Іван, Крамарюк і Ваніна.
Ваніна в ранішнім пеньюарі, п'ють чай. - На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходить по хаті, курить, кида одну циґарку, зараз запалює другу.
Ваніна. Стьопочка! Їдж ветчину, чудова!
Крамарюк, що раніше намазав хліб маслом, кладе на нього ветчину й їсть з великим смаком. - Я їм, я їм. (Запихається.) Я без церемонії! (Мовчать. Крамарюк їсть і запиває. Іван ходить: Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходить до дверей і надавлює пуговицю, [103] чути електричний дзвінок.)
Ваніна. Ваня, чай прохолоне. (Мовчать. По павзі входить номерний. [104])
Номерний. Дзвонили?
Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди й поставте тут, чуєте?
Номерний. Чую.
Іван. Більш нічого. (Номерний вийшов.)
Ваніна. Ха, ха, ха! Божевільний, їй-Богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталася з ґрафом: знамениті коні, ефектні сани... ґраф просить... як же не покататися?
Іван. Удвох, у час спектакля... вночі...
Ваніна. Чуєш, Стьопо, він сердиться!...
Крамарюк, розжувавши й ковтнувши. - Ай, ай, ай! Іване Макаровичу! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?
Іван. Слухай ти, стара лисице!
Крамарюк. Я лисиця?! Де моя шапка! Ай, ай, ай! Я лисиця! Я, що в вогонь і в воду за вас, за Людмилу Павлівну!... Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іване Макаровичу, Бог з вами!
Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак. Іван на мене сердиться, а на тобі злість ізриває. Сідай!
Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По павзі.) Я червяк і прийму всяку обиду ради вас, мій ангеле.
Іван. Старий ти дурень!
Крамарюк, устає. - Іване Макаровичу! Ви жартуючи, чи справді лічите мене дурнем.
Іван. Без жартів.
Крамарюк, бере шапку. - В такім разі прощайте, - я не можу витерпіти такої образи!
Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.
Крамарюк, зітхає. - Від судьби не втечеш. (Сіда.)
Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів у роскішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабити мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?
Крамарюк. Ха, ха, ха! Логіка, яка необорима лоґіка! - а? От і раз-у-раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмило Павлівно. (Цілує їй руку.) Я, справді, за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.
Ваніна, весело. - Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при тобі, Ваня сам звав мене ангелом.
Крамарюк. Так!! Звав, їй-Богу, звав - я сам чув! Іване Макаровичу, ви ж позавчора Людмилу Павлівну сами ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!... Ай, ай, ай!
Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.
Крамарюк. А! Ну, то я тепер не ображаюсь: рівність - річ велика!
Іван. Ех, ти вітряк, старий чортяка!..
Крамарюк, сміється. - Іване Макаровичу, у мене рогів нема: я десять літ, як другий раз овдовів.
Іван. Так були.
Крамарюк. Так, були! Їй, були! (Ваніна сміється.) Я два рази був жонатий і обидва рази, замісць лаврів, ходив увінчаний рогами... Я люблю правду й кожен раз жалію, що правду нестрашно говорити тільки про себе.
Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а скажи правду: ти устроїв катання Людмили з ґрафом?
Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.
Іван. Ну?
Крамарюк, зітхає. - Грішний чоловік - я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа блискучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робити приятність, ну й устроїв... Не криюсь, я правду люблю.
Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти говорив...
Крамарюк. Я?... А,- так, так! Я говорив, що у ґрафа приятні коні... то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна...
Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф покликав мене прокататись...
Крамарюк. Свята правда! Тепер пригадав: Іван Макарович пішов з ґрафинею вечеряти, а ви з ґрафом кататись.
Іван. Неправда! Я пішов додому.
Крамарюк. Так, так!... То було другим разом, а тепер - я пішов додому...
Іван. Не ти, а я пішов додому.
Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.
Іван. Противно слухать!
Ваніна. Мовчи, Стьопо!
Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)
Іван. Допивай чай і піди скажи Кактусові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.
Ваніна. Ваня!
Крамарюк. Як то можна - „грать не буду”? Я цього не скажу.
Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зубами!
Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.
Іван. І брехню.
Крамарюк. І брехню... Іване Макаровичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене старенькі... А?
Іван. Грошей?
Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: „а“? І Іван Макарович - догадався. Великий артист!
Іван. А де ж аванс?
Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [105]
Іван. Скотина!
Крамарюк. Правда! Я люблю правду.
Іван, дає гроші. - На! Що б ти мені тиждень не приставав за грішми!
Крамарюк, взявши. - Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іваном Макаровичем.
Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.
Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?
Іван. Говори і йди к чорту!
Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.
Іван. Он, у тій кімнаті.
Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?
Іван. На горе!
Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...
Іван, криком. - Годі! Йди вже!
Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)
Іван і Ваніна, мовчать.
Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!
Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я кидаю трупу!
Ваніна. Що? Серед сезона?...
Іван. Плачу неустойку [106] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!
Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?
Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [107] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє страсти [108] відняло від мене розум, і я не міг себе спинити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх дітей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!... Для кого я так мучу свою душу?... Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все...