Цікаво, що літературознавці встановили: знаменитий вірш І. Франка «Вічний революцйонер» має схожість із віршем Ю. Словацького «Відповідь на псалми майбутнього С. Правдзєцькому». Іван Франко добре знав польську літературу. Ще гімназистом читав твори багатьох польських поетів, найбільше ж захоплювався творчістю Ю. Словацького. Є в тому вірші польського поета і термін «вічний революцйонер». Однак хоч Франко і використав деякі мотиви твору Ю. Словацького, його вірш за композицією і думкою цілком оригінальний.

У 1889 році Івана Франка знову заарештували. Звинувачення: агітація за приєднання Галичини до Росії. Він прийняв студентів з України, через що в письменника було зроблено обшук, а самого його на два з половиною місяці ув’язнено. За час перебування в тюрмі на основі побаченого, почутого й пережитого митець створив оповідання «До світла!» і 49 сонетів.

У 1890 році Іван Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 p.). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

Цього ж року митець написав серйозну поему-казку «Лис Микита», в якій зобразив вади й проблеми тогочасного суспільства. Цілком можливо, що саме політична активність і громадська зацікавленість підштовхнули І. Франка до роботи над цією своєрідною казкою. Знаменита поема Й.-В. Ґете «Рейнеке лис» знайшла своєрідний відгук в українській літературі. Перший звернув на неї увагу Панас Мирний, переклавши першу пісню в 1869—1870 роках, а вже 1886 року почав її переспівувати Іван Манжура. Робота виявилася нелегкою, тим більше що поет вирішив дати українському читачеві не переклад, а переробку. Було виготовлено 6 пісень поеми, але цензура не дозволила видання, бо указом 1876 року українські переклади в Росії було заборонено.

Незалежно від І. Манжури писав свого «Лиса Микиту» Іван Франко. Він узяв за канву поеми, подібно до Ґете, старонімецьку прозову переробку поеми Віллема, але подав її у власній інтерпретації: що йому не підходило, І. Франко випускав, пропущені місця заміняв старофранцузькими переказами та українськими народними оповіданнями, створивши в такий спосіб цілком оригінальний твір, що не вдалося І. Манжурі, переробку якого вперше було надруковано у виданні творів поета 1961 року. «Стиль “Лиса Микити”, – писав Тарас Франко, – дуже різноманітний, і в нім найкраще проявилася сила й оригінальність Франкового таланту».

Протягом 1890—1891 років Іван Франко не раз бував у Чернівцях. Готуючись захищати дисертацію на здобуття докторського ступеня, він мусив офіційно завершити вищу освіту. Позаяк сенат Львівського університету відхилив його прохання, письменник вирішив податися до Чернівецького університету. Тут йому, як писав він у листі до Михайла Драгоманова 7 грудня 1890 року, «дозволили кінчати семестр, щоб приїхати 2—3 рази на лекції та й годі». Іван Франко був зарахований на філософський факультет розпорядженням ректора з 19 грудня 1890 року, проте до цього він ще восени двічі навідувався до Чернівців для залагодження різних формальностей. Від плати за навчання його було звільнено сенатом університету 27 листопада. Наприкінці березня 1891 року Іван Франко писав Михайлу Драгоманову, що знову «приходилося їхати в Чернівці». В університеті письменник слухав лекції зі старослов’янської граматики і вступу до слов’янської філології відомого славіста-палеографа професора О. Калужняцького, а також з української фонетики та української літератури XIX століття. Як зазначено в «Книзі реєстрації студентів за 1876—1906 роки», «Іван Франко закінчив 30 квітня 1891 року VIII семестр філософського факультету».

1 липня 1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґіча Іван Франко захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії.

На початку 1891 року Леся Українка, супроводжувана матір’ю Ольгою Петрівною Косач, відомою в літературі під псевдонімом Олена Пчілка, їздила до Відня лікуватися. Повертаючись, Косачі зупинилися на один день у Львові й відвідали родину Франків. Щиро й сердечно зустріли гостей Іван Якович та Ольга Федорівна. Тоді ж Лесина мати запросила письменника із сім’єю приїхати на літній відпочинок у Колодяжне. І ось у травні 1891 року Іван Франко разом з дружиною й малими дітьми виїхали на Волинь.

Коли Франки добралися до Колодяжного, ні Ольги Петрівни, ні Петра Антоновича вдома не застали: вони були в Києві. Леся сама радо приймала гостей. Лише на третій день приїхали господарі. Петро Антонович Косач розповів І. Франку про новини, які привіз із Києва: про діяльність «Старої громади», про матеріальну підтримку інтелігенцією прогресивного галицького журналу «Народ», про прагнення передових кіл до встановлення наукових зв’язків з Галичиною.

У Колодяжному, серед розкішної природи, Іван Франко відпочивав. Молодша сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк пізніше згадувала: «Франко захоплював усіх своїми розповідями, бо багато знав, бачив. Завзятий рибалка, він страждав від того, що поблизу не було річки. Бувало, цілі дні проводив у лісі, на болотах, щоб потім принести спійманих в’юнів». Про природу Волині, про зустрічі з гостинними Косачами в Івана Франка залишились незабутні враження. «Приємно провів я там тиждень часу, про котрий і досі з радістю згадую», – писав він в одному з листів до Олени Пчілки.

Надзвичайно жаданою була зустріч з великим письменником для двадцятирічної Лесі Українки. Адже це за його дружнього сприяння ще в 1884 році юна поетеса опублікувала у львівському журналі «Зоря» свої перші літературні спроби – вірші «Конвалія», «Сафо», з його боку вона дістала й моральну підтримку. Франко відчував сильний, небуденний талант молодої поетеси. У листуванні Леся Українка завжди зверталася до І. Франка «Високоповажний Добродію» та «Cher Maоtre» (дорогий учителю).

У гостинних Косачів було добре, природа Колодяжного сприяла душевному й фізичному відпочинку, але через тиждень І. Франко змушений був повернутися до Львова (дружина з дітьми залишилась у Колодяжному на все літо). Його чекала невідкладна редакційна робота, від якої залежав основний, хоч і невеликий, заробіток. Батьки Лесі Українки не побоялися приймати Франків у себе гостями, а що багато хто ставився до цього інакше, можна бачити, наприклад, з листа Ольги Федорівни Франкової до Олени Пчілки. Вона, між іншим, пише про те, що її сестра побоялась приїхати: «…а сестричка моя поправду не приїхала тогді в Колодяжне через переполох, котрий зробився коло них з приїздом фамілії нашої в Росію. Коло Колегії, навіть в Покорщині, стояла варта, чи не їде, а він (таке страшидло) тим часом спокійненько ловив в’юни в Колодяжному. І Санічка, не хотячи пошкодити фамілійним інтересам і т. ін., – не приїхала». З приводу приїзду сім’ї Івана Франка в Колодяжне Петра Антоновича викликали для пояснень до київського генерал-губернатора, який зробив Косачу попередження. «З вашого перебування у нас, – писала згодом Ольга Петрівна дружині Івана Франка, – вийшла ціла “історія”. Прийшлось формально об’яснятись. Начальство прямо сказало тогді, – “так смотрите, я вас предостерегаю”». Звичайно, ніякі погрози з боку влади не змогли похитнути глибокої симпатії родини Косачів до Івана Франка. У той приїзд письменника в Колодяжне вони з Петром Антоновичем Косачем дуже заприятелювали, і ті приятельські відносини лишилися в них назавжди. 4 квітня 1909 року, через день після смерті батька Лесі Українки, Іван Франко стояв поруч з домовиною і слухав панахиду: рясні сльози котилися йому по обличчі, і він не міг їх втерти своїми, хворими вже тоді, руками. То був образ жалю й горя за близьким другом.