На туалетнім столику й художні фігурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула - революція) купувала й любила туалетні прибори, щоб пахло від неї молодістю, радістю, гімназією, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кінця когось невідомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанкові тіні забутих дівчат із забутого теремка, де цілий світ минулого.
...Товариш Огре похапцем різав на маленькі шматки маленький шматок білого хліба й дивився у вікно, де стояв зелений вогонь семафора... І знов у вечорових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики.
Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.
Дивно: під Новий Рік весна. Це так геніально, мов замріяні фантазії геніального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно...
...Товариш Огре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потім - ще рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на «Лілюлі».
...До трамвайної постоянки - сорок кроків, іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.
...Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались... Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий Рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», п'єси Ромена Роллана. так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре.
На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника».
І летять уривки:
- Тоді духмяний сум не буває п'яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так...
так...
...Маруся верещить:
- Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно... Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «De profundis».
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»... а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
- На веранді сидить стара діва й плаче.- «Чого плачете?» - Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме... Га?.. Кому вона потрібна?
- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямо - чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
...А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни - з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.
По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.
Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки:
- Так?
- Так?
Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але -
- на жаль, не завше.
...Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»?
- Так?
- Так!
...І шумів трамвай.
...- Гражданін, ваш білет?
Товариш Огре подав гроші.
Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся - вперед, назад, навкруги. І знову верещала:
- Це ж прелість, Огре! Чуєш?
Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика - про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але...
- Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо,- нарешті! - невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лі-лю-лі».
...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
- Що ж тут смішного?
- Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре!
Потім вискочила з трамвая й крикнула:
- До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії... Хай живе Пупишкін - голова пролеткульту і його заступник - Мамочка! О-о, як стрінемо Новий Рік!.. До побачення, Огре!
...Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
...І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.
І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні мінестрелі. Здавалось...
...І раптом - здалось:
- в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно - в розпуці, в божевіллі - невідомо:
...- о мій прекрасний загоризонтний
краю!
Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур'яни. Вірю!.. Бо бачу - і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Аmeto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню...
...І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою...
...Товариш Огре зиркнув у вікно.
- Хто це?
...Ну, да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тагайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі».
...- І справді: хіба такий поганий товариш Пупишкін?
Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №...
- Живе?
- Живе!
- Ну і Бог з ним!
Але хтось не вгомоняється.
Тоді це:
- Товариш Пупишкін, голова пролеткульту - не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій еtс». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!
...- Це який? Це той, що йде!
- Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов - не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.
...товариш Пупишкін
має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки...- Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!
...- А як же так?
- А так, значить, «вопче».
І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.