi­ло в ге­рольдiї… апе­ля­цiя… стрiч­ний iск йо­му в пе­чiн­ку сi­ли… О прес­вя­та дi­во! Вмi­шай­ся в моє дi­ло, по­мо­жи ме­нi во­ро­га; сво­го до­ка­нать.

Входе Тро­хим

Трохим. Там прий­шов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько.

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (на­бiк). Що ж це за знак: i за­ба­рив­ся, i же­ни­ха не при­вiз? (До Тро­хи­ма.) Зап­ря­гай же свi­жих ко­ней у на­шу на­та­чан­ку, та поїде­мо зо мною у стан, а Омелько не­хай за­раз iде в ха­ту…

Трохим. Вiн боїться iти в ха­ту.

Мартин. Чи ти не зду­рiв? Чо­го вiн боїться?

Трохим. Та ко­ней на­ших пок­ра­ли в го­ро­дi.

Мартин. Як?.. О гос­по­ди! Но­ва на­пасть… Тяг­ни йо­го сю­ди, за чу­ба тяг­ни! (Бi­жить до две­рей.) Омелько! Iрод! Су­по­с­тат! Iди в ха­ту!

Входе Омелько, бо­сий.

Мартин. Де ко­нi, азi­ят?

Омелько. Ук­ра­ли.

Мартин. Ук­ра­ли?

Омелько. I чо­бо­ти, i ко­бе­няк ук­ра­ли…

Мартин. Як же в те­бе го­ло­ви не вкра­ли?

Омелько. Бо нi­ко­му не пот­рiб­на: у кож­но­го є своя, хоч по­га­ненька.

Мартин. Що ж ме­нi те­пер з то­бою ро­бить? Га? Що?.. Бо­дай ти га­луш­ки не про­ковт­нув, щоб ти ва­ре­ни­ком по­да­ви­в­ся, ка­жи: шку­ру з те­бе здер­ти?.. Роз­ка­зуй, анах­те­ма, як бу­ло дi­ло?

Омелько. Та так бу­ло дi­ло. То як приїха­ли ми з па­ни­чем, за­раз по­на­хо­ди­ло тих су­дей­ських ви­ди­мо-не­ви­ди­мо. П­ос­ла­ли за го­рiл­кою, па­нич дос­та­ли са­ло, ку­рей i прий­ня­ли­ся тро­щить та пить. А да­лi, спа­си­бi їм, i ме­не по­час­ту­ва­ли; а чар­ка та­ка, що й со­ба­ка не пе­рес­ко­чить; я дов­го не хо­тiв ви­пить по­вяої i та­ки ви­пив; ви­пив, за­ку­сив са­лом - у ме­не з до­му бу­ло своє са­ло i хлiб…

Мартин. Мер­щiй роз­ка­зуй! Ти з ме­не пе­чiн­ки ви­тяг­неш.

Омелько. Не пе­ре­ба­ран­чай­те, па­не, бо ви ме­не зiб'єте з пан­те­ли­ку.

Мартин. Я те­бе з нiг зiб'ю i шерсть на то­бi вис­ку­бу!

Омелько. От я й за­був, що ка­зав.

Мартин. Го­во­ри, го­во­ри, бi­со­ва па­тя­ка, бу­ду мов­чать, го­во­ри!..

Омелько. Ви­пив, за­ку­сив са­лом.

Мартин. Ну?

Омелько. У ме­не з до­му бу­ло своє са­ло i хлiб.

Мартин (крiзь зу­би). Чув, чув!..

Омелько. На­поїв ко­ней i хо­тiв спать ля­гать, а тут, спа­си­бi їм, ще пiд­нес­ли… По­тiм тре­тiй раз по­час­ту­ва­ли, i вже не ска­жу вам: чи час­ту­ва­ли ще й чет­вер­тий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i зас­нув. Вран­цi, до схiд сон­ця, про­ки­нув­ся - не мо­жу го­ло­ви пiд­вес­ти… По­чав при­га­ду­вать: де я? Не при­га­даю. Гля­нув на­бiк: чиїсь бо­сi но­ги на по­луд­раб­ку. Що во­но за твар, ду­маю со­бi, втис­ла­ся до ме­не на по­воз­ку, чи не Гор­пи­на. Да­лi ду­маю: ко­ли є но­ги, то по­вин­на буть i го­ло­ва, - а го­ло­ви не вид­ко, тiлько моя, та й своєї го­ло­ви не ба­чу, а чую, що на в'язах щось та­ке важ­ке те­лi­пається, мов хто на­че­пив клу­нок з пiс­ком… По­ма­лу-по­ма­лу пiд­вiв я го­ло­ву. Див­люсь: нi­ко­го не­ма, кру­гом чу­жа осе­ля… Бо­же мiй! Тут зра­зу го­ло­ва моя зро­би­лась лег­ка, як вiв­ся­на по­ло­ва, i я до­га­дав­ся, де я i що зо мною бу­ло! Схо­пивсь… сю­ди, туд'и - не­ма нi ко­ней, нi чо­бiт, нi ко­бе­ня­ка! Сiв я та й зап­ла­кав.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: