Катря аж бi­лi ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - i ста­ра Чай­чи­ха не за­вi­дає нас, i Пилипих­а сер­диться: нi­ко­му по­ра­ди да­ти, нi­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав слiд, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­вi, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- I ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!.. - по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у свi­тi, йо­го не вте­чеш, - кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- Вiн од­цу­рається? Мо­же, i я йо­го за­нед­баю! - Та й засмiя­лася… Хо­тi­ла я їй то­дi ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що вiн цу­рається, та жал­ко ме­нi її ста­ло… I ма­ти за се бiльш нi­чо­го не змо­ви­ла, - зiтх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: "Ко­рись, до­ню, батько­вi!" - "Не­хай же я луч­че вмру!" Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: "Або я вмру, або за ним бу­ду!"

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою тiєю ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховалас­я: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ходiм, - ка­жу Кат­рi, - хо­дiм до Ма­ру­сi, що нам, що ста­рi пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­бi з нею ут­рiй­зi по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря, - прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­дi­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!

- Сядь, Кат­ре, та роз­ка­жи, - ка­же Ма­ру­ся.

- Батько ме­не за йо­го не дає, - знаєш? За не­лю­ба ме­не вже те­пер при­би­рає. А я, Ма­ру­сенько, хоч i батька й ма­тiр то я для йо­го по­ки­ну­ла б - не по­жа­лi­ла… Що ме­нi тсе? Не­хай ска­же - я за їм на край свi­ту пi­ду! Пi­ду та й не ог­ля­нусь ра­зу! Ме­нi нi­чо­го не тре­ба: не­хай iн­шим роз­ко­шi, iн­шим не­хай дос­тат­ки, - ме­нi не­хай жит­тя iз ним вку­пi!

Не зво­дя­чи очей, про­мо­ви­ла Ма­ру­ся:

- Боже вам по­мо­жи, Кат­ре! Зу­ми­ла­ся ж я!

- Марусю! - пок­лик­ну. - Се ти? Тая по­кiр­ли­ва?..

- Голубко моя! Сест­ри­це! - обiй­має її Кат­ря ри­да­ючи. - Ти ме­не не су­диш?

- За що? - сти­ха пи­тає Ма­ру­ся. - А ти ж йо­го лю­биш?

- Так люб­лю, що й не ви­мов­лю! А на ме­не усi нападають­ся!­ Хо­чуть, щоб я йо­го по­ки­ну­ла! Ма­ру­се! Як­би ти лю­би­ла?

- Я б не по­ки­ну­ла.

Я все чую, та вi­ри не йму.

- Марусе? Чи се ти го­во­риш? - ка­жу. - А ма­ти твоя як­би по­чу­ла?

- А що ж? Як­би я лю­би­ла, то вже ме­нi нi­чо­го не страш­но i нi­ко­го б я не бо­яла­ся - тiльки то­го, ко­го лю­би­ла…

- Ти моє сер­це роз­ве­се­ли­ла, Ма­ру­сеч­ко! - дя­кує Кат­ря. - Ду­же вже ме­нi бу­ло важ­ко… хоч ме­не нiх­то не пе­ре­умить, та сло­ва тiї ме­не об­ра­жа­ли… Спа­си­бi то­бi, Ма­ру­сенько, га­лонько!

Маруся їй ос­мiх­ну­ла­ся.

- Нi за вi­що дя­ку­ва­ти, - зго­мо­нi­ла: - я прав­ду свою то­бi ка­жу.

У пер­шу ж та­ки не­дi­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи, - а батько го­во­рить:

- Я со­бi кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­вi! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо, - роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов i не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла, а смi­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи пi­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та вiн як­ся лас­ка­во i грiз­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю i пi­ти не пi­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­пi­ва­ла.

Поклонилися сва­ти, - ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов i со­бi з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто увiй­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. I ма­те­рi йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх бiг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог iз то­бою: ро­би то­дi, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Тiль­ки пус­тiть до но­го!..

- Нi, не пу­щу, до­ню! Я то­бi на по­ро­зi ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря. - Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­лiю!..

- А вiн же як? - iн­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­рi­кан­ня. - А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промови­ла­! Не­хай тiльки б ска­зав, що ме­нi ро­би­ти! Не­хай вiн ме­не в огонь пош­ле - я пi­ду… Чо­му ж бо вiн не йде i до­сi! Хi­ба вiн ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихо­мирся та жди… Та, мо­же, маєш що йо­му пе­ре­ка­за­ти, за­раз не­гай­но… Пе­ре­ка­жи че­рез ме­не: я хоч i сход­жу до їх.

- Ти?.. А ма­ти твоя не пус­тить те­бе?

- Пiду. Го­во­ри, - що ска­за­ти?

- Ти ска­жи - що я про­па­даю, що жи­вая ги­ну!

- I на­що ота­ке йо­му го­во­ри­ти? Луч­че не­хай вiн по­чує, що ти йо­го вiр­но лю­биш, що ти йо­го бу­деш до­жи­да­ти, що бу­деш батька бла­га­ти…

- Нехай би вiн знав, яку я му­ку терп­лю! Ска­жи йо­му, щоб усе вiн ки­дав, щоб iшов ме­не од­вi­да­ти… батько не знатим­е… а хоч доз­нається, гiрш, ма­буть, вже не бу­де…

- Нащо та­ке ка­за­ти, Кат­ре? - знов їй Ма­ру­ся. - Хi­ба ж йо­му й так не важ­ко?

- Ну, хоч ска­жи, що так я йо­го ко­хаю, як свою ду­шу; що я жу­рю­ся…

Того ж та­ки дня Ма­ру­ся ка­же:

- Пiду я, ма­мо, у Люб­чи­ки!

Пилипиха ду­же по­ди­ву­ва­ла, да не бо­ро­ни­ла… Вже як Ма­руся ви­хо­ди­ла, уб­рав­шись, - во­на за­пи­та­ла:

- Чого се ти у Люб­чи­ки?

- Пiду, ма­мо, про­гу­ля­юся.

- Iди, до­ню. - Са­ма її за во­ро­та про­ве­ла та то­дi вже ус­лiд, сха­ме­ну­лась, пок­рик­ну­ла: - Не ба­рись дов­го, Ма­ру­се!

А Кат­ря, ско­ро вип­ро­во­ди­ла Ма­ру­сю за сло­бо­ду, то вже й ждать по­ча­ла - ко­ли прий­де; пе­рей­ня­ли ми її ще на до­ро­зi.

- А що? Ба­чи­ла? Бу­де? Що ка­зав? Ко­ли?

- Треба то­бi, Кат­ре, ще пот­ри­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся.

- Вже не­си­ла моя три­ва­ти! Так вiн не прий­де? По­що ж i хо­ди­ла? Чо­му вiн не прий­де? Що ка­зав?

- Дуже вiн пе­ча­ло­ви­тий щось, - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Печаловитий? - пок­рик­не Кат­ря. - Ко­ха­ний мiй! - Са­ма так слiзьми й роз­ли­ла­ся.

- Я пi­ду до йо­го са­ма, - пi­ду - хоч не­хай ме­не по­тiм ки­ву за­му­чать, - я пi­ду!

- Вiн ве­лiв, щоб ти не при­хо­ди­ла…

- Не при­хо­ди­ла? Як то не при­хо­ди­ла? То ти, ма­буть, вчу­ла! Хi­ба б я те­пер зва­жи­лась на йо­го ска­за­ти, об не прихо­див, хоч би й смерть ме­нi за пле­чи­ма по ому?

- Просив те­бе не при­хо­ди­ти, Кат­ре; а ти, як йо­го лю­биш вiр­но, то пос­лу­хаєш.

- Авжеж я йо­го пос­лу­хаю!..

I дов­го во­на по то­му сло­вi своєму пла­ка­ла - си­дя­чи край до­ро­ги.

Тiльки ба­чу, Ма­ру­ся щось так як не до­мов­ляє: то у зем­лю очi спус­тить, то щось у дум­цi має со­бi… Як ви­лу­чи­ла­ся ме­нi го­дин­ка, ниш­ком по­бiг­ла са­ма до неї.

- Марусе! - ка­жу, - щось ме­нi той Чай­чен­ко не пе­вен!

- Як то? - пи­тає.

- Не лю­бить вiн Кат­рi щи­ро! Чи я ж не прав­ду ка­жу? Го­вори!

- Та я не знаю, Хи­мо! - од­ка­же ме­нi, роз­ду­му­ючись.

- А я дак знаю, що ти Кат­рi роз­ка­за­ла не все. Аже не все?

- Нi, не все.

- Кажи ж ме­нi усе.

- Та нi­чо­го, Хи­мо! Я що там чу­ла, од Кат­рi не по­таїла, й се, бач, в ме­не мої дум­ки…