...Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград... А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:

- Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?

- Нє!

- Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?

- Сознаніє!

- Дурак!.. А що таке сознаніє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

- Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.

Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар:

- От тобі й Бухарін сказав... нарешті й я тобі кажу!

- Нє!

- Дурак... ти, мабуть, і сьогодні підпив?

Тоді Мамочка в обійми:

- А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество!». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того...

- Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

- Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові... Понімаєш?

І т.д. і т.п., ets.

...Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?

- Ну да!

...Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки.

...І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.

Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала - куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож'їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка - породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.

Фур'є каже:

- Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:

- Колего, товар хороший.

Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор - це логіка її любови.

...А Льоля підвелась і зідхнула.

Тоді в кімнату входить горбун.

Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.

...- Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?

- Покинь дурниці! Нічого я не знаю.

- А я от знаю...- І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.

...А музика така:

- на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.

...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ...

- Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але віолончель бурю - тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів... І знову гриміла зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..

...- Льольо!

- Я.

- Ти слухаєш?

- Слухаю.

Француженка не стихала.

...І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.

І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:

- Савойя!

І думає, що савояри - убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя -

безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.

...Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:

- Гу-гу!..- довго, спроволока.

І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії - він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,

...І знову зажурно сказав Альоша.

- Савойя!

..Льоля пішла й сказала:

- Драстуйте, мадам Фур'є!

- А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік - це радісно... Я буду святкувати і ваш.

Льоля сказала:

- Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.

- Ви, Льольо, мене так схвилювали - і мені соромно, бо я забула про ласку.

Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:

ще не зібралась студія, щоб готовитись - генеральне - до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:

- Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.

І Льоля тоді подумала, що він сказав:

- Я люблю тебе, моя кохана.

Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.

...Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.

...Проходив трамвай повз будинок - це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.

...У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.

Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній. ...Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:

- Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.

Мадам Фур'є сказала:

- Я, Льольо, не скінчила консерваторії - і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.

Льоля сказала:

- Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель - жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

- Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:

- Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так... Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур'є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:

- Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік - гарно: все думаєш - «а чи не прийде щось інше...»