Несподівано Міра звертається до мене:

– Еріко, ти, часом, ти… не лесбіянка? Тільки не ображайся. Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще я схвильована через те, що мене тягне до тебе. Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася з цим боротися. Я починаю думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це трапилося. Звідки узявся цей потяг до жінок? Коли мені стали подобатися вони? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?

От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, щоб Міра виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому – бути цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне самцем, аякже, так і має бути. У принципі, скільки себе пам’ятаю, думав, що я – самовпевнений самець, і лише сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі штуки. Грається з людьми.

Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п’єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці обов’язково вистрілює. Рушниця обов’язково вистрілює.

У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися з тим, що я лесбіянка), чи сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда здатна зламати тобі все життя. Брехня – це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.

Я наважуюсь, передовсім тому, що егоїст:

– Міро, я – чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік.

– Не вірю, – відчайдушно каже Міра й відступає від мене. Перелякане бідне дівча. – Чому ти не хочеш сказати правду?

Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем.

– Але я можу довести, що належу до чоловічої статі. У найпростіший спосіб.

Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я – егоїстичне створіння, і мені, як нікому іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок). Навіть Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більше того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, у якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, – це багато про що свідчить.

– Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова у твоєму паспорті.

Вона стоїть посеред кімнати, розгублена, у розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття. Тому починаю говорити до Міри:

– Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти – доросла жінка, і все зрозумієш. Для того щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук.

Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю у свою промову до біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я «пожартувала», що насправді я – жінка, а ніякий не чоловік.

Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає у жар, то холод стискає мене у своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, – мого німого, але слухняного друга. «Немалий», – каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Утім, я нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути. Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.

– Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне, – несподівано каже Міра.

Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. У мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, у цієї Міри. До того ж вона балакуча, може, усі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір?

– Чекай. Якщо воно таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці? Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь.

А Міра таки невгамовна.

О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю відвертістю, дратують нас своєю несміливістю, можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли боляче. Неповторні створіння. Жінки.

– Розумієш, е-е-е… Міро. Воно не завжди ТАК стирчить, – ледве мимрю я. Бо усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що я не в змозі більше стриматися.

Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений старий.

Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко. Пам’ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом Янковським, між ними вже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.

– У тебе ще є якісь таємниці? – тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі.

Знову вона влучила куди треба. Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є у мене таємниці, чи не залишилося жодної.

– Мовчиш? – Міра посміхається. – Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше жодної відвертості? Відтепер ми належимо до різних таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться. – Міра висипає мені на голову жіноче обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфетті.

– У мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені.