Час розтягувався, наче жувальна гумка. Знову зминався в один згусток, змінював форму, водночас лишаючись нерухомим і застиглим. Я з ним грався, як якийсь пустотливий космонавт бавиться з краплею води в стані невагомості. Мій політ перейшов у вільне ширяння, руки й ноги вже слухалися мене, і я з їхньою допомогою далі плавно рухався, при цьому почуваючись більше повільним птахом, ніж людиною.

У густій синяві, яка була підвладна оку тільки на метрів десять-п'ятнадцять довкола, я плив, час від часу озираючись і помічаючи, як у зону видимості потрапляли дивні істоти та предмети. Вони неспішно пролітати повз і знову втікали в густу синяву, ніжну й звабливу, наче вона приховувала від мого погляду якісь солодкі таємниці або браму раю.

Якоїсь миті я помітив, що повз мене пролітає чоловік у дивному старомодному одязі, в сорочці, підперезаній мотузкою, з високою лисиною і сивими вусами. На його обличчі була щаслива усмішка, й погляд його теж здавався усміхненим, але воднораз нерухомим, як об'єктив кінокамери. Він ковзнув цим поглядом по мені, й у мить зіткнення наших очей я відчув, як мене обдало теплом, наче перед обличчям відчинився заслін сільської печі. Він уже зник у густій темряві, а тепло лишалося в мені й наче жило власним життям. Воно турботливо огортало мене, а коли я трохи невдоволено подумав, що ось-ось мені стане занадто жарко — тепло відпустило мене, невидиме, відійшло на невидиму відстань і гріло мене звідти, ніжно й трошки нав'язливо.

Хтось іще, оточений напівпрозорою сферою, пролетів незабаром повз мене, помахуючи рукою. Пролетів повільно, і я встиг розгледіти, що сфера, яка оточувала його, була різнорідною, й всередині неї, крім цієї людини, плавали або кружляли якісь дрібні округлі предмети. «Людина-планета», — збагнув я, і раптом у грудях замлоїло. Перед очима виник образ планети Земля, ніжно огорнутий такою ж сферою. Через її напівпрозору блакить виднілись упізнавані обриси материків і морів, і я раптом зрозумів, що вона виринула з моєї уяви, матеріалізувалася в невелику м'яку кульку-глобус і під мерехтіння власної сфери поступово віддалялася від мене. Мені закортіло наздогнати її, і я кролем поплив уперед, наче по воді. Земля, нібито помітивши переслідування, прискорила свій рух і при цьому почала втікати вниз. Я й далі плив за нею. Так розігнався, що з мене злетіло подароване мені тепло, а потому швидкість моя збільшилася, та водночас стало холодно. І Землі теж стало холодно — я помітив, як загусла її сфера, як під її зненацька помутнілим молоком зникли всі знайомі з уроків географії обриси і тепер попереду летіла просто якась молочна куля. Але я ж бо знав, що це була Земля, і тому далі переслідував її, доки раптом не вдарився об невидиму перепону. Вдарився, відчув біль у шиї. У горлі почало дерти, потім перехопило подих, забракло повітря. Я розтулив рот, розтягнув губи до болю, але це не допомогло. В очах помутніло. Руки й ноги обм’якли, і раптом хтось міцно схопив мене за ноги й потягнув назад. «Куди назад?» — устиг подумати я, непритомніючи.

Джамшед, худорлявий невисокий казах із повсякчас усміхненими очима, жив у юрті з двома доньками — Гулею і Наташею. Гуля була неймовірно вродливою, довгоногою, з вражаюче чистим обличчям, що особливо впадало в око, коли поруч стояла Наташа, обличчя якої було жорстоко побите віспою. Обидві були на голову вищі за батька.

Я повільно приходив до тями, лежачи в юрті на якійсь купі дрантя і косуючи оком на яскраве сонячне світло, що пробивало собі шлях крізь трикутник відгорнутої запони.

Лежав я вже другий день, усе ще відчуваючи скутість м'язів і суглобів. Але це був другий день притомності. Скільки я лежав до того — мені поки що було невідомо. Господарі юрти хоч і доглядали мене, але мовчки, наче боялися, що говорити мені ще небезпечно. Мушу зізнатися, що й у мене не було впевненості, що я можу говорити. Язик мій важким каменем лежав у роті, й сама його кисло-гірка нерухомість викликала час від часу нудоту. Кортіло прополоскати рота якимось зубним еліксиром.

Підійшла Гуля в довгій зеленій сорочці-сукні й білих штанах. У руці — велике горня. Нахилилася наді мною, піднесла горнятко до вуст. Я розтулив рота, й у нього влилася кислувато-молочна рідина — не зовсім те, чого б мені зараз хотілося. Але я випив, тим більше що губи пересохли й доторк прохолодного фаянсу горнятка виявився приємнішим за напій. Так само мовчки Гуля відійшла від мене, порилася в картонному ящику, який стояв на землі, й вийшла.

Я лежав один десь півгодини, а біля юрти голосно й красиво звучала казахська мова — Джамшед про щось сперечався зі своїми доньками. Потім стало тихо. Я заснув.

Мене збудила прохолода. Здивований, я розплющив очі й одразу поглянув на відгорнуту запону. Надворі було ще ясно, але вже не сонячно. Потріскувало вогнище, якого видно не було, але те, що воно було поруч, праворуч від входу до юрти, підтверджували відблиски вогню на лівому боці відкинутої запони. Я звівся на ліктях. Тіло було ще важким, але вже починало слухатися. Принаймні руки вже повністю мені підкорялися, і я, спираючись на них, піднявся, сів і, спустивши ноги на килим, завмер. Посидів так хвилин десять, потім підвівся і, похитуючись на ще не цілком підконтрольних ногах, підійшов до виходу. Визирнув.

Біля вогнища сидів Джамшед, ліворуч від нього височіла купа сухої ковили і якогось чагарнику. Перед ним, до мене спинами, сиділи його доньки, а за ним, метрів за десять, стояла пара верблюдів. Верблюди стояли нерухомо, і через це спочатку здалися мені одним довгим багатогорбим верблюдом, що затулив частину вечірнього обрію та неба. Але один із них раптом труснув головою, і одразу ж моє видіння перетворилося на реальність. Потім другий верблюд зробив крок назад і нахилив морду до піску.

— А! Підходь! — гукнув до мене Джамшед.

Я підійшов, усівся між ним і доньками.

— Ноги не болять? — запитав він гарною російською мовою.

— Ні, вже не болять...

— Пощастило тобі, — вів далі Джамшед. — Якби не Хатема — так би й загинув зовсім.

— Яка Хатема? — запитав я, озирнувшись на дівчат, імена яких уже знав.

Джамшед кивнув у бік верблюдів.

— Хатема шмат брезенту помітила, підійшла й почала тягнути... Ми їй кричали-кричали, потім наблизились і теж побачили. От, витягнули тебе... Не всім так щастить...

— Дякую, — сказав я і кинув погляд на верблюдів, одному, а точніше, одній із яких я завдячував життям.

— Ішов куди? — запитав Джамшед.

— Форт-Шевченко.

— А нащо пішки?

Я знизав плечима.

— Мандрівник? — знову запитав Джамшед. Я зітхнув.

— Хріновий із мене мандрівник, — щиро промовив я після недовгої паузи.

— Чому, — не погодився Джамшед. — Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?

— Немає в мене жінки...

Джамшед замислився, потім озирнувся і подивився на своїх верблюдів.

— А навіщо тобі Форт-Шевченко?

Потріскувало багаття, з'їдало все нові й нові покручені гілочки чагарнику, який Джамшед наосліп згодовував йому. І доньки його сиділи тихо й нерухомо, наче й не слухали розмови.

— Я з Києва, — почав я повільно говорити, намагаючись відповісти так, щоб не обманювати, але й не розкривати геть-чисто мету своєї мандрівки. — Хотів подивитися на місця, де Шевченко служив...

— Ти українець? — здивувався Джамшед.

— Ні, росіянин. Але живу в Києві, все життя...

Джамшед закивав.

— Добре було би тобі з Акирбаєм зустрітися, — промовив він і водночас задумливо кивав головою. — Акирбай про акина Шевченка багато знає. Він із його ріднею приятелював...

— З якою ріднею? — здивувався я.

— З казахською ріднею... З прапраправнуком, поки той не загубився в Каратау. Там наче й губитися нема де, а пішов і пропав...

— Та не було в нього ні синів, ні онуків, — сказав я досить різко.

— Ну, одружуватися він, ясна річ, не міг. Солдатам не дозволяли. Але сина йому одна казашка, дочка чередника, народила... З того часу рід продовжувався, і в ньому всі чоловіки хорошими акинами були. І останній, який в Каратау пропав, теж славний акин був. Дуже гарний був акин... Ще в радянський час міг на ходу будь-яку статтю із «Правди» віршами переказати. Ось який був акин! Я такого ні до, ні після не чув!