Наприкінці 70-х років XIX століття в селі Лолині Ольга Рошкевич записала народну пісню «Про жандарма». У 1893 році колізії цієї пісні лягли в основу соціально-психологічної драми «Украдене щастя», що стала вершиною творчості Івана Франка-драматурга. Письменник зумів створити й подати таку історію людського кохання й страждання, яка хвилює й примушує співчувати героям до сьогодні. Драма «Украдене щастя» уродовж усієї своєї сценічної історії справляла на публіку велике враження і збирала багато глядачів.

Однак на конкурсі галицького відділу крайового п’єса І. Франка дістала тільки третю премію. Спершу звалася вона «Жандарм», бо жандарм один із головних персонажів п’єси, але саме це й примусило консервативну конкурсну комісію поставитися до п’єси І. Франка із засторогою. Більшість членів комісії вирішили, що не годиться виставляти на позорище таку поважну особу, як жандарм. Через це автор мусив, щоб побачити п’єсу на сцені, змінити ряд колізій: функції жандарма виконувала вже особа, не зв’язана з акцією драми, а героєм став якийсь посланець. Тільки значно пізніше було надруковано її без змін, так, як написав автор у першій редакції.

У 1894 році відбулася пробна лекція Івана Франка про «Наймичку» Т. Шевченка у Львівському університеті. Вона пройшла з успіхом, але посаду викладача (по смерті професора О. Огоновського) письменник не отримав. Попри те що І. Франко витримав усі випробування, його з політичних міркувань не затвердило міністерство. Намісник Галичини К. Бадені відхилив кандидатуру Івана Франка, незважаючи на його «надзвичайні здібності та красномовство». Раніше І. Франко пропонував у Львівському університеті для здобуття докторського ступеня свої дослідження про політичну лірику Тараса Шевченка й творчість Івана Вишенського, проте обидві теми було відхилено.

Разом з дружиною, Ольгою Федорівною, Франко видавав у Львові літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Ольга Франко давала кошти на цей часопис і вважалася видавцем, редактором же працював сам Іван Франко. Співробітниками журналу зголосилися стати відомі діячі, серед яких були О. Терлецький, О. Колесса, О. Маковей, Олена Пчілка, Леся Українка. У цьому виданні були надруковані драми Івана Франка «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», статті Михайла Драгоманова, вірші Павла Грабовського та Агатангела Кримського.

За власним зізнанням Івана Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (у заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Франко писав у листі літературознавцеві Агатангелу Кримському: «А тепер надам Вам дещо таке, що, можливо, придасться для розуміння моїх творів. Значний вплив на моє життя, а виходить, і на творчість мали мої відносини з жінками. Ще в гімназії я закохався в дочку одного русинського попа, Ольгу Рошкевич (вона переклала дещо із Золя й Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина). Наша любов тривала десять років… Пізніше я познайомився із двома русинськими поетесами – Юлією Шнайдер і Климентиною Попович, але жодна з них не мала на мене тривалого впливу. Більший вплив зробило знайомство з однією полькою – Юзефою Дзвонковською… Фатально для мене було те, що, уже листуючись із моєю теперішньою дружиною, я здалеку пізнав якусь панночку-польку й закохався в неї. От ця любов перемучила мене ще десять років… Після цього Вам буде зрозуміла п’єска “Тричі мені являлася любов” в “Зів’ялому листі”…».

У 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому числі, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про з’явлення нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» й нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора тих віршів – був то, звісно, Іван Франко. В 1896 році (друге видання – 1911 рік) у Львові з’явилася книжка «Зів’яле листя. Лірична драма І. Франка». До цієї збірки додано було дивну передмову, в якій розповідалося, що герой тих віршів помер, залишивши після себе щоденник – зім’ятий та по плямлений зшиток, писаний прихватцем ночами. Іван Франко неохоче взявся його читати й довго мучився, доки дочитав. Були це переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та самобичування, юнак закохався в якусь панночку й дістав від неї гарбуза, а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки кохана не вийшла заміж. Тоді він покінчив життя самогубством. «Серед тієї полови, – писав І. Франко, – попадалися мені місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покірний приятель, хоч загалом несильний у прозі, видобув із своєї душі правдиво поетичні тони». Це захопило Івана Франка, і він спробував передати емоції закоханого віршованою мовою. «Це такі легкі, ніжні вірші, – писав М. М. Коцюбинський, – з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Багато у збірці поезій, які надихнули композиторів до створення хвилюючої музики. Найбільш популярні ліричні драми: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі» (М. Степовий), «Червона калино, чого в лузі гнешся?» (Ф. Надененко), «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» (А. Кос-Анатольський), «Чого являєшся мені у сні?» (К. Данькевич), «Безмежнеє поле» (М. Лисенко). Усі вони виконуються як пісні та романси. Та хіба можуть залишити серце байдужим ці рядки:

До речі, музикальність поезії Івана Франка найкраще виявилась у тому, що на його твори написано близько 200 композицій, а окремі вірші мають по кілька музичних інтерпретацій.

Вигадавши цікаву передмову, І. Франко хотів заховати своє інтимне «я» від нескромної цікавості публіки. І тільки в передмові до другого видання «Зів’ялого листя», вже на схилі життя, поет зізнався, що «прозова передмова до першого видання не більше як літературна фікція». Звичайно, І. Франко описував свої враження, свої переживання й свої страждання.

Перше кохання до Ольги Рошкевич було описане піднесено-замріяно:

Юзефа Дзвонковська походила зі старовинного дворянського роду. Про неї казали, що вона має багато шанувальників, але жоден з них не міг похвалитися її прихильністю. Іван Франко вирішив добитися уваги гордовитої полячки. Листи, сповнені чуттєвих зізнань, летіли до Юзефи, але вона твердо відмовляла. Таку ж відповідь отримав письменник і від її матері. І. Франко згадав свою кохану Ольгу Рошкевич, яка разом з ним захоплено планувала свою літературну творчість. Поет зробив спробу і Юзефу зацікавити письменством, запропонував їй зайнятися перекладами. Не почувши ні «так», ні «ні», він звернувся до одного з польських видавництв, домовився про друкування своєї протеже, мріяв, як вони з коханою будуть разом працювати, скільки прекрасних віршів він зможе написати, окрилений цим коханням… Але коли він чергового разу запропонував Юзефі шлюб, вона розповіла йому правду. Не гордовитість і пихатість, як вважали всі навколо, були причиною її відмов шанувальникам. Страшна й невблаганна хвороба – туберкульоз – знищувала Юзефу, лікарі давали їй ще два-три роки життя. Красуня нікому не хотіла ламати життя, тому відштовхувала всіх шанувальників. Приголомшений І. Франко відступив.