— У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, — повідав він. — Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…

Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.

— Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.

У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?

— Хай вам щастить, — сказав він і потиснув старому руку. — Довгих днів і приємних ночей.

— І вам того ж, хлопці, — відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. — То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?

— Най так, — відповів стрілець. — Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.

— А щодо цього старого «форда»…

— Або прямо тут, або десь поблизу, — сказав Едді. — Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.

Каллем вишкірився.

— Атож, саме це я й хотів тобі порадити.

— Vaya con dios,[57] — промовив Едді.

Каллем вишкірився.

— І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. — Він зробив паузу. — Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.

Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:

— Дан-тете.

Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема — тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, — нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…

Параноя.

Просто параноя.

Едді викинув з голови ці думки.

Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.

— Там хтось є, — промовив Роланд, ледь ворушачи губами. — Ймовірно, менший з двох дурнів, і він спостерігає за нами. Підніми руки.

— Роланде, ти вважаєш, це безпечно?

— Так.

Роланд сам підняв руки. Едді хотів було спитати, на чому грунтується його впевненість, але й без того знав, якою буде відповідь: на інтуїції. Це спеціальність Роланда. Зітхнувши, Едді підняв обидві руки на висоту плечей.

— Діпно! — гукнув Роланд у бік елінгу. — Аароне Діпно! Ми друзі, і в нас обмаль часу! Якщо це ти, виходь! Нам треба побалакати!

Запала тиша, а тоді старечий голос гукнув:

— Як ваше ім’я, містере?

— Роланд Дескейн з Ґілеаду, з лінії Ельда. Гадаю, вам воно знайоме.

— А ваше заняття?

— Свинцевий бізнес! — гукнув Роланд, і руки в Едді взялися сиротами.

Довга пауза. Потім:

— Вони вбили Кельвіна?

— Нам про це нічого не відомо, — гукнув у відповідь Едді. — Якщо ви щось знаєте, то ми — ні, чому б вам не вийти сюди й нам не розповісти?

— Чи ви не той хлопець, котрий з’явився, коли Кел провадив невеличку оборудку з тим мудаком Андоліні?

Едді відчув черговий напад люті, почувши оте оборудку. Це так вони називають те, що тоді відбувалося у задній кімнаті в Тауера? «Оборудкою? Це він вам так розповів?» А тоді, не чекаючи на відповідь від Аарона Діпно:

— Так. Я той хлопець. Виходьте звідти, давайте поговоримо.

Нема відповіді. Збігло двадцять секунд. Едді набрав уже повітря в груди, щоб знову погукати Діпно. Роланд поклав йому на плече руку й похитав головою. Минули ще двадцять секунд, а тоді почулося іржаве рипіння пружини — це прочинилися затягнуті сіткою двері. Високий, худий чоловік вийшов з елінгу, блимаючи очима, мов сич. В одній руці він тримав за дуло великий чорний автоматичний пістолет. Діпно підняв його над головою.

— Це «беретта», пістолет незаряджений, — мовив він. — У мене лише одна обойма, та й та у спальні, під шкарпетками. Заряджена зброя мене нервує. Окей?

Едді пустив собі очі під лоба. Ці фолькен найгірші вороги самі собі, як сказав би Генрі.

— Чудово, — промовив Роланд. — Ідіть-но сюди.

І так — схоже, дивам не буде кінця — Діпно вирушив до них.

Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.

Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», — пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…

— Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? — спитав Едді.

Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей — особливо у місті Лад, — котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.

— Аароне, — перепитав Едді. — Так що ви хотіли цим сказати?

— Я вас почув, — відповів той трохи роздратовано. — На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?

Едді з Роландом кивнули разом.

— Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.

«Кел, Калья, Каллаген», — подумав Едді й зітхнув.

— Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. — Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: — Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, — оголосив він. — 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик — ви… — Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. — Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», — так він казав.

Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.

— Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. — Знову його палець націлився на Едді. — Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».