Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник - Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.

Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати - подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: ма­ленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плеску­ваті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожево­ліла!

Крамарюк. Taк шукайте в домі боже­вільних. .

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Поду­майте! Я мучусь на нічних заняттях, [94] за­робляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в те­атрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полю­бились і женились... Але, грать - одно, а платити гроші за театр - зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то - щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка - нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! [95] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [96] і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи по­била, і вранці хрипить як із перепою...

Крамарюк. Біжіть зараз до музикант­ського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з те­атру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спу­стили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає. - Ради Бога! Прийом - велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вий­діть! Гам, крик, визови роблять ефект - і завтра збор. [97]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштра­фую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях. - Іване Макаровичу, кли­чуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [98] - зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не про­пустять скандала, послі [99] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного. - Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Ма­карович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)

Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари про­кляті! (Сіда.)

Кактус, у дверях. - Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)

Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. - Ну, спектакль!

Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...

Іван, схоплюється. - Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого... Постукала у двері Емілія... Отелло читає монолоґ... Далі, далі... нарешті... ,,0, тяжкая, страшна, годино! Тепер, здається, мусіло б настати затьміння сонця й місяця, і зі страху розпастися вселенній...” і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!

Крамарюк, хапа себе за волосся. - Ах, ах, Мороз по кожі!

Іван. Ілюзія щезла, сміх - і все про­пало! (Сіда, розґрімовується.) Не ждав, щоб Со­фія Іванівна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; [100] інтриґа бездари її чоловіка, який готов би мене в ложці води втопити!

За сценою. Я не дозволю ображати мою жінку, вона першорядна актриса. (Входить актор; його держить Усай і тягне назад.)

Усай. Іди, голубчику, додому.

Крамарюк, підбіга. - Денисе, Доня, залиши!

Актор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творити - не смій...! Він - ве­ликий артист!... Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіти. Вдушена женщина харчить - це натурально!

Іван, хапає стула. [101] Вон, п’яна морда!

Крамарюк, тягне за одну руку актора, Усай за другу, до дверей. - Доня, Доня! Постраждаєш, будеш каятись!

Актор. Пустіть!

Усай. Ходім, я дам аванса! Чуєш: аванса дам!

Актор. Аванс? Спасибі! Ходім... Соня - першорядна актриса, вона хотіла лекше захарчати, ну... Зірвався голос.. ну... вийшов кікс!... І більше нічого! Дражнить: „харчала як недорізане порося!“... (Виводять.). Я тобі покажу „порося“!

Іван. О, прокляття на вас п’яниці, без­дари! Присмокчеться до театру, як п’явка, держать його ради жінки, і він нічого не робить, завидує й інтриґує! Ах, вимучився! Доволі!... Тікаю в строкові! [102] Входить Усай.

Усай. Зазпокойтесь, Іване Макаровичу! П’яний Донька - божевільний; він завтра попросить у вас прощенія.

Іван. Вигнать їх із театру мітлою обох! Я не буду служити при таких умовах...

Усай. Ах, Боже мій! Ах, Боже мій! І на що ти мене зробив антрепренером і віддав у руки п’яницям, ослам, скотам, свиням! (Іде до дверей.) Повішусь, Їй, повішусь! (Вбіга Крамарюк).

Крамарюк, до Івана. - Ґрафиня жде вас!

Іван, до нього. - А Людмила з ґрафом... У... - У... - У...! (Мовчить, одривчато.) Я втомився... Не здужаю... скажи - не піду.

Усай, підбіга. - Іване Макаровичу, не обра­жайте ґрафиню. Вона щодня бере саму до­рогу ложу!

Крамарюк. Просять обоє. І ґраф тут.

Іван. Покатався! Ха, ха, ха!... Скажи: буду, тільки розгримуюсь!

Усай. І чудесно, і чудесно! Вечеря й хороше товариство вас заспокоять! Добраніч! (Вийшов.)

Крамарюк, тяжко зітхає. - Ох, не знаю, чи по­вечеряю ж то я сьогодні.

Роскішно убраний номер у готелю, кроваті нема.