Поиск
1859.
ХМЕЛИНА І ЛОПУХ
У одному хорошому садочку,
Геть-геть аж у куточку,
Стирчав кілок між лопухом,
А по йому Хмелина повилася
І гарно так з ним обнялася,
Неначе дівчина з хорошим козаком.
- З тобою ми, коханий мій кілочку,
Зустрілися у добрий час,
Довіку житимеш у тихому садочку,
Нехай всі дивляться на нас,-
Зеленая Хмелина розмовляє
І на Лопух спесиво поглядає,
А той сміється у кутку,
Бо чув не раз брехню таку;
Хоч і Лопух, а, мабуть, знає,
Що здача козирів міняє.
Прийшов хазяїн, висмикнув кілок
І посадив дубок,
Нехай, мов, буде у садочку.
Хмелина пісеньку таку
Приспівує дубку:
- Здоров, козаченьку-дубочку,
Порадонько моя!
А як же ждала я!
Тепер зрадіє наш садочок…-
І повилася на дубочок.
Лопух не втерпів, обізвавсь:
- А що, Хмелинонько, уже не жаль кілочка?
Недавнечко у тебе красувавсь,
Тепер прилипла до дубочка…
- Хто б, хто гарчав,
А ти б мовчав,-
Одрізала йому Хмелина:
- Сухий кілок, як пень, стирчить,
А се ж таки жива дубина,
Росте і шелестить.
Так в світі хитрая людина
Усюди в’ється, як Хмелина,
Чи то кілок,
Чи то дубок,
Усе, мов, пригодиться,
Аби було на кого виться.
1892.
ВОВК І ЛИСИЦЯ
Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок -
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно годиться, попоївши;
Не молода-таки й була,
Натомиться, всю ніч ходивши…
Аж ось - у гості Вовк біжить.
«От,- дума,- і лягла спочить!»
Добридень, кумо! - Вовк гукає.-
Той спить, хто щастя має!
От, кумо, лишенько мені
У сій поганій стороні:
Никав всю ніч, аж утомився -
Та й що ж! Ніде не поживився!
Чи до кошари підберусь -
Боюсь!.
Вівчар не спить, в сопілку грає…
Таке-то кум твій щастя має.
А їсти, кумо, аж-аж-аж!
Цілісіньку б із’їв корову! -
Кума ж
На сюю жалібную мову
Так каже кумові свому:
- Сердешний куме! Ну й чому
Ти не прибіг до мене вранці?.
Отут не козаки живуть - поганці!
Мабуть, їм ніколи й заснуть;
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб обдурить та поживиться!.
Поїж сінця…-
А Вовчик не про сіно дума;
Коли б йому шматок м’ясця!
- Ні,- каже він,- спасибі, кумо! -
Та й з тим голодний лицар мій
Пішов додому сам не свій.
Оце ж то теє: на, небоже,
Те, що мені не гоже.
1853.
ЧАБАН І КОМАР
У холодочку, під вербою,
Приліг Чабан спочить;
Кийок поклав під головою,
Собака у ногах лежить,-
Не боязко, заснути можна сміло:
Отара стишилась, лінується ходить,
Бо дуже сонечко пригріло,
І хоч би що - собака не проспить.
Заснув Чабан, а лишенько не спало:
Гадюка вилізла з трави, сичить…
Комар углядів, жалко стало,
І Чабана він кинувся будить;
Гудів-гудів, аж крилечки помліли,
А той не чує - спить;
Комар присів на лоб, щоб з усієї сили
Свій гострий носик устромить.
Чабан прокинувся - аж перед ним Гадюка,
Він києм - бух - і витяглась зміюка;
Пропав би був Вівчар,
Та визволив Комар.
Куди ж він з переляку дівся?
Ото ж то й що! Чабан Гадюку вбив,
А Комара, що прислужився
І впору розбудив,
Спросоння тріснув так, що аж прилип до лоба.
Така-то за добро шаноба!
Як перед більшим менший чоловік
До правди повернуть язик
Одважиться, по стародавній мові,
Що хлібець їж,
А правду ріж,
Того й гляди - утнуть, як Комарові.
1892-1893.
ЦЯЦЬКОВАНИЙ ОСЕЛ
Додумався осел, що він якаясь мина,
Зневагу від усіх доводиться терпіть,
Що надокучила така лиха година,
Що треба і йому хоч трохи краще жить.
Він чув, що там, над морем широченним,
Стоїть гора одна;
На тій горі, під дубом височенним,
Сидить всесвітній старшина;
По-вченому Юпітером він зветься,
По-простому ж - Нечипір Громовик,
Як гримне - аж земля трясеться,
Жахається і звір, і чоловік.
- Піду,-сказав Осел,- хоч що вже буде!
Побачимо, чи правду кажуть люде,
Що нібито відвага сльози ллє,
А в добрий час меди і вина п’є.-
Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,
А Громовик до його обізвавсь:
- Чого се ти тут опинився?
І як се ти сюди пропхавсь?
- Приволокла лиха година!
Сміється з мене всякий біс,-
Жаліється Осел,- усякая скотина
Дере передо мною ніс.
От хоч і коні… збруя, бляшки,
Коваль підкови їм кує,
Прикраси їм усякі є -
Побрязкачі, блискучі цвяшки…
А я… отак, як бач,
Хвіст теліпається, та й годі,
Нема порадоньки, хоч плач…
Владико! Змилуйся в пригоді! -
Владика засміявсь, аж ліс застугонів;
Покликав він Фортуниху Домаху;
- Ану, лиш,- каже їй,- порадуй бідолаху,
Щоб між людьми і він бринів;
Ти начепи йому на шию срібний дзвоник;
Нехай, радіючи, хвостом вертить,
Як у болоті ополоник,
І дзвоником бряжчить.-
Зрадів Осел, у ноги повалився,
Фортуниху у рученьку лизнув
І так з гори чимчикувать пустився,
Що трохи шиї не звернув.
Побіг він навпростець, нічого не минає,
Чи нива, чи баштан- не розбирає.
Толочить і ламає.
На вигоні телят перелякав;
Ускочив у село - всяк очі витріщає,
А він брикає, хвіст задрав,
Аж куряву підняв,
Собаки гавкають, і дітвора тікає…
Цяцькований Осел придбав нову біду,
Де не повернеться - усе не до ладу,
Чи шкоду втне - не подарують,
Почують, що дзвенить,- палюгою частують.
Осел прислів’я нагадав,
А я до байки приладнав:
Нехай не забувають люде,
Що дурень всюди дурнем буде.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: