Українське жіноцтво, як вияв визнання і подяки за співпрацю письменника стосовно поліпшення становища і громадських прав української жінки, під проводом Наталі Кобринської, яка була доброю подругою Ольги Франко, забажало зробити дружині Франка гарний подарунок. Була пропозиція купити Ользі Федорівні піаніно, бо добре знали, що це була її найзаповітніша мрія. Але вона відмовилася від цього подарунка, а погодилась витратити зібрані кошти на полотно, бо це була необхідна річ для всієї родини. Власного піаніно у неї, на жаль, так і не було.

Незважаючи на ювілей, газета «Буковина» надрукувала в’їдливу статтю О. Маковея «Любить чи не любить (Громи на д-ра Івана Франка)». Майже одночасно з’явилася ще одна жорстока за змістом рецензія на те ж «Зів’яле листя» – «Смутна поява».

Вигляд і звички письменника його сучасники описували так: І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди він носив вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорного шлюсрока, інколи, але рідко, фрак. Після одного ювілею, оглядаючи фрак, сказав невдоволено: «Можна підносити на руках, але не треба роздирати позиченого фрака!»

Його не зламали ані незаслужені тюрми, ані зневага з боку декого з українського провідного громадянства, і виснажлива праця, ані тяжка хвороба улюбленого найстаршого сина. Він був повен енергії й сили, працював днями й ночами, студіював, брав участь у громадськім житті, завжди був там, де потрібна була чи порада, чи праця, завжди веселий, лагідний, до кожного привітний і сердечний, – здається, зміг подолати лиху долю.

Він боровся завзято з усіма перешкодами, ішов сміливо і прямо вперед, не гнув спини перед посадовцями, не гнався за корисними посадами, не шукав протекцій. Він власною працею здобував собі те місце, яке йому само по собі належало. І це місце пророка й генія не міг зайняти ніхто інший, бо платити за нього треба було своїм життям. Таку ціну могла витримати лише одна людина – Іван Франко. Вже сама пряма і горда постать, з високим і розумним чолом під хвилястим волоссям, виразне, з благородними рисами обличчя, з ясними, сталевого відтінку синіми очима вказували, що це людина небуденна, а хто пізнавав ближче, розмовляв з ним, відчував його делікатність і культуру, мусив бачити в ньому людину, яка була втіленим аристократом духа.

Кожен рік Іван Франко виїздив з родиною на відпочинок у село Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури.

З дитячих років у Івана Франка були дві великі пристрасті: рибальство й збирання грибів. Грибництво часто поєднувалося з його пішими мандрівками. Довгий час мріяв І. Франко купити велосипед, але так і не купив. А ось полювання письменник зовсім не любив.

Знайомі казали, що в рибальстві він був неперевершеним. Дочка Ганна Франко-Ключко згадувала: «Тато був завзятим рибалкою. Він ловив рибу спеціально для нього плетеним саком, так званим в’ятерем, рідше на вудку, також дуже часто ловив руками. Ідучи попри берег, він зупинявся і витягав рибу просто з нори.

Літом, коли ми були всі разом, це рибальство було для нас, дітей, досить стомлююче. Доводилося йти досить далеко в спеку полями. Прийшовши над ріку, ми мусили сидіти на березі тихенько. Ми не сміли гомоніти, ані заводити ігор, ані бігати понад берегом. Тато, звичайно, ловив сам, часом із приятелями або селянами-помічниками, які йшли вздовж берега і наганяли, бовтаючи бовтами у воді, рибу в сак. Тато звичайно надягав із сільського полотна полотнянку, бо ця одіж була найбільш до цього пригожа і вигідна. Ми нетерпеливо вичікували на березі – коли ж то тато принесе здобич.

Врешті приходив тато із розпроміненим, задоволеним лицем і висипав рибу перед нами на траву. Тут же ми вчилися розпізнавати всі роди риб, що ними такі багаті наші ріки: клени, карасі, плотиці, щуки, коропи, в’юни і багато інших. Щуку з тих всіх риб я запам’ятала дуже докладно: незважаючи на татове попередження, я встромила пальчик у рот щуки, щука мене вкусила, і я на власному гіркому досвіді переконалася, що вона має дуже гострі зуби.

Один раз ми набралися великого страху. Коли тато ловив рибу, прийшов до нас жандарм з великим криком і гуком, як в той час було звичаєм у жандармів. Він наказав татові йти разом з ним так, як стояв у мокрій полотнянці. Не послухати жандарма при багнеті було неможливо.

Ми, діти, сильно перелякалися і зненавиділи всіх жандармів за те, що один з них посмів кричати на нашого тата. Від того часу жандарм був для нас на ціле життя синонімом грубості, насильства, несправедливості. По якомусь часі вернувся тато і сказав з жалем у голосі: “Не можу тут ловити рибу – дідич не позволяє”. Опісля тато вже заздалегідь брав собі дозвіл на ловлю риби. Наступного разу тато ловив рибу на тому самому місці, і той самий жандарм прийшов “робити порядок”. Тато показав йому дозвіл, але це жандарма не задовольнило, і він побіг до дідича скаржитись. На його превелике здивування, власник, довідавшись, що тато ловить рибу, вийшов до ріки, представився мамі, привітався з татом і почав з татом приятельську розмову. Жандармові заявив, що тато – це його приятель і має дозвіл ловити рибу, де хоче, а його просить не робити бешкету. Жандарм, відходячи, незадоволено буркотів собі під носом, мислив: в його голові не могло поміститися, що хтось у полотнянці може бути з паном дідичем за “пані-брат”».

Розповідають, що вперше Василь Стефаник (1871—1936) побачив Івана Франка в Дрогобичі на базарі. Бажаючи познайомитися з великим письменником, хлопець пішов до Нагуєвичів, де тоді І. Франко жив, і довідався, що «Ясьо» ловить у потоці рибу. В. Стефаник із берега відрекомендувався І. Франкові, а той попросив його понести за ним кошіль із рибою. Він ловив руками, а як наловив повний кошіль, виліз із води й запросив гостя до великої білої хати, де мешкав. На вечерю вся родина їла зловлену рибу; І. Франко, розмовляючи з гостем, бавив дітей, а потім робив коректуру своєї збірки оповідань «В поті чола». Так просто й познайомилися два найбільші західноукраїнські письменники.

Василь Стефаник зберігав пієтет до Івана Франка до самої смерті, а Іван Франко в «Молодій Україні» (Львів, 1910) так оцінив творчість свого молодшого колеги: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка». А Стефаник у 1931 році, відповідаючи на питання, за що ми маємо любити й шанувати Івана Франка, дав лаконічну й точну відповідь: «За його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скаляну гідність людську, якої він мусив боронити перед своїми тодішніми земляками».

Є ще одна цікава історія з життя І. Франка, теж якимось чином пов’язана з його любов’ю до рибальства. Якось І. Франко з польським письменником Я. Каспровичем поїхали по рибу до Янова. Увечері письменники зайшли до відомого в тих краях ресторану. На той час до приміщення увірвалося троє здоровенних п’яних чоловіків. Не минуло й чверті години, як вони пересварились. Один із них, лісничий, вихопив револьвер, другий, лісоруб, схопився за сокиру. Переляканий корчмар швидко втік зі свого закладу.

Іван Франко спокійно підвівся з місця, налив усім по чарці і сказав з усмішкою: «Вип’ємо за знайомство. Я бачу, ви мене не пізнаєте. А це негарно. Вгадайте, де ми з вами зустрічалися?» За хвилину І. Франко вже сидів на лавці і провадив з буянцями дружню розмову, ще й попросив повторити соковиті вирази, якими послуговувались у сварці підхмелені чоловіки, щоб записати їх.