А доньки Джамшеда сиділи нерухомо і мовчазно, мов сфінкси, і стало мені від цього якось ніяково. Навіть верблюди, або верблюдиці, — й ті ворушилися, фиркали, видавали якісь звуки, а від Гулі й Наташі — ні зітхання, ні дихання. А мені раптом так закортіло жіночий голос почути. Тим більше що чув я, як вони з батьком розмовляють, поки я в юрті лежав.

— Джамшеде, — посміливішав я і запитав: — А чому вони мовчать? — і я кивнув на дівчат.

— Чоловіки розмовляють, — спокійно пояснив Джамшед.

Потім усміхнувся, наче здогадався про моє бажання. Щось сказав донькам по-казахському. Наташа сходила в юрту і повернулася з якимось музичним інструментом, схожим на мандоліну. І вона заспівала, перебираючи пальцями струни. Співала вона по-казахському. Її приємний голос заворожував і, володіючи якимись магнетичними нотками, наче провокував на підспівування. І хоча мелодія була й нескладною, я навіть підмугикувати не зважився. І раптом помітив, що поки Наташа співала, Гуля уважно дивилася на мене, уважно і дуже сміливо. Я омлів під її поглядом, який наче світився серед ночі, підсвіченої тільки вогнищем і глибоким синім небом. Злякано я перевів погляд на Джамшеда і побачив у його очах знайому усмішку, але тепер вона немовби ожила. А пісня Наташі тривала і тривала, і я вже подумав, що їхні уважні погляди якось пов’язані зі словами цієї не зрозумілої мені пісні.

Найдивовижнішим було те, що я не помилився.

— Це пісня про мандрівника, якого рятує верблюдиця і приводить у дім, де живуть дві дівчини, — пояснив мені, коли стало тихо, Джамшед.

Я остовпів. Спочатку не знав, що й сказати. Потім усе ж таки запитав:

— А що потім із цим мандрівником у пісні відбувається?

— Батько дівчат пропонує йому обрати одну з доньок, щоб разом із нею піти далі в путь. Одна з дівчат вродлива, друга — ні. Одна його ніколи не покохає, друга кохатиме і пам’ятатиме про нього завжди. Але він обирає не ту, яка кохатиме його, й іде разом із нею...

— А далі? — запитав я, облизуючи пересохлі губи.

— Вона не доспівала, — сказав Джамшед і сам зітхнув.

Я перевів погляд на Наташу. Вона сиділа мовчки, інструмент опустила на пісок. Я подивився на Гулю і знову зустрівся з її уважним поглядом. І миттю відвів очі, досі збитий з пантелику словами цієї пісні.

— У вас вода є? — запитав я, щоб абстрагуватися.

Джамшед подивився на Гулю. Вона сходила до юрти і повернулася з великою чашкою в руці. Простягнула мені чашку. Я відсьорбнув — це знову було щось схоже на кефір.

— А чистої води ви не п’єте?

— П’ємо, — відповів Джамшед. — Коли більше нема нічого...

Я замовк. Допив цей кефір. Опустив чашку на пісок. Подивився на Наташу.

— Пробачте, а ви далі слова цієї пісні знаєте? — запитав я в неї.

Вона злякано подивилася на батька, немов чекала допомоги від нього.

— Знаєш, вона її на ходу вигадала... Вона в нас теж акин, але нікому не можна говорити про це. Жінкам не можна. Дізнаються — ніхто за дружину не візьме... А не доспівала тому, що кожна повна історія закінчується погано або взагалі не закінчується... Хороший акин навіть відомі пісні з поганим кінцем не завжди доспівує...

У мене знову пересохло в роті, і я попросив ще попити. І знову Гуля сходила до юрти і наповнила мою чашку.

— Тобі яка з моїх дочок подобається? — запитав раптом Джамшед.

Я отетеріло подивився на нього. Але він відвів мій погляд своїм у бік дівчат.

— Гуля, — зізнався я.

Він кивнув із таким виглядом, ніби заздалегідь знав мою відповідь. Зрештою, здогадатися було неважко, хоча трошки згодом я подумав: добре було б, якби Гуля мала голос Наташі...

Зранку, коли я прокинувся, Гуля сиділа на моєму рюкзаку на килимі юрти і дивилася на мене. Поруч стояла наповнена водою каністра.

Я збагнув, що мене «зібрали» в дорогу. Згадалася дивна нічна розмова і недоспівана пісня Наташі.

Я поглядом пошукав Джамшеда, але його в юрті не було. Джамшед сидів на піску. Сонце було ще не палюче, і він, задумливо втупившись у пісок, про щось міркував. Я підійшов до нього:

— Доброго ранку.

— Вітаю, — відповів він, підвівши голову.

— Джамшеде, — звернувся я м’яким увічливим голосом. — А куди мені далі? Як краще у Форт-Шевченко вийти?

— Гуля дорогу знає, — відповів він.

— Ви її зі мною відпускаєте? — здивувався я, досі не годен повірити в те, що відбувалося.

— Послухай, — Джамшед подивився мені просто в очі. — Тебе врятувала моя верблюдиця, і ти тепер мусиш чинити, як хочу я... Ти сам обрав Гулю...

— Так, але... а вона хоче?

— Коли батько кочує з двома доньками — про нього думають зле. Значить, ніхто його дочок за дружин брати не хоче...

— Так, але ви ж мене не знаєте! — досі не розуміючи ситуації, вів далі я, хоча й самому вже здавалося нерозумним продовжувати цю розмову, тим більше що Гуля дійсно мені сподобалася.

— Тебе врятувала моя верблюдиця, — натомлено повторив Джамшед. — Від тебе пахне корицею, отже, людина ти гарна, наповнена духом, який переживе тебе і збереже про тебе пам’ять у іншій людині...

Я замовк, спинившись між юртою і Джамшедом. Про що сперечатися? Ще бракувало, щоб я став відмовляти старого відпустити зі мною красуню доньку.

Я просто кивнув. Повернувся до юрти.

Гуля щось робила з моєю клаптиковою постіллю. Якось перевертала її окремі частини, перекладала складені шматки тканини знизу наверх, наче змінювала білизну.

Коли почула мій подих, озирнулася й усміхнулася мені трошки сором’язливо. Вона знову була в білих штанах, які визирали з-під довгої сорочки-сукні синього кольору з коротеньким стоячим комірцем.

— Що, підемо? — запитав я, а думав про те, що жодного разу, здається, не чув її голосу.

— Підемо, — відповіла вона. — Треба тільки Наташу почекати, вона по сир пішла...

— Куди? — здивувався я, бо розумів, що ні базару, ні гастроному поблизу бути не може.

— Тут недалеко Марат кочує, батьків племінник. В нього кіз багато — сир робить... Чай будеш?

Я кивнув. Потім усвідомив, що, крім їхнього кефіру, нічого ще не їв за останні дні. І — дивовижна річ — апетиту до цього часу не було. Тільки на губах відчувалася сухість.

Гуля вийшла з юрти і повернулася з піалою зеленого несолодкого чаю.

Я присів на килим, намагаючись скласти ноги так само, як це робив Джамшед, коли сідав. Сісти я сів, але при цьому в колінах так хруснуло, що Гуля озирнулася. Я почувався винним, зовсім не розуміючи, звідки взялося це відчуття.

Сидів, повільно пив зелений чай, з його допомогою розтягуючи час. Нарешті повернулася Наташа. Зайшла до юрти, перед тим перекинувшись кількома словами з батьком по-казахському. У руках — полотняний мішечок. Вона простягнула його Гулі, мовчки й ледве помітно кивнувши. Гуля взяла мішечок до рук, витягнула звідки кілька маленьких білих кульок, вибрала найменшу і кинула до рота. Видно було, як вона перекочує її на язиці, неначе дослухаючись до смаку. На її вродливому обличчі виникла легка, задоволена усмішка. Дівчина викотила кульку язичком на губи, потім узяла її пальцями і простягнула мені. Я поклав кульку сиру в рот. Після зеленого чаю солонувато-гіркий, з кислинкою смак цієї кульки швидко розлився в роті. Язик відчув приємну прохолоду. І повітря, яке я вдихав, наче збагачувалося цим смаком, переносило його до легенів, через що приємна прохолода потрапляла мені в нутро. А разом із нею якийсь фізичний спокій. Спокій тіла, а не душі. Хоча душа теж була спокійна. Я вже не думав про слова Джамшеда. Життя здавалося простішим за слова: очікування сиру замінилося смаком сиру. Смак сиру передався подиху. Подих, наповнений смаком, приніс приємний стан спокою і впевненості. Очікування дороги ось-ось мало змінитися дорогою.

За півгодини Джамшед допоміг закинути зв’язані рюкзак і каністру на верблюдицю Хатему. Туди ж закинули подвійний баул з речами Гулі.

— Дійдете до пагорбів, — сказав Джамшед. — Потім Хатему відпустите. Вона сюди повернеться.