Каллаген ризикував життям, залишаючи це послання, і Едді, під чарами Чорної Тринадцятки, ледь не втратив власне. А який результат від того, що вони наражалися на серйозну небезпеку? Аякже, Кельвін Тауер безжурно прогулювався Західним Меном, шукаючи, де б його в цій провінції прикупити собі рідкісних книжечок або виданих невеликим накладом.

Їдучи трасою 5 за Джоном Каллемом, а потім повертаючи услід за ним на Діміті-роуд, тим часом як безмовний Роланд сидів поряд, Едді ледь стримувався.

«Треба було б засунути руки в кишені і прикусити собі язика», — думав він, але в даному випадку не був певен, чи подіють ці старі надійні засоби.

Приблизно за дві милі від траси 5, «Ф-150-й» Каллема звернув з Діміті-роуд. Поворот було позначено двома щитами на іржавому стовпчику. На одному з них був напис Рокет-роуд. Під ним висів інший щит (ще іржавіший!) з обіцянками: БУДИНОЧКИ НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА — ТИЖ. МІС. АБО СЕЗ. «Ракетна» дорога була радше путівцем, що петляв між дерев, і Едді тримався віддалік «форда» Каллема, уникаючи того пишного пилового хвоста, що тягнувся за машиною їхнього нового друга. Картомобіль теж був «фордом», якась анонімна дводверна модель, чию назву Едді міг взнати, хіба що подивившись на хромований напис ззаду або вичитавши її з документів на це авто. Але він відчував ледь не релігійне піднесення від самого сидіння за кермом, від того, що під ним не один кінь, а кілька сотень, готових поскакати вперед від найлегшого поруху його правої ноги. Також йому приємно було чути, як залишаються позаду й віддаляються звуки сирен.

Їх поглинули тіні нависаючих гілок. Запах сосни був одночасно солодким і гострим.

— Мальовнича місцевість, — сказав стрілець. — Тут можна було б гарно розслабитись. — І більше не промовив ні слова.

Ваговоз Каллема поїхав повз пронумеровані під’їзні алеї. Під кожним номером дрібними літерами було написано ОРЕНДА ДЖЕФФОРДС. Едді вже було хотів нагадати Роландові про одного Джеффордса, якого вони знали у Кальї і дуже добре його пізнали, але передумав. Навіщо пережовувати очевидне.

Проминули номери 15, 16 і 17. Каллем трохи пригальмував біля № 18, але одразу ж вистромив руку у вікно й махнув їм, щоб їхали за ним далі. Едді готовий був рухатися далі й без цього його жесту, точно знаючи, що будиночок № 18 — не той, що їм потрібен.

Каллем повернув на наступну алею. За ним і Едді, тепер колеса автівки зашепотіли по товстому шару опалих соснових голок. Знову серед дерев почала проблискувати голубінь, але, коли вони врешті під’їхали до № 19 і їх очам відкрилася вода, Едді побачив, що тутешнє озеро не природне, як Ківейдін, а штучний ставок. Либонь, не набагато ширший за футбольне поле. Схоже, що будиночок був двокімнатним. На озеро дивився ґанок із закритою верандою, де стояло двійко пошарпаних, проте, на вигляд зручних крісел-гойдалок. На даху стирчав жерстяний димар. Гаража не було, і машина не стояла перед будинком, хоча Едді ніби примітив місце, де вона могла стояти. А втім, з цією лісовою підстилкою важко було розпізнати напевне.

Каллем заглушив свій двигун. Так само зробив Едді. Тепер залишилося лише хлюпання води об камені, подих бризу в соснах й негомінкі пташині співи. Поглянувши праворуч, Едді побачив, що стрілець сидить, мирно склавши на колінах свої артистичні руки з довгими пальцями.

— Які маєш відчуття? — спитав Едді.

— Спокій, — відповідь прозвучала на кальїнський манер: спуооокій.

— Тут є хто?

— Гадаю, так.

— Небезпека є?

— Угу. Поряд зі мною.

Едді подивився на нього ошелешено.

— Ти, Едді. Ти ж хочеш його вбити, хіба ні?

Замислившись на хвильку, Едді визнав, що так воно й є. Так проявлялася та частина його особистості, проста й дика, якої він іноді сам сахався, але існування її заперечувати не міг. Та хто, врешті-решт, виховав її в ньому, хто вигострив її до смертельного блиску? Роланд кивнув.

— Посеред багаторічних мандрів пустелями на самоті, як і годиться анахорету, в моєму житті з’явився юний плаксій, єдиним бажанням котрого було не припиняти приймати наркотики, які дарували йому хіба що шмарклі та відчуття сонливості. Той нахабний, самозакоханий, чорноротий тюхтій, що майже не мав позитивних рис…

— Але ж гарний на вигляд, — перебив Едді. — Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.

Роланд подивився на нього без посмішки.

— Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.

На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.

— Ну, як скажеш, — промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.

Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.

— Мені здається, тут порожньо, — сказав він. — Але в кухні я бачу світло.

— Еге ж, — погодився Едді. — Джоне, в мене…

— Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе — це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.

— Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?

Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.

Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:

— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.

— Схоже, ви в цьому впевнені.

— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?

Едді кивнув.

— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він. казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».

— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?

— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.

— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар,[56] а потім знову повертається до неї.

Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.

— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.

— Невже? Ти певен?

Роланд кивнув.

— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.

Джон Каллем знічено посміхнувся.

— Сподіваюся, що ні, — промовив він. — Мушу подякувати тобі за комплімент. — Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: — Якщо це дійсно комплімент.

— Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.

Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.