Як прощатися з Джамшедом, я не знав. Якби він був росіянином — я просто обійняв би його. Але якби він був росіянином, він би не відпустив зі мною доньку. А якби й відпустив, то довелось би мені називати його «татом» і пити з ним на коня.

Доки я міркував, Джамшед сам підійшов, сам одягнув на мою голову повстяну білу гостроверху шапку і простягнув мені руку.

— Щасливої дороги, — сказав він. — Якщо битимеш її, — він кивнув на Гулю, — не бий по обличчю!

Я автоматично кивнув, хоча потім, коли ми вже пішли поруч із верблюдицею, ці останні слова Джамшеда видалися мені дикунством.

Але до того, як я про це подумав, у мене виникло бажання якось відповісти на його подарунок. Я витягнув із рюкзака і подарував йому брезентовий намет.

Ми рухалися до пагорбів, які виднілися вдалині. Сонце вже розжарювало пісок. Юрта лишилася позаду.

Ліворуч од мене ступала верблюдиця, що тягнула наш вантаж. Праворуч ішла Гуля.

— Батько сказав, що ти знаєш дорогу? — запитав я лише для того, щоб заговорити до неї.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Ми раніше ходили туди, але до форту не доходили. Не треба було...

Сонце припікало, і якби не шапка з повсті — подарунок Джамшеда, — мій мозок уже б закипів. Але і так я не знав, як вести далі розмову. Я мовчав. І Гуля мовчала. І так простували ми поруч. Я позирав на неї, милувався її профілем, живим, гордим і жіночним воднораз.

«Може, ввечері, коли привал влаштуємо, розбалакаємося», — подумав я з надією.

На привал ми зупинилися, коли сонце тільки-тільки побіліло, наче його вистудив холодний вітер, що зненацька налетів. Висіло воно ще високо, але вже на західному боці неба. До пагорбів усе ще було далеко — вони ніби й не наблизилися, хоча ми й рухалися в їхній бік годин вісім або навіть більше, й один лише раз зробили зупинку, щоб відпочити й нагодувати Хатему.

— Гулю, а море звідси далеко? — запитав я, згадавши про приємну прохолоду каспійського берега.

— Далеко, — відповіла Гуля й подивилася на мене карими очима.

Я замислився, намагаючись зрозуміти, яким чином ми опинилися далеко від Каспію. Не мій же політ, який закінчився дивовижною появою верблюдиці Хатеми, переніс мене вглиб пустелі!

— А ти море любиш? — запитав я в Гулі, яка знімала з верблюдиці свій баул.

— Ні, — відповіла вона. — Воно холодне.

Я знизав плечима. Потім допоміг їй спустити подвійний баул на пісок. Вона дістала звідти полотняну смугасту підстилку, потім іще одну. Розстелила їх одну на одну.

Коли сонце лягло на дальні піски, а потім і просочилося своїм застиглим вогнем кудись униз, наче вода, у пустелі стало прохолодніше. Повітря здавалося холоднішим за пісок. Ми лежали поруч на одній підстилці, накрившись по груди другою. Дивилися в небо. Раз у раз хрипкувато зітхала верблюдиця, прив'язана коротким повідцем до лямки мого рюкзака.

— Гулю, — заговорив я. — Тобі не здається дивним, що ми зараз тут, з тобою, удвох...

— Ні, — відповіла Гуля настільки впевнено, я аж забув, про що ще хотів у неї запитати.

Звісно, моє заготовлене і забуте запитання не було важливим ні для неї, ні для мене. Мені просто хотілося говорити з нею про що завгодно. Хотілося дізнатися щось про неї, щоб відстань між нашими очима і думками зменшилася. Я хотів розуміти її і хотів, щоб вона розуміла мене.

«А вона тебе і без цього розуміє», — зринула нагла думка.

Я знову замислився, дивився у небо і шукав у ньому віддзеркалення її очей, які теж дивилися вгору. А там, на синій перевернутій землі неба, проростали зерна зірок. Проростали швидко і хаотично, наче були розсипані закоханим сіячем, який анітрохи не дбав про те, що він робить. І повз серед них небесним лінивим трактором якийсь супутник. Його рух привернув мою увагу, і я покосив оком на вродливий профіль Гулі, думаючи, що й вона зараз дивиться на цей супутник, бо ж погляд людини завжди шукає рух. Погляд людини — сам собою нишпорка і любить стежити за тим, що відбувається.

Над нами відбувалося проростання небесного поля, і ми обоє спостерігали це звичайне диво. Уже й говорити не хотілося — здавалося, що спільне спостереження за зірками, які ледве проросли, зближує нас без жодних слів.

Що більше вистигав пісок, то нижче спускалося небо і зірки ставали видніші.

Я знову захотів почути голос Гулі й повернувся до неї. Але вона вже спала, заплющивши очі. Її рівне ніжне дихання зігрівало нічну тишу. Я дослухався до нього з таємним задоволенням, наче воно було чимось забороненим, а тому ще жаданішим.

Трактор-супутник перевалив за якийсь небесний косогір і щез із поля зору, залишив по собі тільки нерухомість зірок. Я засинав під тонку музику дихання Гулі. Повітря теж зупинилося і, марилося, слухало її дихання. І в тиші цій я відчув, як по моїх ногах, накритих смугастою цупкою тканиною, щось повзе.

Я завмер і шкірою тепер слухав цей рух, доки не побачив на грудях чи то скорпіона, чи то ящірку, яка гарно зупинилася, спрямувавши свій фантастичний профіль у небо.

«Не ворушися», — наказав собі я подумки.

І так ми обидва з цим нічним пустельним мешканцем не ворушилися, доки я не заснув.

Хропіння верблюдиці збудило мене так нагло, що коли я вже розплющив очі, кілька хвилин мусив лежати, очікуючи на пробудження тіла. Сонце ледве-ледве піднімалося, а отже, і спав я недовго. Нарешті я повернув голову до Гулі, але її поруч не було. Мене охопив незбагненний страх; я відчув якийсь тягар на грудях, подивився і побачив на смугастому покривалі такого ж смугастого хамелеончика в нерухомій позі з задертою догори головою. Тільки його круглі очка якось дивно рухалися, здавалося, разом із трошки виряченими очницями. Коли він зловив на собі мій погляд, то завмер, і його очі теж зупинилися на моєму обличчі.

Хатема знову храпнула, форкнула. Я озирнувся на неї — верблюдиця явно поводилася неспокійно. Вона переступала з ноги на ногу, озиралася на мене. Потім ступила крок назад, потягнувши за собою по піску мій рюкзак, до якого була прив'язана повідцем.

Треба було вставати. Я спробував м'яко струсити хамелеончика, але він так міцно вчепився лапками у смугасте покривало, що майже став його частиною.

Пам'ятаючи, що хамелеони не агресивні, а радше навпаки, я сам вибрався з-під покривала. Звівся на ноги й роззирнувся. Зникнення Гулі налякало мене. Якщо вона кудись пішла сама, то чому не сказала мені, а якщо... Тут по моїй шкірі пробіг холод, і я навіть не став далі розвивати цю думку. У роті було сухо й неприємно. Я підійшов до каністри з водою, відпив ковток. Знову подивився навколо себе і на превелику радість побачив метрів за двісті від себе Гулю. Вона несла оберемок хмизу.

Поки вона наближалася, моє занепокоєння змінювалося на обурення, а потім і обурення почало стихати, і коли вона зупинилася біля Хатеми й опустила покручені гілки на пісок, не було в мені ні обурення, ні навіть образи.

— Доброго ранку, — сказала вона з усмішкою.

Черкнула сірником, і захрускотіло складене пірамідкою багаття.

— Доброго ранку, — відповів я.

Гуля дістала зі свого баула залізну триногу й казанок, встановила цю похідну конструкцію над багаттям, налила в казанок води. Усі її рухи були граційними й точними. Я милувався нею, але тут-таки виникло в мене якесь батьківське бажання з виховною метою зробити їй зауваження.

— Гулю, — я намагався говорити якомога м’якше. — Прошу, не роби так більше. Я хвилювався...

Гуля озирнулася. Її хороше обличчя виказувало здивування, яке змінила за якусь мить мудра півусмішка.

— Не треба за мене хвилюватися, — сказала вона. — Я тут виросла... Це я повинна за тебе хвилюватися...

— Чому? — тепер уже здивувався я.

— Бо ти — мій, і я повинна піклуватися про тебе...

— Я — твій, а ти — моя? — запитав я в неї, вимовляючи слова повільно і занадто виразно, наче сам дослухався до них, боявся почути нотки вульгарності чи банальності, а ще дужче боявся почути їх у відповіді на це дивне запитання.