Ще важче скласти хоча б приблизний перелік усіх витворів мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого церковного начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, парчею, оксамитом, шовком, якими гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. Взагалі неможливо порахувати загальну суму коштів, подарованих Мазепою церковним і світським закладам – храмам, колегіям, шпиталям, притулкам тощо. Ясно лише, що мова йде про величезні гроші – кілька мільйонів злотих. Адже лише на будови та оздоблення Києво-Печерської лаври Іван Мазепа, за його власними ж словами, подарував більше ніж мільйон.

Хоча сам гетьман Мазепа як меценат української культури і не має собі рівних в історії козацької України, але не можна забувати, що в ті ж часи чимало інших представників старшинської аристократії також були визначними засновниками та благодійниками церков та монастирів. Варто згадати, наприклад, імена генеральних старшин та полковників В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, представників династій Лизогубів, Гамаліїв тощо. Різними були мотиви пожертв, так само як і характери та доля цих людей, але всіх їх із вдячністю згадувало не одне покоління священиків та мирян у побудованих чи прикрашених ними храмах України.

Багатогранна і плідна творча активність митців та меценатів тогочасної України в культурній сфері створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи – побудови об’єднаної (в рамках держави Хмельницького) незалежної Української козацької держави. Але поразка гетьмана Мазепи та його шведських союзників у 1708—1709 роках була великим ударом не лише для української політики, але, зрештою, і для української культури. Протягом кількох десятиліть остання фактично використовувала колосальний спадок мазепинської доби, розвиваючи, однак, лише ті тенденції, які не надто суперечили новій панівній імперській ідеї, якій було тепер підпорядковане життя ослабленої України. За словами О. Оглобліна, в післямазепинський період існування козацької України «для творення нових духовних і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духовного клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий».

Процес внутрішньої консолідації Української козацької держави перервала Північна війна. Гетьманщина як васал Росії була змушена брати у ній участь, хоча українські землі завжди були частиною Чорноморського, а не Балтійського регіону, що робило для них цю війну не лише цілком непотрібною, але й вельми обтяжливою – 40-тисячна козацька армія (що становила мало не третину наявних на початку Північної війни збройних сил Росії) мала воювати у незвичних для себе умовах проти однієї з найкращих регулярних армій Європи. З точки зору геополітики, Україна знаходилася в самому центрі Центрально-Східної Європи, між чотирма «полюсами сили»: мусульманською Туреччиною (і Кримським ханством) на півдні, католицькою Річчю Посполитою на заході, лютеранською Швецією на півночі та православною Росією на сході. Відносна рівновага і боротьба між цими «гравцями» (кожен з яких за своїм потенціалом переважав Україну) давала змогу козацькій державі маневрувати, обирати різні варіанти зовнішньополітичного курсу. Рішуча перемога будь-якої зі згаданих держав тягла б за собою послаблення решти і неминуче втягнення України в орбіту впливу країни-переможниці. Тому найдалекоглядніші українські політики другої половини XVII століття (серед яких був і Іван Мазепа) якнайменше прагнули допустити подібний розвиток подій. Проте час для докорінної зміни політичної лінії ще не прийшов, хоча початок Північної війни не віщував для Росії та союзників нічого доброго.

Навряд чи є сенс переповідати загалом добре відомі широкому читацькому загалу перипетії воєнних дій, відкритої та таємної дипломатії тих років. Використавши ситуацію, гетьман Мазепа став фактичним володарем Правобережжя, об’єднавши під своєю владою дві основні частини Української держави. З 1704 року і до кінця гетьманування Іван Мазепа зміцнив козацький устрій Правобережної України, полки котрої поступово ставали солідною бойовою силою. На момент виступу гетьмана проти царя їх нараховувалося тут сім (Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський). Полковниками були як місцеві старшини (Самусь), так і нові, соратники Івана Мазепи (Гамалія, Кандиба, Мокієвський). «Столицею» правобережних володінь Мазепи стало потужне, укріплене поляками і Палієм місто-фортеця Біла Церква. Тут стояв гарнізоном гетьманський сердюцький полк Бурляя, сюди було перевезено частину клейнодів та скарбів гетьмана. О. Оглоблін навіть припускав, що це місто мало стати в майбутньому столицею об’єднаної козацької України. Правобережні полки поступово ставали частиною державного економічного механізму – тут з’являлися гетьманські чиновники, які встановлювали і збирали податки, запроваджували оренди тощо.

У рамках нашого нарису ми не маємо можливості розглянути всю зовнішню політику гетьмана Мазепи після 1700 року. Зупинимось лише на одному, надзвичайно важливому для багатьох читачів, моменті – на тому, чи можна кваліфікувати дії гетьмана щодо союзу зі Швецією та Річчю Посполитою як зраду ним свого сюзерена, Петра I?

Що ж могло спонукати вже немолодого, досвідченого політика почати прораховувати можливі варіанти зміни всього зовнішньополітичного курсу? Щоб спробувати відповісти на це питання, яке багато дослідників постаті Мазепи вважають за головне при вивченні його політики, слід насамперед взяти до уваги ту ситуацію, в якій опинилася Гетьманщина на початку сьомого року Північної війни.

Війна ставала все обтяжливішою для всіх верств тогочасного українського суспільства. Селяни і міщани протестували проти варварської поведінки російських частин, розквартированих у селах та містах Гетьманщини, – до царя та гетьмана йшов постійний потік скарг щодо тяжких образ і збитків, які завдавали солдати Петра I місцевому населенню. Спроби ж царя припинити знущання його військ з українців особливого успіху не мали.

До невдоволень селян і міщан додавалися невдоволення козаків, що перебували у походах, завойовуючи своєю кров’ю славу та нові території майбутній імперії. Абсолютно нічим не можна виправдати факти безглуздої, звірячої жорстокості і варварського ставлення до козаків та навіть старшини з боку російських командирів. Подібні факти траплялися із самого початку Північної війни – побої, вбивства з метою пограбування, крадіжки коней. Смертність козаків від хвороб, непосильної праці, знущань була високою, вона значно перевищувала козацькі втрати на полі бою. Інколи додому поверталися лише 45—50% особового складу козацьких полків. Крім того, щорічні походи вели до занепаду козацьких господарств.

Усі ці факти переконливо свідчать про відсутність «дружніх» почуттів між українським населенням та різношерстою, нашвидкуруч набраною з найрізноманітніших соціальних елементів армією Петра I (яка робила все, аби виправдати відоме китайське прислів’я «З гарного заліза не роблять цвяхів, гарна людина не йде в солдати»). Тому лукаві фрази російських та радянських істориків про «захист спільної вітчизни», «віковічну дружбу народів», яку шукали всюди в російській історії – навіть на залитих кров’ю руїнах українського Батурина, татарської Казані та туркменського Геок-Тепе, – слід назавжди «здати до архіву», на відміну від справжніх складних перипетій міжнаціональних взаємин різних народів, що населяли Російську імперію. Вочевидь, почуття певної національної окремішності, що його демонстрували українці, страшенно дратувало і солдатів, і офіцерів російського монарха.

Та якби ж то все обмежувалося лише діями купки недисциплінованих негідників! Тогочасні реалії були невтішними для Української козацької держави і її населення, але майбутнє обіцяло бути ще невтішнішим як для козацької еліти, так і для звичайного козака та селянина. Росія вела війну проти Швеції з величезним напруженням внутрішніх сил. Петро I прагнув до використання всіх наявних ресурсів і мало зважав на старі, усталені традиції так званої станово-представницької монархії, що захищала права окремих станів. У цьому російський цар не був оригінальний – абсолютизм, що зростав і зміцнювався по всій Європі, вів наступ на права та вольності станів та окремих іншонаціональних автономій у складі абсолютистських монархій. Тепер король ставав уже не першим серед рівних, а повновладним володарем майна, свободи і навіть життя своїх підданих. Абсолютистські тенденції зростали в Іспанії, Франції, Австрії, Швеції, Данії. І всюди на перешкоді поширенню безконтрольної влади монарха ставали віковічні станові права і привілеї дворянства, духовенства, міщан, селян. Західна Європа була дещо однорідніша національно (хоча і тут існували давні, ще середньовічні національні «автономії» – Каталонія в Іспанії, Бретань у Франції тощо), у Центрально-Східній Європі таких національних автономій було значно більше (Угорщина у складі імперії Габсбургів, Молдавія та Валахія – під владою Туреччини, Ліфляндія – Швеції, Українська козацька держава та різноманітні козацькі державні утворення – в складі Московії, згодом Російської імперії). Тут брутальний наступ монархів на права і свободи (ключове поняття середньовічного права) мешканців автономій поєднувався зі спробами послабити, а то і знищити їхню національну свідомість, розвиток якої в подальшому неминуче мав призвести до «сепаратизму». Боротьбу за давні права і свободи в згаданих автономіях очолила місцева еліта, нерідко на чолі з правителем автономії. Цікавий порівняльний аналіз подібних збройних виступів виконав О. Субтельний (стаття «Порівняльний підхід в дослідженні постаті Мазепи» та монографії «Мазепинці»). Відкинувши тезу про «небувалість», «нечуваність» дій українського гетьмана, дослідник переконливо довів, що на початку XVIII століття в Східній Європі спалахнуло кілька повстань проти абсолютистських порядків, що їх намагалися запровадити іноземні володарі на територіях національних автономій. Їхніми керівниками виступили Станіслав Лещинський у Польщі, Йоган-Рейнгольд Паткуль у Ліфляндії, господар Кантемир у Молдавії, Ференц Ракоці в Угорщині, Іван Мазепа та Пилип Орлик в Україні. Всі ці лідери стали на захист прав і свобод місцевих еліт і населення проти зазіхань їхніх абсолютистських сюзеренів, усі розраховували (через очевидну нерівність сил) на зовнішню допомогу, і всі зазнали кінець-кінцем поразки, загинули або емігрували і були оголошені «зрадниками» у своїх країнах, відстояти права котрих так відчайдушно намагалися. Подібний зважений підхід не робить згаданих визначних політиків «переконаними націоналістами» (як це намагалися зробити з ними в XX столітті), бо доба націоналізму, в сучасному розумінні цього слова, на початку XVIII століття ще не розпочалася. Він також знімає з них тавро «зрадників», які нібито зрадили свого сюзерена (це питання ми розглянемо трохи згодом) або свій народ (це вже відверта пропаганда імперій-переможниць).