- Ти й до нiг зажди упадати, - мовлю їй, - i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.
- Та яково ж отакечки й не знати - чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!
- А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й є: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, - виводжу Катрi.
- Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! - додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…
- Розумний не стратить надiї, - я йому: - треба сподiватись, живши…
- Поки не зрадять, - знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.
- О, - каже, - отсе я тебе зраджу?
Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.
- А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собi лишенька!
- Iди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.
Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.
- А до якої се криницi ходили? - спитав.
- Ми ще й прогулялися собi трохи, - одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…
- Батенько! - промовила.
I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…
VII
Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…
- Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я - мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, - надiя, бач, така: його там побачить.
Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю мав нехтувати.
"Голубе, голубе! - думаю, - сього тобi не перетенетити так, - шкода й заходу!.."
Ну, батько нiчого собi, - тiльки дивиться - не на Чайченка, а через його голову, згори…
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
- Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю.
- То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, - я щаслива - нехай i те знае!
- Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його - i дiвчата смiятимуться з тебе.
- Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
- А як батько образився, - як не пустить бiльш по весiллях ходити - де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
- А таки я щаслива, - промовила. - їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках - бiгма Чайченка.
- Ще рано, ще вiн прийде! - каже Катря. Ждемо та дожидаємо - нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась - сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, - дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:
- Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
- Чому вiн не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи - своєї, - чужої не соромлячись,
- Катре! - дорiкнула мати. - Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
- Чому не прийшов? Чому його нема?
- Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi - буде… : а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…
Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється - що 'тсе таке?
Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, - якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.
Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка - як пiйма поняла - нема, нiде не буває. Мати його ходить, i - то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже - дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
- Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
- Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi - батько не гнiвиться, - а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
- Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, - нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
- Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.
- Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха - сподiвається добра iще…
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
- Чи не буде снiгу, - каже, - там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмiлилась:
- А що, мiй голубе, - вимовляє любенько, - що ти бачив? Що чув?
- А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв - схопився; хто стояв - у куточок горнувсь…
- А хто ж сватає? Кого нам господь посила? - питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.
- А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.
- Що з тих кубкiв, як повнi слiз! - мовить мати.
- Гм! - Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала - ховала.
- Я собi б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"