— Ні, — спокійно сказала Гуля. — Ти — мій...

— А ти? — знову запитав я. Мене почала заплутувати її логіка.

— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...

— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.

— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?

— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.

— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.

Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...

Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.

Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.

Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.

— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.

Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.

Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.

Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.

— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...

— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.

— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!

Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.

Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?

— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.

— Звідки ти знаєш? — здивувався я.

— Казахи по піску не бігають, а тут хтось утікав...

Ми мовчки повернулися до верблюдиці. Зібрали речі.

На піску залишилося тільки покривало з хамелеоном, який учепився в нього. Я не знав, як із ним учинити.

— Він хоче, щоб ми його взяли з собою, — сказала Гуля. Я зітхнув. Брати його в руки не хотілося, хоча я начебто й знав, що хамелеони не кусаються.

— Подейкують, що хамелеон приносить удачу кочівникам... — задумливо промовила Гуля.

Вона присіла перед ним навпочіпки, погладила його, й він зробив якийсь хисткий крок, повернув до неї маленьку потворну мордочку, зовсім не схожу на його ж нічний нерухомий величний профіль.

«Ось чому він любить блукати вночі, — подумав я. — Треба гуляти тоді, коли ти видаєшся гарним...»

Гуля склала покривало, а хамелеон стояв поруч на піску та стежив за її діями.

— Зараз ми тобі пошукаємо місце, — сказала йому Гуля.

Потім, коли вся поклажа була вже на верблюді, вона підняла хамелеона й посадила його на мій синьо-жовтий рюкзак. Хамелеон вчепився лапками в жовту частину рюкзака і пожовтів, потім перейшов на синю й так само швидко посинів. Там він і завмер, очікуючи на дорогу.

Я надягнув свою гостроверху повстяну шапку — подарунок Джамшеда подарунку його доньки, й ми рушили в путь. Ми йшли трошки попереду Хатеми, а повід верблюдиці був у руках Гулі. Вона, здавалося, була господинею і пісків, що розкинулися довкола, і нашого маленького каравану, і пагорбів, які досі виднілися віддалік, але ніяк не наближалися.

Наступної ночі я спав не міцно, але солодко. Мені снилося, що ми з Гулею лежимо поруч і я, огорнений її теплом, раз у раз затамовую подих, щоб чути власною шкірою удари її серця. Прокинувся я легко й раптово, відчувши на грудях якийсь рух. Розплющив очі й побачив уже знайому картину — на мені поверх смугастого покривала нерухомо сидів хамелеон із задертим до неба красивим профілем. Він немовби стояв на варті, його нерухомість була споріднена з революційною пильністю.

«Чого він до нас учепився? — подумав я, підвівши голову, щоб краще роздивитися його в блакитному напівмороці ночі. — Чи ми йому так сподобалися, чи йому просто одиноко в пустелі? Але гаразд, якщо він приносить удачу, то проганяти його було би дурницею».

Хамелеон своєю появою переключив на себе мої думки, і я вже гадав, що треба було би йому й ім'я дати, якщо вже він до нас приєднався. Почав перебирати імена, але людські або собачі йому не личили. Треба було знайти якийсь людський прототип. Та коли в уяві вишикувалися в шерегу хамелеонисті політичні діячі, то мені стало незручно перед плазуном: що ж це я хочу назвати його на честь людей, які не заслуговують ні на любов, ні на довіру. І тоді, щоб виправитися, я вирішив його назвати на честь свого діда — Петровичем. По батькові без імені звучало значно солідніше й більш по-домашньому, ніж ім'я без по батькові.

— Ну що, Петровичу, — прошепотів йому я. — Тобі Гуля подобається?

Петрович не відповів. Він далі був наполегливий у своїй нерухомості, й навіть його шарнірні очі не поворухнулися.

Я зітхнув, подивився на Гулю, яка мирно спала на боці, обернена до мене.

«Це добрий знак, — подумав я. — Минулої ночі вона спала на спині...»

Я присунувся до Гулі, намагаючись не потурбувати її сну. Присунувся на відстань подиху. Зазирнув у її вродливе обличчя. Вдивлявся у нього довго, поки очі цілковито не звикли до блакитного напівмороку й не забули про те, що зараз ніч.

Незадоволений моїми рухами Петрович перебрався на Гулю й завмер на її стегні — певно, вирішив, що це найвища точка пустелі, звідки найзручніше буде нести свою варту.

А потім я заснув, солодко і так міцно, що зранку нічого зі снів не пам'ятав.

Білі пагорби поступово наближалися. Ми йшли вже четверту добу. За цей час я, певно, переказав Гулі все своє життя, включно з останніми подіями. Розповів я їй детальніше і про причину й мету своєї теперішньої вимушеної мандрівки, завдяки якій сталася й наша зустріч. Дівчина з інтересом слухала, але жодних питань не ставила, а навпаки — виявляла якусь піднесену увагу до моїх слів. А мені так кортіло, щоб вона сама про щось запитала, сама поцікавилася якимись деталями мого життя. Мені здалося, що це була б непогана ознака її цікавості до мене. Але вона мовчала й слухала, нічим не заповнювала паузи, що виникали, й у цьому я бачив радше традиційну повагу жінки до слів чоловіка, ніж щось більше. Проте все одно йти й розповідати їй про своє життя було приємно і кумедно, бо я раптом почав помічати, що трошки прибріхую, до деяких подій додаю трагізму, до інших — пафосу чи гумору. Але з її очей я бачив, що їй цікаво слухати мене, і я вів далі. Тільки коли в роті зовсім пересохло від балаканини, я замовк і потягнувся руками до каністри з водою, що звисала з боку верблюдиці.

Ми зупинилися. Я напився.

Сонце висіло ще високо, і я, не знаючи, котра година, інтуїтивно прикинув уявним пунктиром подальший його шлях до заходу. Виходило, що робочий день світила мусив закінчитися годин за п’ять.

— А ми що — в гори поліземо? — запитав я Гулю, коли ми знову рушили в дорогу.

— Ні, — відповіла вона. — Дійдемо до Бесманчака, потім відпустимо Хатему назад, а далі підемо попід пагорбами по піску в обхід.