Пробіг (конфектно, карамельне) Пєтушков.

А 30 увечері кур'єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:

- Шьо, дєтошька?

Хая дивилась убік...

А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню - це прийом.

Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.

Вівдя прокидалась не раніш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

- Срулю!

Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:

- Срулю!

Макс хвилювався:

- Як тобі не соромно ображати мене?

Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.

Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:

- Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав.

- Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?

Макс мовчав.

А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.

- У-а! У-а!

Вівдя відводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:

- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв'язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?

І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.

- Я знаю! Я все знаю... Ша!

Макс з благанням, як прибите цуценя:

- Дюнічко!

Грізно:

- Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.

І серйозно:

- Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?

- Ні, Дюнічко, Канта.

Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.

Вівдя - українка, Макс - єврей.

Макс казав:

- Уй, яке гарне небо!

Питала:

- Ти віриш у небо?

- Гм! Навіщо вірити... споглядаю.

- Тобі хочеться молиться?

- Так. Я хочу споглядати.

...Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вівдя глузувала:

- Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.

Макс жахався.

- Дюнічко! Які ж вони мої?

І знову за стіною кричала дитина:

- У-а! У-а!

А у вікно заглядав клаптик сірого неба.

В коридорах гостиниці - «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи - вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.

Вівдя непорушне сиділа біля вікна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятій годині Вівдя казала:

- Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?

Макс:

- Не знаю.

- А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки...

Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

Пошла я раз к дантісту,

К большому спеціалісту,

Чтоб он мнє вставіл в дирку

Зуб! Зуб

Макс нервово перекосив обличчя.

- Дюнічко!

- Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім...

Потім вона замислилась і додала:

- А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.

Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.

Несподівано:

- Сруліку! Мій Сруліку!

Втягував шию в плечі й нахиляв голову.

А за стіною знову кричала дитина:

- У-а! У-а!

До Вівді прийшла подружка по гімназії - Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть - інтелігентка. Завжди боялась.

Вівдя сказала:

- Яка ти жалкенька.

Усміхнулась:

- Я тобі, як другові...

...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.

Каже:

- Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

- Ах,- зітхнула довго й широко.- Уже три роки в партії.

Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі - єхидно.

- Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.

- Я не одержую!

А Макс хвилювався:

- Я от вийшов з партії... і нічого...

- Ну, ви ж анархіст.

Максові приємно було, коли його називали так.

Він надхненно сказав:

- Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого.

Але Вівдя обрізала:

- Який ти анархіст? Досить похвалятися.

- Дюнічко...

Не хотіла говорити.

Христя підвелась і заломила руки.

Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.

Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік - безпартійна - і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні - картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора - на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.

Коли хто спотикався, вона казала:

- Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.

А комендантові гостиниці вона радила:

- Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.

Комендант «гнув» матюком і т. інш.

...Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.

Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.

...Такий золотий, такий золотий!

Думала - це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому.

З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.

- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.

Каже:

- Ви, бабусю, євангелістка?

Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

- Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:

- Господнє серце!

І вони знову дивились одна на одну.

...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.

Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.

Простягла обійми - поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.

І на цей раз дивились в очі.

Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:

- Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?

Макс нашорошився.

Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.

В кімнаті стало зовсім темно.

Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря - блідо-голубий.

Було пізно,- бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.

Вівдя казала:

- Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.