— Книжку? — перепитав я. — Ви що, кудись їдете?

— Ні, йду... Не зараз, звісно... Трохи згодом. Пам’ятаєте, як Толстой помер?

Я кивнув.

— Я його люблю... — сказав старий. — Читав його безліч разів, хотів навчитися в нього життю, але не вийшло... То хоча б смерті в нього навчуся. Чудова в нього була смерть... Правда ж? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти... Ви мене розумієте?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був заслабкий, щоб допомогти мені розставити фрагменти минулого на свої місця і склеїти їх, як античну амфору. Ні, певна річ, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були схибленими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представникові іншого покоління, було занадто складно з ним спілкуватися. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав їм безсумнівно більше сенсу, ніж я. Гадаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох різних склянках.

Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав товсту лінію, накреслену олівцем, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», — казав він, вів пучкою по своїй лінії та зупиняв палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.

Якоїсь миті я відчув, що старий мене переобтяжив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.

— Ну, а книжку хочете купити? — запитав він наостанок, коли я вже підійшов до дверей.

— А скільки ви хочете? — запитав я.

— Сто гривень! — гордо заявив він із таким виглядом, наче навмисно назвав неприйнятну ціну, причому не для того, щоб продати втридорога, а щоб підкреслити безцінність предмета.

— У мене стільки з собою нема, — сказав я і миттю у відповідь почув щось схоже на зітхання полегкості.

Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили дві пляшки сухого вина, і поки пили, розмова не вгавала. Те, що я почув від старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покійний Слава Гершович, схоже, відкрив якусь таємницю — чи то філософську, чи то більш матеріальну, — за що його й убили саморобним електророзрядним приладом. Судячи з усього, ця таємниця, що призвела до настільки незвичайної смерті, цілковито або частково відкрилась у тому-таки листі Шевченка із Мангишлаку — листі, що невідомо як потрапив до рук Гершовича і потім разом із його ж рукописом та тілом був похований на цвинтарі в Пущі-Водиці.

Перша ж моя думка не могла не виявитися в певному сенсі блюзнірською — захотілося дістати з труни і рукопис, і лист, щоб переконатися в тому, що таємниця, в яку так свято вірив старий Клим, насправді існує. У криміналістиці досить часто зустрічається слово «ексгумація». Але стосується воно завжди виймання з могили похованого тіла. Моя думка про ексгумацію рукопису й листа була чимось менш гидким і брудним, але знаючи, що рукопис із листом лежать під головою Гершовича, важко було уявити собі, як підняти цю голову, не торкаючись при цьому самої сутності смерті, самої речовини, яку інакше як мертвою і не назвеш.

У понеділок — день, який ніхто не любить, — я подався на трамваї в Пущу-Водицю. На цвинтарі, як я й очікував, було безлюдно. Легенький вітерець розхитував довгі щоглові сосни, що росли між могилами. Поскрипування цього лісу створювало дивне враження — наче я блукав по давно покинутому, зарослому природою місту, серед невидимих, укритих землею руїн.

Спочатку я просто прогулювався, приглядався до охайних написів на пам’ятниках. Потім мені довелося заглибитись у вузенькі стежинки між огорожами. Цвинтар лежав на пагорбі, а його природною межею з одного боку був різкий спуск до лісового озера. Я методично прочісував прізвища пам’ятників і надгробків, доки майже на самому краю цвинтаря перед схилом не виявив знайоме прізвище, що було недбало написано на залізній табличці, вдягнутій на зварений залізний хрест, пофарбований «сріблянкою». Бідність могилки мене спочатку здивувала, проте коли я присів на лавочку біля сусідньої загорожі й заходився слухати зозулю, котра невідомо кому відраховувала залишок життя, то цілком природно прийшов до думки, що людині, яка все життя захоплювалася філософією, мармур пам'ятників мусив бути далекий. Він, може, й хреста не хотів. Але хрест, найімовірніше, поставили друзі. Родичі зазвичай більше дбають про своїх покійників — за покійного не повинно бути соромно, — бо як же це так: у якогось Босоноженка цілий монумент із бронзовими літерами, а чим наш гірший...

Ось із такими роздумами я просидів там хвилин п'ятнадцять, а тоді вже іншими очима подивився на могилу — глянув на неї, як на сейф, який треба якось відімкнути. І зрозумів, що у кожній роботі є свої фахівці. Які мені потрібні спеціалісти, я теж зрозумів, — звісно, не грабарі — ті й коштують занадто дорого, й потопити можуть, адже справа, яку я замислив, навряд чи була законною. А тому треба було шукати бомжів, які ще не цілком розпилися, та дві лопати. І копати доведеться уночі, в чому теж є свій містичний шарм. Але на справу, яка мене очікувала, я дивився без жодного страху чи сумніву — мене спонукав потяг до розкриття таємниці. Я був ладен на ризик і водночас відчував, що взагалі-то жодного ризику в цій справі нема.

Якщо зараз усім наплювати на живих, то чому хтось турбуватиметься за якогось мерця, якого дістануть на кілька хвилин лиш для того, щоб поправити йому голову, покласти під неї щось м'якше за рукопис?

Уночі з середи на четвер я знову був на цвинтарі, тільки цього разу в теплій компанії, яка водночас навіювала певні побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв їм у винагороду по дві пляшки горілки на брата по закінченні роботи. Й ось тепер вони з лопатами ходили навкруги могилки, налаштовуючись або шукаючи особливого натхнення.

— Так шо ти там знайти хочеш? — усе допитувався один із них, осадкуватий із синявим обличчям. Звали його Жора, і кожен його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.

— Я ж сказав, папери там у нього під головою...

Жора гмикнув і зробив перший копок. Миттю з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня — теж невисокий худорлявий мужичок років сорока.

Вони відкидали землю на стежинку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, доглянутішої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи ячали час від часу уривчасто й глухо.

Після кількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво та без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони пожвавилися. Розчистили віко труни.

— Піднімати будемо чи так пориємося? — запитав у мене Жора.

— А якщо не піднімати, то віко зняти можна? — поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розуміються на розкопуванні могил.

Жора діловито поглянув униз, у вириту яму.

— Можна віддерти, а потім згори прикласти. Навіть якщо трохи обламається — воно йому байдуже, до одного місця!

Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягнули його нагору. Місячне світло, яким би не було воно яскравим за підтримки міріад зірок, однаково не могло освітити вміст відкритої труни, що лежала в розритій могилі. Щось темне й суцільне виднілося в ній. Я нахилився й очікував побачити хоча б якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, піднімався солодкий, неначе насотаний корицею.

— Ну шо? — раптом запитав Жора. — Сам полізеш?

Я збагнув, що він звертається до мене. Озирнувся.

— Чому сам? Ми ж домовлялися... — обурився я.

Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком із темної непрозорої тканини, наче я був метеликом. І наступної миті, ніби ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, заточився і впав на теплу нічну землю, чуючи віддалений і обережний шепіт чужих голосів.