Вас двоє в світі, двоє душ високих,

Сердець на дружбу і любов глибоких.

Такими душами сей світ держиться,

Ім'я господнє на землі святиться.

Катруся

Княгине-мамо! я не без користі

Він дику, люту силу войовничу

До подвигів спасенних нахиляє.

Він дише правдою, святої правди,

Завіту рицарства, достерегає.

Одна у нього хиба - нововірство;

Та, слухавши його оповідання,

Сама в чернецтві ти вже не вбачаєш

Людської жизні вищого призвання.

Катруся

Так, не вбачаю, мамо: бо черниці,

За мур від горя жизні заступивши,

Про власне, монастирське, горе дбають,

Для світу ж ніби справді вимирають.

Тим часом ні в гаремах мусульманських,

Ні по улусах степових татарських

Біди й наруги більшої не знають,

Яку козацькі жени в нас приймають.

Оце ж довіку буду дівувати,

Жінок нещасних в тузі розважати,

Покинутих сиріток доглядати,

На добрий путь, на розум наставляти.

Княгиня

Моя голубонько! хіба ж не можна

Круг рідної сім'ї сиріт збирати

І тим козачкам нещасливим тугу

В їх бідолашній долі розбивати?

Катруся

Не можна, бо сім'я - душі зневага,

Се - рваннє серця, матінко-княгине:

Однаково і рицар, і нетяга

Свого часу дітей і жінку кине.

Ось ряд черниць, сумний, як склеп підземний.

Се женщини гіркі, з мечем у грудях...

Наш вік - жіноцької журби вік темний,

Біди, невиданої ще на людях.

В тебе пронизане в самої серце

Мечем кривавим, як огонь жерущим,

На горе всім, хто горнеться до тебе,

На радощі ненавидникам злющим.

Княгиня

О бідний побратиме мого сина,

Найкраще серце, розуме найвищий!

Чи не була б дочка моя щаслива,

Коли б не знала, чим се время дише?

Твої нововірні оповідання

Про світ широкий, про науку правди

З дівочого веселого кохання

Зробили сум без пильги, без одради.

Тульчинський

(наблизившись)

Княгине!

Княгиня

Ах! ти тут, мій орле сизий?

Тульчинський

Я тут і чув сердечну, щиру мову,

І перебить не смів: бо ви снували

Найвищого життя тонку основу.

Та край наш мріями низькими дише.

Колись, читавши, будуть дивувати,

Що він собі руїнне право пише

І все з землею надиться зрівняти.

Княгиня

Як? що?

Тульчинський

Вернувся Андибер з неволі

І зветься Куксою: бо без руки вернувся.

Він хоче на срібляниках помститись

За те каліцтво, що в Орді здобувся.

Княгиня

Хто ж провинив йому в його нещасті?

Тульчинський

Князь Байда.

Княгиня

Тим, що вдарив, мов із хмари

Нежданий грім?

Тульчинський

Ні, тим, що Судню раду,

Мов череду, обскочили татари.

Княгиня

То син мій провинив своїм лицарством,

А Ганжа мститься над срібляниками?

Тульчинський

Срібляники у нього всі, хто між козацтвом

Живе порядними будинками й хатами.

І перш усіх - княгиня Вишневецька;

За нею він погрожує Острозьким,

Сангушкам, Радзивіллам, всім княжатам,

Що не в ладу з гультяйством запорозьким.

Княгиня

Погрожує... на що ж він уповає?

Де в нього військо? В чім його потуга?

Тульчинський

На ярмарку до Кукси пригорнулась

Уся голота, що не любить плуга.

Орда ся на Вкраїні з давніх-давен

Проміж людьми дбайливими вгніздилась;

Тепер вона знаряддєм небезпечним

В руках лихих комишників зробилась.

Учора Кукса в гуньці, без сорочки

Пришкандибав; сьогодні гетьманує,

І хто не викотить йому горілки бочки,

Того дере, пліндрує, в пень руйнує.

З горілкою, мовляв, уся вселенна

Під нашим присудом козацьким буде,

Почезне панська сила навіженна,

І раюватимуть всі вбогі люде...

Княгиня

Єхидна проповідь!

Катруся

Що ж нам робити?

Тульчинський

Те, що робили предки - зачинитись,

До себе всіх статечних прилучити

І з печенігами новими битись.

Наш замок повен живності і зброї;

Сердець прихильних маємо доволі...

Не нам лякатись челяді п'яної,

Там де блищали славою герої!

Катруся

Княгине-мамо, й ти, козаче правий,

Справдешний рицарю серед козацтва!

Додасть підмоги вам дівча без слави,

Без імені, без батька, без багатства.

Як пухли з голоду козацькі діти,

Конали в недузі та в холоднечі,

Я звикла по холівах тих ходити,

Що не зосталось ні вікна, ні печі.

І не одну безматірню дитину

Від болесті тяжкої рятувала,

Збирала сиріт в затишну хатину,

Сорочечки біленькі надівала.

Вертаючись нетяги у холіви,

Своїх дітей в черниці познавали

І на шпиталик дітський із поживи

Своєї пай нескупо відділяли.

Такі нетяги будуть наші люде:

Бо люба й дорога отцю дитина...

Тульчинський

Ні, ясна панно! так воно не буде:

Любіша їм і над дітей руїна.

Завзявшись битись із срібляниками,

В п'яних піснях зачнуть того хвалити,

Хто вирізав отецькими руками

Прихильні до панів козацькі діти.

Там же.

Увіходить вістовець.

Вістовець

Пресвітлая киягине! я заїхав,

Далеко з Шляху Чорного звернувши,

Щоб ви про новизну щасливу знали,

Котра сповнить веселостю ваш замок,

Є над Дніпром село Манастирище,

Село козаче на землі чернечій.

Туди везу я князю лист залізний...

Княгиня

Залізний лист? Мені сьогодні снилось,

Що син мій із Московщини вернувся.

За сим листом чи клейтом королівським.

Вістовець

Вернувсь, княгине: сон правдивий снився...

Увіходить Байда, весь сивий.

Байда

Правдивий сон, і ось я сам...

Княгиня

О боже!

Припав метелицею серед літа!

Байда

Се не метелиця, зима московська...

Московські лаври се мене вкривають:

За правду інших там не заробляють.

Княгиня

О синочку!

(Хоче обняти).

Байда

(припавши на одно коліно)

Благослови, матусю,

На поприще нове шукання правди.

(Цілує руку).

Княгиня

Ще в тебе поприще нове?

Байда

Велике.

Се в мене тілько й щастя і одради.