Дiд. Та це прав­да.

Петро. Нi, брат­цi, не так нам Ми­хай­ло до­пiк, щоб i те­пер йо­му мов­чать! Аби був чо­ло­вiк, щоб шлях по­ка­зав, то ми йо­го прист­рун­чим! Звiс­но, ми лю­де тем­нi, а вiн з пи­са­рем i ро­бе, що схо­че.

Микола. А що ти йо­му зро­биш? Ба­зi­каєш тiлько!

Дiд. Вiн скрiзь ру­ку має, а ми що?

Петро. Од­сох­не йо­му та ру­ка, як Опа­нас вiзьметься.

Микола. Там уже по­ба­чи­мо.

Петро. Та й по­ба­чи­мо! Тре­ба, брат­цi, тiлько за Па­на­сом тяг­ти, а як пi­де­мо уроз­тiч, - нi­чо­го не вий­де.

Павло. А хто ж то ру­ку бу­де тяг­ти? Стар­ши­на як вий­де, то й ти язи­ка при­ку­сиш.

Микола. Бо й при­ку­се!

Петро. Аби ти не при­ку­сив, а я не з тих.

Микола. Та то ти смi­ли­вий оце за­раз, а як у хо­лод­ну по­са­дять, то не те зас­пi­ваєш.

Петро. У хо­лод­ну! Дзус­ки! Ко­рот­кi ру­ки! Хто ж по­ве­де? Хi­ба ти, мо­же?

Микола. Як зве­лять, то й я по­ве­ду.

Петро. Знаєш, що я то­бi ска­жу?

Микола. А що?

Петро. Та то…

Микола. Ка­жи ж, що?

Бурлака. Пос­той­те, брат­цi. За вi­що ви сва­ри­те­ся? Ви стар­ши­ну виб­ра­ли, ви йо­го й змi­нить мо­же­те. Тiлько ж як ви бу­де­те сва­риться, то нi­чо­го не вдiєте. Це йо­му бу­де ко­вiнька на ру­ку.

Павло. Хто ж то­бi ка­зав, що всi хо­чуть стар­ши­ну ски­нуть.

Сидiр. Як йо­го ски­нем, то те­бе ви­бе­рем, чи як?

Павло. I ти бу­деш та­кий са­мий.

Бурлака. От бач, уже й знай­шли­ся тi, що з од­нiї мис­ки сьорба­ють! Не­хай i те­бе ви­бе­руть, не­хай i цей са­мий бу­де, але ж по­ду­май­те: де вiн то­го доб­ра наб­рав? Хi­ба не чу­ли, що вчо­ра ба­ла­ка­ли, як стар­ши­на на гро­мадськi гро­шi ку­пує хлiб че­рез жи­да? Си­лою хо­че вiд па­руб­ка дiв­чи­ну взять, згну­щається над усi­ма, - це гiр­ше сул­та­на!

3-й чо­ло­вiк. Та не го­мо­нiть-бо так го­лос­но, он стар­ши­на стоїть у вiк­нi, ще по­чує.

Петро. Не­хай слу­ха, ко­ли ву­ха має! Во­ни за­мо­та­ли бiльше двох ти­сяч об­роч­них, а з нас шку­ру де­руть!

3-й чо­ло­вiк. Та цитьте, бо по­чує.

Громада стає куп­ка­ми, куп­ка­ми iде i роз­мо­ва. На од­нiм мiс­цi сце­ни.

Дiд (ба­ла­ка до тих лю­дей, з кот­ри­ми ви­хо­дить). Та вже ти ме­нi що хо­чеш ка­жи, а на­дi­ли тре­ба по­вер­та­ти тим, що в ус­тав­ну гра­мо­ту за­пи­са­нi!

З гур­ту. Так це так: сьогод­ня я не мо­жу оп­ла­чу­вать i вiд­дам вам на­дiл, а че­рез яке врем'я зно­ву вер­тай.

Павло (пiд­хо­дить). Дiд че­рез те так ка­жуть, що їх син по­ки­нув на­дiл та й пi­шов з се­ла; ме­нi той на­дiл на­ки­ну­ли, як ще зем­ля бу­ла де­ше­ва, i я за нього пла­тив лiт сiм, а те­пер син вер­нув­ся, зем­ля по­до­рож­ча­ла - вер­тай йо­му на­дiл!

Дiд. Не тiлько мiй син, ба­га­то є та­ких! Що ж їм, без зем­лi зос­та­ваться, по-твой­ому, чи що?

Павло. Про ме­не, не­хай їм да­ють зем­лю, а я на­дi­ла не вiд­дам.

Дiд. Як при­су­дять, то вiд­да­си!

На дру­гiм мiс­цi сце­ни.

2-й чо­ло­вiк (до 3-го, кот­рий одiй­шов вiд Пет­ра i пi­дiй­шов до 2-го чо­ло­вi­ка). Во­но, я то­бi ска­жу, як при­ди­виться гар­ненько, то ви­хо­дить Пет­ро­ва прав­да. Аби б тiлько Опа­нас взяв­ся.

3-й чо­ло­вiк. Та й я так ка­жу, тiлько на бi­со­во­го батька так ре­пе­ту­вать, по­чує ще, то по­ки там що, а в хо­лод­ну зап­ре, от то­бi й спра­ва.

4-й чо­ло­вiк. Як вов­ка бо­яться, то й в лiс не хо­дить! З гур­ту. Та ти смi­ли­вий щось!

Тi, що слу­ха­ють, ре­го­чуть. На пе­ре­дi ко­ну.

Петро (до 3-го чо­ло­вi­ка). Чо­го ти боїшся? Ну, по­чує, так що? Ад­же ми по за­ко­ну!

Чоловiк роз­во­дить ру­ка­ми i йде до чо­ло­вi­кiв 1-го, 2-го i 4-го.

Микола (до Пет­ра). Тер­пiть не мо­жу, як во­но роз­пус­тить па­ще­ку! Хоч би вiд се­бе, а то, ма­буть, Опа­нас нав­чив. Ви­пив та й вер­зеш.

Петро. Бре­шеш! Я стiлько ж ви­пив, як i ти! А по-твой­ому як? Луч­че мов­чать? Не­хай мо­та­ють, не­хай об­ди­ра­ють - еге?

Микола. А чим же ти до­ка­жеш?

Петро. Чим? Як чим? Та тим…

Микола. От бач, що й сам не тя­миш, що ба­ла­каєш.

Петро. Опа­нас до­ка­же!

Микола. Що ти ме­нi Опа­на­сом ти­каєш! Опа­нас по­зав­чо­ра тiлько прий­шов i вже вiн ро­зум­нi­ший за всiх став.

На ган­ку по­ка­зу­ються стар­ши­на з пи­са­рем i слу­ха­ють.

Петро. Бо й ро­зум­нi­ший, де ж то­бi до нього! От по­чуєш, то то­дi i язи­ка при­ку­сиш.

Микола. По­чуєм!

Петро. Заб­ра­ли гро­мадськi гро­шi, пок­ла­ли у ки­ше­нi, а ми мов­чи?! Ти, ма­буть, по­дi­лив­ся з ни­ми, що мої ре­чi не до ду­шi то­бi?

Микола. Я знаю, що ти в хо­лод­нiй сьогод­ня по­си­диш, i Опа­нас то­бi не по­мо­же.

Петро. Не дiж­дуть! Во­ни мо­шен­ни­ки, а я нi­чо­го не за­мо­тав, та ще й у хо­лод­ну!

Старшина (з пи­са­рем вис­ту­па­ючи впе­ред). Здрас­туй­те, з праз­ни­ком будьте здо­ро­вi!

Всi за­тих­ли i по­вер­та­ються до во­лос­но­го бу­дин­ку. Дех­то од­ка­зує: "Спа­си­бi! Будьте й ви здо­ро­вi!"

Сьогодня, ма­буть, схо­ду не бу­де, бо ба­га­то п'яних. От за­раз пер­во­го Пет­ра вiзьмiть i по­са­дiть у хо­лод­ну, йо­му ду­же жар­ко!

Бурлака (вис­ту­па­ючи впе­ред). А за вi­що ж то йо­го i в хо­лод­ну брать?

Старшина. А то­бi яке дi­ло? Ти чо­го сю­да прий­шов?

Бурлака. На сход.

Старшина. Яке ти пра­во маєш мi­шаться не в своє дi­ло? Знай свою ота­ру!

Бурлака. Я свою ота­ру знаю, i дог­ля­даю, i обо­ро­няю, а ви свою нi за що маєте!

Старшина. Не смiй зо мною так ба­ла­кать!

Бурлака. Ви­ба­чай­те, гос­по­дин стар­ши­на, що я вам ска­жу: i ви не смiєте зо мною так ба­ла­кать! Хi­ба це я по­га­не що-не­будь ка­жу. Я пи­таю вас, за що чо­ло­вi­ка в хо­лод­ну са­до­вить?

Старшина. А ти що та­ке? Ти прий­шов сю­ди ме­не вчить? Ти не маєш пра­ва на схо­дi бу­ти, який ти ха­зяїн, ти ча­бан!

Бурлака. Ви не кри­чiть, бо й я вмiю кри­чать. Ви не ля­кай­те ме­не - я ля­ка­ний! Я знаю, що вам не хо­тi­лось би ме­не отут ба­чить!

Старшина. Нам не тре­ба прой­дис­вi­тiв. Хо­див цi­лий вiк бi­ля овець, то й хо­ди, а на схо­дi зась!

Бурлака. Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич, гля­дiть, щоб я вам чо­го-не­будь не ска­зав!

Старшина. Iди, ка­жу, звiд­сiль!

Бурлака. На­ше од­но се­ло во­лость сос­тав­ля, то на схо­дi вся­кий ха­зяїн має пра­во го­ло­су.

Старшина. О! Ти ду­же ро­зум­ний! Гра­мо­тiй. Жа­луй­ся на ме­не, що я те­бе виг­нав з схо­ду, а тим ча­сом геть звiд­цi­ля!

Бурлака. Знаєте, що я вам по­со­вi­тую: ви всiх їх по­ви­га­няй­те та вдвох з пи­са­рем i рi­шай­те дi­ла. А по­ки во­ни бу­дуть, бу­ду i я. Я та­кий же ха­зяїн, як i во­ни.

Старшина. Та­кий, та не та­кий!..

Бурлака. Че­рез що ж то так? В ме­не є i ха­та, i на­дiл є, i оп­ла­ти я всi вiд­дав.

Старшина. I оп­ла­ти всi вiд­дав, та й iди те­пер, звiд­кi­ля прий­шов. От що! (До пи­са­ря.) Про­чи­тай­те йо­му той за­кон, що ви ме­нi по­ка­зу­ва­ли.

Писар хут­ко iде в во­лость.

А тим ча­сом вiзьмiть Пет­ра у хо­лод­ну, щоб п'яну па­ще­ку не роз­пус­кав!

Микола. Хо­дiм, Пет­ре, я вже ба­чу, що ти до­ка­зав!

Петро. Не гав­кай, щоб i ти не за­вив.

Писар (ви­но­сить кни­гу i дає Бур­ла­цi). Про­чи­тай 71-ю о во­лос­них схо­дах.

Бурлака (бе­ре кни­гу i, роз­гор­нув­ши, вiд­дає на­зад). По­ди­вись сам у цю кни­гу! Ма­буть, ви всi дi­ла рi­шаєте по цiй кни­зi?