Коли я отямився, вже розвиднялося. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранковий переклик. Рука моя сама торкнулася потилиці, де пальці намацали закипілу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Роззирнувся — одна лопата була увіткнута в землю, друга валялася збоку — видно, нею мене й ударили. Кишені були випотрошені, й усі гроші — слава Богу, не так уже й багато, — певна річ, зникли. У розритій могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік покійник. І голова його — зовсім чорна — була повернута набік, а поруч із нею — пакет, із якого стирчала течка.

На одну думку про своїх нічних помічників я не зміг стримати посмішку. Уявив собі, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб — золото чи щось схоже, а потім, за знайомим із дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого й усе поділити навпіл. Так старалися, а отримали замість скарбу ті ж гроші, які я їм і так обіцяв.

Коли я остаточно отямився, то спустився в могилу. Гершович лежав на боці, неначе навмисно так ліг, щоб мені було куди поставити ногу. Я взяв пакет із течкою, підняв його нагору. Тоді видряпався сам. Узяв віко труни, приставив його вужчий кінець до ніг і опустив. Віко зачепилося за вигин недообрубаного кореня й зависло над узголів'ям. Я взяв лопату і, стукнувши кілька разів, примусив віко повернутися на своє місце. А тоді ще півгодини закопував труну, рівняв могилку і ставив на місце зварений залізний хрест, покритий «сріблянкою».

Коли справа була зроблена, я взяв пакет із течкою в руки, і раптом знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах — тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий аромат кориці.

Сонце починало пригрівати. Я наостанок поглянув на хрест. Час було йти. Незабаром може хтось з’явитися. Цікаво, котра година?

Автоматично я засукав манжет сорочки і подивився на годинник. Було по п’ятій. «Що ж це вони годинник не прихопили? — подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. — Чи їх життя навчило тільки кишені патрати?»

Я пішов до кінцевої трамваю. Десь далеко, певно, на лісовій ділянці шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай і дзеленчав, як велетенський будильник. Їхав, щоб забрати мене додому.

Відвернути від закипілої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що немовби в'ївся в мій одяг. Запаху, що володів заспокійливими властивостями і ще — викликав легку чи навіть трошки легковажну посмішку, яка не залежала від сутності роздумів.

Коли я доїхав додому, настінний годинник на кухні показував за п’ять сьому. Я зупинився перед дзеркалом у передпокої і помітив, що весь мій одяг потребує гарного прання, та і сам я вельми скидався на бомжа, що ночував у купі глини. Нашвидку переодягнувся у халат, а одяг замочив у великій балії. Потім вирішив замочити і себе, але вже у ванні. Набрав гарячої води і пірнув так, що вода вихлюпнулася на підлогу. Гаряча вода пробрала жаром до кісток, і в ключиці почало приємно ломити — наче в сауні. Потихеньку тіло набирало бадьорості, й голова теж, звільнившись від негучного гудіння, що нагадувало про удар лопатою, запрацювала, щоб вибудувати думки одна за одною — саме так можна було спокійно все обміруквати без усілякого поспіху.

Нічний епізод із бомжами і розритою могилою вже відійшов на задній план, у минуле. А попереду, буквально за півгодини часу, мене, відмитого і свіжого, очікувала на кухонному столі течка, заради якої і була закручена ця ризикована авантюра. Але будь-яка авантюра здавалася мені доречною в теперішній небезпечний і динамічний час.

Коли я витерся великим махровим рушником, то, на свій великий подив, помітив, що солодкуватий запах, який я вперше помітив на Пущанському цвинтарі, все ще лишався. Я нахилився над балією з моїм брудним одягом, що стояла на підлозі. Але від балії ширився запах прального порошку, натомість аромат кориці «плавав» десь вище, на рівні плечей та обличчя.

«Нехай собі, — подумав я. — Це не найгірший запах, та й нема такого духу, який би не вивітрювався».

Вмостившись за кухонним столом, я розгорнув течку. Там лежав стос паперу, списаний дрібним, уже знайомим мені почерком. Але стан у мене був такий, що вдивлятись у цей витончений почерк не хотілося. Хотілося знайти листа, про який говорив Клим. Я взяв стос паперу в руку і віялом погортав його. І дійсно, зі стосу вилетів конверт, удвоє більший за решту. Вилетів і впав на підлогу. З конверта я дістав затертий аркушик паперу, чимось схожий на видертий із зошита, з ледь помітними рядками чорнила, що стало ліловим від часу.

Я прочитав його швидко і ще до усвідомлення прочитаного відчув, що зіткнувся з чимось по-справжньому цікавим і загадковим. Папір називався «Рапортъ», але насправді був звичайним доносом. Такий собі ротмістр Палєєв повідомляв полковнику Антипову про те, що «рядовий Шевченко, під час своїх виходів за Петровське укріплення, часто сидить на піску за барханом і всупереч забороні щось пише, а вчора в цьому піску дещо закопав приблизно за три сажні від старої криниці в бік моря».

За вікном уже лилося на землю яскраве сонячне світло. Ранок розгорявся, стираючи межу між весною і літом. Я пив чай, відклавши донос, написаний у січні 1851 року, і думав: що ж такого міг закопати там, на далекому Мангишлаку, Тарас Григорович? Грошей у нього не було, та навіть якби і були — нащо їх у пісок закопувати? Ні, не такою він був людиною, щоб ховати від інших свої копійки. Згадалися далекі шкільні роки й історія про «захалявну» книжечку, в яку солдат Шевченко записував свої вірші, завжди ховаючи її в чоботі. Може, її він і закопав, подалі від цікавих очей донощиків, схожих на цього ротмістра Палєєва?

«Оце якби відшукати її там, у пісках, — подумав я і одразу ж уявив собі, який радісний галас здійнявся би в Україні. — А може, й заплатили би мені за неї пару сотень тисяч доларів або на пожиттєве держзабезпечення узяли б? Адже яка реліквія!»

І все-таки цінність цього невідомого, заритого в пісках Мангишлаку предмета була досить умовною, а швидше за все, виключно музейною. Ну, захистили б якісь науковці кілька докторський дисертацій — ось і весь результат.

Підтягнувши до себе стос паперу, який списав покійний Гершович, я знову перегорнув його, і раптом перед моїми очима промайнув аркуш із явно топографічним малюнком. Я відшукав його і роздивився намальовану ручкою карту, та миттю мій інтерес до неї згас, бо під малюнком рукою самого Гершовича було написано: «Змальовано з матеріалів „Шевченківської експедиції“ на виставці Літ-го музею-архіву».

Я зітхнув і визирнув у вікно. Сонячний прибій уже докочувався жовтою хвилею до мого кухонного столу. Я позіхнув і протер очі, що злипалися, — бадьорість від гарячої ванни виявилася короткочасною. Тіло вимагало сну.

Надвечір, оклигавши, я знову сів за кухонний стіл. Спочатку втамував голод шматком молочної ковбаси, тоді взяв рукопис Гершовича і вже свіжішим поглядом пройшовся по його рядках.

І знову в ніс ударив солодкуватий запах кориці. Я підніс аркуш паперу до обличчя і понюхав його. Потім автоматично понюхав свою руку, якою тримав аркуш, і зрозумів, що моя рука просякла цим запахом значно сильніше, ніж папір.

Бажання подумки докопуватися до причин появи цього запаху в мене не було, тож я знову зосередив усю увагу на рукописних рядках Гершовича.

Перші кілька рядків здалися мені повтором або переспівом тих самих думок, які він висловив олівцем на берегах «Кобзаря», але потім, на сьомій сторінці, його роздуми повернули в інше річище.

«Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на блукання і болючі пошуки застосування цього багатства, оскільки обраний може отримати і любов своєї нації, і її повагу, але водночас не отримати розуміння або ж отримати розуміння неправильне, що тільки посилить його внутрішню скорботу, а муки, пов'язані з неможливістю застосування подарованого йому вищою силою багатства, можуть призвести до божевілля і до дивних та трагічних поворотів долі, що здатна завести його в далекі від його Батьківщини (жінки) краї».