Хома Плахта. Бравий був козарлюга, та проклятуща неволя заїла.

Андибер . Ні, не неволя, ви мене заїли.

Хома Плахта. Як ми?

Костир. Ого ревнув! Неначе з бочки...

Андибер

Ви й слухати і знати не хотіли,

Що в нас нема там на хребті сорочки;

Що літом пряжемось ми там на спеці

І тремтимо зимою без кожуха;

Що не зісталось бранцеві-сердеці

Нічого, тільки визівнути духа.

Турецький Святий. Ні, горопахо Козурю! не кори нас таким докором. Про тих чур козацьких та про мужів громадських таки й правда, що не чували, а про самого Ганжу Андибера ми й [у] піснях співали, як його аж тричі в утеках наздоганяли, ув Орду завертали та ще в гіршу каторгу завдавали.

Андибер

Оце ж його й держали на прикові,

Вповаючи, що за свого гетьмана

Козацтво скинеться хоч по корові

Та й викупить у бесурмена-хана.

Ні, ви співали тут собі здорові,

А ми в тім лютім пеклі погибали

Та смерті в господа собі благали.

Ярмаркові тиснуться до Ганжі Андибера.

Костир. Годі ж уже, синку, нарікати на щербату ко-зацьку долю да на тяжку неволю. Ось на, покуштуй оковитої з мого боклага.

Андибер

(п'є нахильця)

Дай ще ковтнути. Оковита добра...

По животу новим здоров'єм грає.

У ключ кипить козацька кров хоробра;

Душа, мов пекло, полом'єм палає.

Турецький Святий. Дивись, Хомо, не той чоловік став!

Костир. Гей, козаки, діти, друзі! се перед вами не заволока незнаний. Се ваш Ганжа, ваш Андибер Фесько, гетьман Запорозький, батько козацький!

Ярмаркові. Батьку ж ти наш!.. Гетьманоньку ж ти наш!.. Хлібодарничку ж ти наш!.. Славонько ти наша, честе наша!.. Здобиченько ти наша, похвала наша!

Андибер

Я не гетьман, не Андибер, не Ганжа.

Я кукса - Куксою і зватись буду...

Що з мене сила насміялась вража,

Я їй цього до суду не забуду!

(Ударивши по стоячій бочці і висадивши дно).

Турецький Святий

Се він! се Ганжа! Ганжина се вдача!

Його рука! Його залізна сила!

Не зникла в каторзі снага козача!

Завзятості орда не придушила!

Андибер

На Півневім Скоку пропав той Ганжа,

Що вас водив полями та морями:

Там з нього сила насміялась вража,-

Піймавсь у лика перед козаками.

Тепер він Кукса... Торохти ж громами,

Скалічений нетяго-заволоко!

(Ударивши по лежачій бочці і висадивши клепку).

Помстись над дуками-срібляниками,

Помстись над їх заступником жорстоко!

Турецький Святий

Наш рідний батьку! ми тобі поможем

Помститись над людськими ворогами.

Хома Плахта

За правосудним помаганнєм божим

Топтатимеш срібляників ногами.

Турецький Святий

Сьогодні я воли продав остатні...

Ось гроші! Справ собі гетьманські шати.

Хома Плахта

А я позгортував усякі злидні хатні,

Щоб жінку на храму відпоминати.

Та ні, нехай без поминок царствує...

Ось гаманець на чоботи-сап'янці.

Костир

А се Костир свій чересок дарує,

Щоб красувавсь єси в пернатій шапці. [118]

Один з ярмаркових

Гурра! дивись, попростилали рядна;

Хто що розгорив, вергає-скидає,

Одежею козацькою гетьмана

І чобітьми, і грішми спомагає.

Другий

Гурра, гетьмане, Ганжо Андибере,

Красо й хвало козацького народу!

Нехай тобі дорогу слава стеле

Від сходу сонця до його заходу!

Становлять Ганжу Андибера на бочці.

Андибер

Козацтво, діти, друзі, небожата!

Над Байдою ваш Кукса візьме гору

Топтатиме під нозі супостата

І завіта знов з вами до Босфору.

Як повний соняшник цвіте-сіяє,

Так засіяє море пожарами

І збагатить нас на весь вік безкрає

Добром турецьким, злотом, талярами.

А ти, Стамбуле, не пишайсь гаками:

Байдуже нам про ті залізні роги!

Затрусишся знов перед козаками,

Як заревуть, мов на Дніпрі пороги.

Спускається завіс. Чути кобзи, цимбали, бубни, співи.

У Вишневці на замку Крестова світлиця з предківськими портретами.

Увіходить княгиня Вишневецька в чернечій одежі.

Княгиня

Залізний лист мені приснився ранком...

Вертається з Московщини мій сокіл.

Король йому баніцію прощає,

До служби кресової закликає...

Пауза

Ох... Десять літ - ні, десять сотень років...

Як серця нашого стає!.. О синку!

Де ти?.. Розмаявши ворожу хмару,

Ти сам узявся хмарою і зникнув.

Тобі було противно дяку слухать;

Не любі стали й ті пісні хвалебні,

Що кобзарі тобі на честь складали,

Твоє велике діло вихваляли.

Пилами й туманами обгорнувся,

На матір, на сестру не озирнувся.

Не нам, жінкам, лицарське серце знати,

В печалі й тузі словом розважати.

Ми за гріхи якихсь незнаних предків

Покутовати сотні років мусим...

Чернець... Заковане в залізо серце

Для жінки і для матері не б'ється.

О, скілько вас докупи тут забралось,

(Дивлячись на предківські портрети).

І вдачею лицарською з'єдналось!..

Олегу й ти, чубатий Святославе!

Зоставили насліддє ви криваве.

А ви, наслідниці княгині Ольги!

По ній зостались вам одні тривоги,

Безсонні ночі, сльози одинокі,

Зітхання, мов церковний склеп, глибокі.

Се, мабуть, вища присудила воля,

Щоб їм лягати трупом серед поля,

А нам над ними думками літати,

Криваві рани слізьми обмивати.

Увіходить Катруся в чернечій одежі.

Катрусю, дорога моя дитино,

Єдина втіхо, споминко єдина

Про ті літа, як я, щаслива мати,

У парі вас надіялась вбачати!

Сьогодні десять літ, як ми вернулись

У Вишневець із-за лихих Порогів,

Де печеніги дикі загніздились

І в дикарів нових переродились.

Ти десять літ одежу чорну носиш,

За матір господа благаєш-просиш

І маєш тихую надію в бозі,

Що вже вона на райському порозі;

Що з раю прабабки її вітають,

Твоє подвижництво благословляють

І дякують пречистих душ цариці,

Що прийняла дівочі обітниці.

Увіходить Тульчинський оддалеки.

Вволи ж тепер мою сердешну волю,

Усолоди гірку самітню долю

Тому, хто став бездітниці за сина,

Ким захистилась наша Україна

Він десять літ до тебе не лицявся,

Про любощі ні словом не озвався.

Невольник мовчазний твоєї волі,

Чатує з козаками в Дикім Полі;

З окритою залізом головою,

Стоїть готовий день і ніч до бою.

Що мовчки ти для матері чинила,

Те мовчки він чинив для побратима.